Микола МЕЛЬНИК: «Конституція не передбачає монополії адвокатів на надання правничої допомоги»

.

Микола МельникОКРЕМА ДУМКА

судді Конституційного Суду України Мельника М. І. стосовно Висновку Конституційного Суду України від 31 жовтня 2019 року № 4-в/2019

Конституційний Суд України (далі — Суд) 31 жовтня 2019 р. на­дав висновок у справі за конституційним зверненням Верховної Ради України про надання висновку щодо відповідності законопро­екту про внесення змін до Конституції України (щодо скасування адвокатської монополії) (реєстр. № 1013) вимогам статей 157 і 158 Конституції України № 4-в/2019 (далі — Висновок).

Законопроектом про внесен­ня змін до Конституції (щодо скасування адвокатської моно­полії) (реєстр. № 1013) (далі — Законопроект) до Конституції пропонується внести такі зміни: «1. Статтю 131-2 викласти в та­кій редакції:

«Стаття 131-2. Для надання професійної правничої допо­моги в Україні діє адвокатура. Незалежність адвокатури га­рантується. Засади організації і діяльності адвокатури та здійснення адвокатської діяльності в Україні визначаються законом. Виключно адвокат здійснює за­хист особи від кримінального обвинувачення».

2. Підпункт 11 пункту 161 Розділу XV «Перехідні положен­ня» вилучити».

У Висновку КСУ визнав за­конопроект таким, що відпо­відає вимогам статей 157 і 158 Конституції.

Підтримуючи резолютивну частину Висновку, вважаю за необхідне висловити стосовно нього окрему думку. Беручи до уваги зміни, пропоновані Зако­нопроектом, Суд мав би доклад­ніше обґрунтувати Висновок, викласти в ньому свої юридичні позиції, надати сутнісну оцінку таких конституційних змін, а та­кож зробити певні застережен­ня, спрямовані на посилення правової охорони Конституції.

Пропоновані конституційні зміни розширюють можливості представництва в суді

Суть пропонованих Зако­нопроектом конституційних змін полягає у виключенні зі ст. 131-2 Конституції положен­ня про те, що представництво іншої особи в суді здійснює виключно адвокат. Виходячи з правової природи та існуючих форм (видів) представництва в суді, такий підхід вважаю в цілому правильним, оскільки він розширює можливості реа­лізації особою конституційного права на судовий захист через здійснення такого представ­ництва не лише адвокатом (як це має місце відповідно до ч. 4 ст. 131-2 Конституції), а й інши­ми суб'єктами.

У той же час КСУ мав би об­ґрунтувати фактичну зміну своїх попередніх юридичних позицій, які були ним викладені раніше у висновках від 20 січня 2016 р. № 1-в/2016 та від 30 січня 2016 р. № 2-в/2016. Вказаними виснов­ками Суд позитивно оцінив за­конопроект про внесення змін до Конституції (щодо правосуд­дя), яким у 2016 р. Конституцію було доповнено положенням про те, що виключно адвокат здійснює представництво ін­шої особи в суді. Позитивно оцінюючи це конституційне нововведення, КСУ виходив з того, що «адвокат має необ­хідний професійний рівень та можливість забезпечити реалі­зацію права особи на захист від кримінального обвинувачення та представництво її інтересів у суді» (пп. 3.17 п. 3 Висновку від 20 січня 2016 р. № 1-в/2016).

Аналогічно не вбачаючи ска­сування чи обмеження прав лю­дини у виключенні з Конституції положення про те, що виключ­но адвокат здійснює представ­ництво іншої особи в суді, Суд водночас виходив з того, що запропоновані конституційні зміни «розширюють можливо­сті здійснення представництва в суді.... представництво особи в суді може бути здійснене за ви­бором особи адвокатом або ін­шим суб'єктом» (пп. 2.2.1 пп. 2.2 п. 2 Висновку від 31 жовтня 2019 р. № 4-в/2019). Однак таке обґрунтування Судом своєї ос­танньої позиції видається недо­статнім. Варто зазначити. що у наведених висновках предметом попереднього конституційного контролю були дві діаметраль­но протилежні за своїм змістом конституційні новели. і Суд оби­дві оцінив позитивно (визнав та­кими. що відповідають статтям 157 і 158 Конституції). До того ж. у Висновку Суд наголосив. що «запропоновані розділом І Законопроекту зміни до Кон­ституції розширюють можливо­сті здійснення представництва в суді». Відтак за логікою. коли на конституційному рівні запрова­джувалося правило виключного представництва іншої особи в суді адвокатом. мало місце зву­ження можливостей здійснення такого представництва в суді.

На мою думку. наведене ви­кликало потребу в наданні КСУ більш предметних аргументів стосовно того. чому він вважає. що скасування «адвокатської монополії» не обмежує права і свободи людини (ст. 157 Кон­ституції). якщо він не бачив та­ких обмежень з її («монополії») запровадженням.

