Честь не йде у відставку: полковник Микола Селюк став правозахисником

.

Микола СелюкЮрист, полковник Микола Селюк, який за 20 років служби змінив десять гарнізонів (у Білорусі, Молдові, Казахстані та Росії), свого часу, коли вже служив вірою й правдою в Українській армії, був вимушений захищати свої права громадянина та професіонала впродовж десяти років.

І таки домігся свого: суд визнав, що його усунення з високої посади, яку він займав у Міністерстві оборони, відбулося на підставі подання, котре містило неправдиву інформацію. Здавалося б, фактично стався винятковий приклад перемоги людини над бюрократичною машиною! Але радість перемоги була недовгою...

За роки боротьби з чиновницькою байдужістю Микола Селюк став досить відомим правозахисником, і сьогодні в нього на рахунку не лише власні перемоги, а й виграні в судах справи інших людей, які зверталися до нього та до його колег по допомогу.

У 1991 році Україна «успадкувала» мільйонну армію

— Я належу до перших 136 офіцерів і генералів, котрі ще до першогрудневого референдуму 1991 року, який де-юре підтвердив проголошення України незалежною державою, почали розбудовувати Українське військо — Міністерство оборони, Головний штаб, управління тилу й озброєння, види збройних сил, — почав розповідь Микола Селюк. — Не відкрию таємницю, коли скажу, що рішення керівників України, Білорусі й Російської Федерації від 8 грудня 1991 року про припинення існування СРСР у військах сприйняли насторожено.

На той час у колишніх радянських республіках уже були умовно самостійні органи центральної виконавчої влади (уряд, міністерства, КДБ тощо), окрім збройних сил. Військовослужбовці перебували в очікуванні того, чи буде побудована нова система управління військовими частинами та з’єднаннями, чи залишиться діюча — керування з Москви. Думки розділялися. Прогресивні та патріотично налаштовані військовослужбовці висловлювали думки стосовно доцільності створення колишніми республіками Союзу власних збройних сил, що передбачало формування й нового органу центральної виконавчої влади — міністерства оборони. Але таких сміливців було небагато.

Нагадаю, що на момент розвалу СРСР на території України військові частини, з’єднання й об’єднання налічували майже мільйон осіб (із них близько 70 тисяч прапорщиків і понад 125 тисяч офіцерів усіх видів і родів військ). А ще були чотири групи радянських військ у Німеччині, Польщі, Угорщині та Чехословаччині, в яких чималу частку становили прапорщики та офіцери-українці.

Від радянської армії Україна успадкувала не лише мільйонне військове угруповання (п’яту частину з яких слід було забезпечувати житлом), а й значні обсяги озброєнь.

У період розвалу Союзу на теренах України дислокувалися: 37 дивізій, які мали на озброєнні 9293 танки, 11346 бронемашин, 18240 артилерійських систем. Також тут було розміщено 130 міжконтинентальних балістичних ракет, які включали 1652 ядерні боєголовки. Україні дісталися стратегічні бомбардувальники Ту-160 і Ту-22М із 460 авіаційними ядерними бомбами. На складах зберігалася величезна кількість боєприпасів, паливно-мастильних матеріалів, продовольства та військового майна, достатнього, щоб екіпірувати та ввести в бій 5 (!) фронтів. 

Навесні 1992 року, відповідно до рішення першого міністра оборони України Костянтина Морозова (був на посаді з вересня 1991-го по жовтень 1993 року), управлінням кадрів було сформовано групу старших офіцерів, які мали виїхати до штабів тих військових округів колишнього СРСР, у яких вони проходили службу з метою доведення до командування цих округів про можливість переведення прапорщиків та офіцерів-українців на Батьківщину.

У результаті у звітній відомості про чисельність офіцерів, які виявили бажання проходити військову службу в ЗС України, було зазначено 11 військових округів та дві групи військ (iз Польщі та Німеччини). Крім того, було представлено й основні посади офіцерів-українців — від командирів взводу до командирів полку. Відомість містила величезний масив первинної інформації про офіцерів, які хотіли повернутися до України – вражала їх величезна кількість. 