Професійна правнича допомога — це допомога, яка надається професійним правником

Крім того. на моє переко­нання. для належного забезпе­чення юридичної визначеності на подальших етапах правоза­стосування, Суду у Висновку варто було б висловити своє розуміння поняття «професійна правнича допомога», виходячи зі змісту положень ч. 4 ст. 29, статей 59, 131-2 Конституції. Натомість КСУ всього лише констатував очевидне, що по­няття «надання професійної правничої допомоги» не тотож­не поняттю «представництво особи в суді» (пп. 2.2.1 пп. 2.2 п. 2 мотивувальної частини Вис­новку). Також Суд відзначив, що «надання професійної правничої допомоги здійснюють адвокати, натомість представництво осо­би у суді може бути здійснене за вибором особи адвокатом або іншим суб'єктом». Цей не зов­сім чіткий висновок Суду може бути зрозумілий як такий. що надання професійної правничої допомоги залишається «преро­гативою» виключно адвокатів. У той же час у Висновку немає роз'яснення. які ще види адво­катських послуг. крім захисту особи від кримінального обви­нувачення. охоплюються цим поняттям (чи вони позначають­ся так виключно через надання їх обумовленим суб'єктом — ад­вокатом — без урахування змісту таких послуг).

Конституційний Суд України

Фактично за такою юридич­ною позицією зміст поняття «професійна правнича допомо­га» залишається без змін навіть після скасування «адвокатської монополії». При цьому не вра­ховується. що це поняття було включено до конституційного тексту у взаємозв'язку з на­данням лише адвокатам права представляти особу в суді. На­томість повернення цього права іншим суб'єктам суттєво змінює специфіку правничої діяльності.

З огляду на це вважаю. що Суд мав би відзначити. що стат­тями 55. 59 Конституції державу не обмежено у визначенні пра­вових засобів і способів забезпе­чення прав кожного на судовий захист. на професійну правничу допомогу. Так. ст. 59 Конститу­ції встановлено. що «кожен має право на професійну правничу допомогу. У випадках. перед­бачених законом. ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника сво­їх прав». Відтак. у розумінні ст. 59 Основного Закону конститу­ційне право на професійну прав­ничу допомогу не вичерпується єдиним можливим засобом його реалізації у виді надання такої допомоги виключно адвокатом і не виключає інших ефективних засобів здійснення цього права. в тому числі надання правничої допомоги іншими особами. які мають необхідний рівень юри­дичних знань та практичних навиків у сфері юриспруден­ції. — професійними правни­ками. Таке розуміння суттєво підвищує конституційні гарантії захисту прав людини.

Отже. на мою думку. норму ч. 1 ст. 131-2 Конституції. згідно з якою для надання професій­ної правничої допомоги в Ук­раїні діє адвокатура. не можна тлумачити обмежувально. зво­дячи її зміст до того. що крім адвокатів ніхто інший в Україні не може надавати професійної правничої допомоги. Вказана конституційна норма визначає. що адвокатура діє для надання професійної правничої допомо­ги. але (в системному зв'язку з положеннями ст. 59 Консти­туції) не виключає того. що професійну правничу допомогу можуть надавати. крім адвока­тів. й інші професійні правники. Не можна заперечити. що пред­ставництво іншої особи в суді професійним правником. який не має посвідчення адвоката, є наданням професійної правни­чої допомоги.

Приписи статей 59 та 131-2 Конституції не дають підстав визначати зміст професійної правничої допомоги виключно через єдиного суб'єкта її надан­ня, стверджуючи, що надання професійної правничої допо­моги має місце лише тоді, коли відповідні юридичні послуги на­дає адвокат, і що така допомога не надається, коли такі ж послу­ги надає інша особа — профе­сійний правник, який статусом адвоката не наділений.

Кожна зміна Конституції — це свого роду надзвичайна подія

Положення ст. 131-2 Кон­ституції (щодо представництва особи в суді виключно адво­катом), які Законопроектом пропонується виключити, були передбачені в Конституції лише три роки тому — у 2016 р. Від­так, наразі пропонується карди­нальна зміна конституційного регулювання представництва іншої особи в суді, що законо­мірно зумовлює низку серйоз­них питань стосовно причин та цілей такої зміни. Постає, зо­крема, питання щодо існування фундаментальних соціальних та правових передумов, що викли­кають потребу в таких частих змінах у конституційно-право­му регулюванні представництва особи в суді.

Ухвалення Верховною Ра­дою (за ініціативою Президен­та) упродовж усього трьох років (2016—2019 рр.) діаметраль­но протилежних рішень щодо конституційного регулювання одного й того ж питання пред­ставництва особи в суді може свідчити про наявність сер­йозних проблем у розумінні правової природи Конституції, ставленні до неї та її додержанні політичною владою, реалізації нею можливостей щодо зміни Конституції. Вочевидь такі час­ті зміни Конституції не сприя­ють стабілізації конституційного правопорядку, загальної суспіль­но-політичної ситуації в країні, правової системи держави, що особливо неприпустимо, коли йдеться про зміну одних і тих самих конституційних положень, які, до того ж, безпосередньо стосуються механізму захисту конституційних прав людини.

Мені вже доводилось зазна­чати, що у правовому та сус­пільно-політичному сенсі кожна зміна конституції — це свого роду надзвичайна подія (крайній правовий захід), яка може мати місце за наявності відповідних об'єктивних передумов. (Див. докладніше: Окрема думка судді Конституційного Суду України М. І. Мельника стосовно Висновку Конституційного Суду України від 29 жовтня 2019 р. № 3-в/2019 [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.ccu.gov.ua/sites/default/files/docs/3_v_2019_1.pdf).

Наявність політичної волі та процедурної можливості для ухвалення рішення (ініціювання конституційних змін належним суб'єктом, підтримка таких змін більшістю від конституційного складу Верховної Ради на етапі попереднього схвалення відповідного законопроекту та їх підтримка не менш як двома третинами від конституційного складу парламенту на етапі остаточного ухвалення такого законопроекту) не може вважатися єдиним і визначальним фактором допустимості зміни Конституції.

Процедура внесення змін до Конституції передбачає відповідні рішення двох «суб'єктів» — політичної влади (Верховної Ради, Президента) та Суду. Законопроект про внесення змін до Конституції розглядається Верховною Радою за наявності висновку КСУ щодо відповідності законопроекту вимогам статей 157 і 158 Конституції (ст. 159 Конституції).

Передбачені розділом XIII Основного Закону «Внесення змін до Конституції України» обмеження стосовно внесення змін до Конституції мають переважно формально-юридичний характер. Але існують ще й сутнісні (змістові) обмеження, пов'язані з об'єктивною потребою в зміні Конституції, неприпустимістю ухвалення змін, які погіршують конституційне регулювання суспільних відносин, а також змін, які передбачають скасування чи обмеження прав людини або спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України. Частина таких обмежень прямо передбачена ст. 157 Конституції, а частина випливає з правової природи Конституції, її цілісності та системності як акта найвищої юридичної сили, засад конституційного ладу тощо.

Політична влада має бути обмежена (самообмежена) в можливості довільно (а тим більше свавільно) змінювати Конституцію. Розглядаючи питання про внесення змін до Конституції, Верховна Рада повинна виходити з того, що в такому випадку вона не просто здійснює законодавчу владу, а ще й виконує функцію установчої влади народу. При цьому така функція є головною, а тому можливість зміни Конституції жодним чином не може зводитися до наявності потрібної для здійснення такої зміни більшості та кваліфікованої більшості від конституційного складу Верховної Ради.

Той факт, що упродовж невеликого проміжку часу питання представництва іншої особи в суді спочатку було врегульоване на конституційному рівні, а тепер пропонується вирішувати його на рівні «звичайного» закону, дозволяє однозначно констатувати, що одному з цих рішень явно бракує обґрунтованості, продуманості та виваженості. Вочевидь одне з цих діаметрально протилежних за своїм змістом рішень є неправильним (помилковим).

Викладене давало Суду підстави аргументовано висловити у Висновку свою позицію стосовно неприпустимості безпідставної (довільної) зміни Конституції лише на підставі наявності відповідної політичної волі та парламентської більшості для реалізації таких повноважень. Це доцільно було б зробити з метою забезпечення Судом правової охорони та захисту Конституції, а саме для того, щоб не допустити у майбутньому повторення схожих ситуацій.

Слід ще раз наголосити, що в нинішній ситуації попередній конституційний контроль ускладнюється одночасним поданням семи законопроектів щодо внесення змін до Конституції. Тому вирішуючи питання щодо ухвалення конституційних змін, потрібно виходити з того, що Конституція є цілісним актом, її положення мають перебувати у системному взаємозв'язку й кожна зміна повинна бути органічно імплементована в текст Основного Закону та узгоджуватися з усіма іншими конституційними нормами.

При одночасному внесенні великої кількості змін до Конституції (тим більше, різними законопроектами) виникають складності, що зумовлюються, окрім іншого, різним часом запровадження таких змін та можливістю взагалі неприйняття окремих з них. Зазначене спричиняє ризики безсистемної зміни Конституції (розбалансування її положень), на що Суду також варто було у Висновку звернути увагу Верховної Ради.

«Юридичний вісник України», №45 (1270) 8 — 14 листопада 2019 року. С. 5 – 6.

Додати коментар

Забороняється мат або прихований мат, флуд, оффтоп та реклама у будь-якому вигляді.


Захисний код
Оновити