1 грудня 1992 року Президент України Леонід Кравчук підписав черговий Указ «Про повернення в Україну для проходження служби військовослужбовців-громадян України з військових частин, дислокованих на території Грузії й Таджикистану», в якому, зокрема, зазначалося й доручення Міністерству оборони України — «...забезпечити перевезення в Україну військовослужбовців з місць дислокації їхніх частин у Грузії й Таджикистані, в тому числі й з використанням військово-транспортної авіації». 

«Ми хотіли створити нову армію»

Свого часу, у 1992-1993 роках, я обіймав посаду заступника начальника управління кадрів Збройних сил України. Тож безпосередньо був причетний до формування українського війська. Очолював та був членом делегацій на переговорах про повернення українців у Грузії, Молдові, Москві, Німеччині, а також був причетний до переговорів iз розподілу Чорноморського флоту. Мені здавалося, що я був на своєму місці. Тоді ми перевели 40 тисяч військовослужбовців-українців для подальшої служби на теренах Батьківщини з Далекого Сходу, Забайкалля, Таджикистану, Вірменії, Грузії й т.д. І звичайно ж, що тоді з колегами запровадили у військах українську мову. Ми хотіли створити нову армію, але далеко не все вдалося... 

Як з’ясувалося, деякі мої доповіді не влаштовували тодішнє керівництво Міністерства оборони. А говорив я те, що і сьогодні кажу: якщо хочете мати боєздатну армію, то, перш за все, маєте потурбуватися, щоб офіцер не думав, де йому підробляти після служби й як узагалі жити. Знаєте, коли не ходиш по лікарнях, здається, що всі навколо здорові, коли не ходиш по судах, здається, що ніхто й не судиться, коли не відвідуєш військові гарнізони, здається, що там нібито все гаразд. За роки моїх «митарств» по гарнізонах СРСР я на своїй шкурі відчув, що таке життя офіцера (служба, побутові умови)... 

І от якось зробив доповідь за підсумками перевірки стану роботи з офіцерськими кадрами в Одеському окрузі — начальнику Генерального штабу, навіть не міністру. Ми виявили, що там справді є порушення, які заслуговують на увагу міністра оборони. Наступного дня, а це був квітень 1993-го, прийшла шифротелеграма вiд командуючого Одеським військовим округом генерала Віталія Радецького зi скаргою на «неправильну» перевірку.

Потім довелось перевіряти Білоцерківський гарнізон. Загалом доповідь була досить стриманою, але ми встановили, що там два солдати загинули на будівництві дач, і взагалі там солдати жили, як раби в підземеллі. Міністру оборони пропонували звільнити з посади командира бригади. Адже перевірка не означає, що ми повинні написати про те, як все гарно. На те й перевірка, щоб писати правду й тим самим сприяти поліпшенню ситуації. Ми й написали... А через два тижні змінився міністр оборони: замість Костянтина Морозова прийшов Радецький. І вже за два тижні я залишився без посади.

«Війна» з несправедливістю та бюрократією

— Із вісьмома міністрами оборони я особисто зустрічався, й вони особисто приймали щодо мене рішення, — продовжує розповідь Микола Романович. — На мою думку, генерал-полковник Костянтин Морозов — єдиний із міністрів, який був державником і патріотом. На жаль, його роль у створенні українського війська незаслужено недооцінена. 

Усі ж інші міністри, відписуючи «у справі Селюка» на запити нардепів, президентів, громадських організацій засвідчували брехливі відповіді, зневажаючи будь-який закон. Аналогічно проявили вони себе й на загальноукраїнському рівні. Тож коротко, намагаючись бути якомога об’єктивнішим, охарактеризував би їх таким чином, що серед них були: і політичний флюгер, й торгівець майном та зброєю ЗСУ, і справжній брехун, боягуз, і гросмейстер, і збитий льотчик, і той, хто пройшов через тримісячні академічні курси.

До теперішнього міністра оборони Степана Полторака я також звертався: упродовж півтора року — вісім разів. Крім того, чотири рази — до його безпосереднього керівника Петра Порошенка з єдиною вимогою: зобов’язати відкликати офіційний документ Міноборони України, який містить недостовірну інформацію щодо мене, «встановлену» рішенням суду від... 1999 року. Я отримав 12 відповідей (хоча, згідно з законом щодо звернення громадян, має бути лише одна відповідь), мовляв, звертайтеся до суду...

Близько 80 депутатських запитів і звернень щодо справедливого вирішення долі полковника Селюка М. Р. було спрямовано на ім’я Президентів України, міністрів і прокурорів. Понад 40 судових рішень, серед яких і ухвала Конституційного Суду та постанова Верховного Суду України, який у повному складі (понад 100 суддів) розглядав справу.

Також особисто в різні роки зустрічався з генпрокурорами — Ворсіновим, Потебеньком і Медведьком, які приймали щодо мене рішення. 

Після всіх судів, на які пішло десять iз половиною років, я зустрівся в 2004 році з тодішнім міністром оборони Євгеном Марчуком. А зустрівся з ним завдяки тому, що нардеп Григорій Омельченко написав про порушення кримінального провадження за фактом надання народному депутату завідомо неправдивої інформації про те, що відповідь заступника міністра оборони і міністра (Марчука) містять відомості, які не відповідають дійсності стосовно полковника Миколи Селюка. Тож Омельченко попросив притягнути до кримінальної відповідальності винних.

Через три дні мене викликав Марчук (це вже була наша друга зустріч) i буквально за 15 хвилин нашої розмови (після років моїх ходінь по судах, прокурорах, депутатах, міністрах) повернув на майже попередню посаду — заступник начальника управління в Юридичному департаменті Міноборони. Але на цій посаді був лише рік — прийшов Кузьмук перед Помаранчевою революцією i мене скоротили!.. Далі прийшов Гриценко й узагалі скоротив цю посаду. Тоді я махнув рукою та пішов у відставку.

Суди обслуговували тільки владу!

У 2003 році вийшла друком моя книжка «Кому служить військова феміда?» (Практика судочинства військових судів України). Адже в нас була система військових судів, яка перейшла ще від радянських «реввоентрибуналов». Дослідження показали, що з десятків судових справ, які розглядали військові суди стосовно генералів, полковників і солдатів, — суд у жодному випадку не став на бік того, хто звертався за захистом своїх прав. Суди обслуговували тільки владу! Тож їх ліквідація була цілком логічною. Хоча, може, й не зовсім правильною, але в тому вигляді військові суди точно не мали існувати — у цих судах мали б бути не військовослужбовці, а лише цивільні судді, які жодним чином не пов’язані з військовим відомством. 

Пригадую, як, будучи помічником депутатів (Анатолія Єрмака, нині покійного, а згодом Григорія Омельченка), відчував їхню постійну підтримку впродовж більш ніж 10 років моєї боротьби, адже це люди, які були послідовні в питаннях боротьби проти корупції, саме їхні депутатські звернення змушували чиновників відчувати справжній парламентський контроль за дотриманням прав і свобод військовослужбовців.

P.S. Як свідок буремних історичних подій Микола Селюк наразі мріє видати книгу нарисів про становлення української армії з початку незалежності нашої держави й роль, яку зіграли ті чи інші особистості (зокрема, й когорта міністрів оборони), в її зміцненні або ж розвалі.

Тарас Здоровило

«Україна Молода», № 124 від 14 листопада 2018 року.

Ключові слова: Микола Селюкарміясуд

Додати коментар

Забороняється мат або прихований мат, флуд, оффтоп та реклама у будь-якому вигляді.


Захисний код
Оновити