Заходи кримінально-правового впливу: які вони бувають? (частина 1)

.

Хавронюк Микола ІвановичЗа багато століть людство звикло до існування дихотомії «злочин – покарання». При цьому під злочином у різні часи і у різних народів розумілось все, що завгодно, – від жорстокого вбивства до прогулу учнем занять у школі і від належності до певної політичної партії до чаклунства... А під покаранням найчастіше розуміли і розуміють смертну кару і позбавлення волі: якщо когось не ув'язнили, то ніби як слід і не покарали.

Микола ХАВРОНЮК,
доктор юридичних наук, професор, спеціально для ЮВУ

Трохи з історії питання

Проте, історичний прогрес кримінального законодавства, хочемо ми цього чи ні, полягає у гуманізації ставлення до засудженого. У ретроспективі – послідовно – це виглядає таким чином:

– відмова від кваліфікованих (жорстоких) видів смертної кари, калічницьких та інших тілесних покарань, каторжних робіт;

– значне витіснення тюремного ув’язнення штрафом та іншими майновими покараннями, обов’язковими роботами;

– введення пробації, інших видів так званого умовного покарання;

– вилучення неповнолітніх із сфери загального кримінального права;

– загальна заборона смертної кари і будь-яких покарань, які можуть завдати фізичних страждань або принизити людську гідність;

– все більш широкий спектр покарань, альтернативних позбавленню волі;

– трансформація окремих видів покарань в інші примусові заходи, які не є покаранням.

У перспективі йдеться про поступову заміну тюремного ув’язнення та інших видів покарань системою соціально-терапевтичного (іноді, як-от у справах про статеві злочини, – аж до хірургічного) впливу на осіб, які вчинятимуть кримінальні правопорушення. Основний постулат концепції нового соціального захисту сформульовано у такому виді: «Настільки мало покарання, наскільки це необхідно, настільки багато соціальної допомоги, наскільки це можливо».

Вже сьогодні більшість розвинених держав світу, поступово відступаючи від постулатів неокласичної школи кримінального права і виходячи із мети ресоціалізації винного, як основної мети кримінального закону, у своїй кримінально-правовій політиці дотримується дуалізму покарань та інших заходів кримінально-правового впливу, насамперед так званих «заходів безпеки» (у різних кримінальних кодексах останні іменуються також, як «кримінально-правові заходи», «заходи виправлення і безпеки», «заходи впливу», «інші заходи кримінальної відповідальності», «інші заходи», «наслідки засудження до покарання», «попереджувальні заходи», «особливі правові наслідки злочину», «інші правові наслідки злочину» тощо). Зазначений дуалістичний підхід, який отримав назву «двоколійності» (від нім. das zweispurige System) заходів кримінально-правового впливу, застосовано, наприклад, у кримінальному законодавстві Іспанії, Австрії, Швейцарії, ФРН, Голландії, Данії, Італії, Болгарії, Польщі, Естонії, Литві, Молдові та ін. Сутність його у тому, що одночасно застосовуються покарання (die Strafe), спрямоване на відплату і залякування, та інші заходи (die Massnahme), спрямовані на спеціальну превенцію, усунення небезпеки і вирішення завдань з відновлення становища, що існувало до вчинення діяння.

«Двоколійку» вже офіційно створено у сусідній Росії, у ст. 2 Кримінального кодексу (КК) якої закріплено, що для здійснення своїх задач цей Кодекс встановлює, зокрема, «види покарань та інші заходи кримінально-правового характеру за вчинення злочинів».

Висунуто і в багатьох державах світу реалізовано ідею створення третьої колії заходів кримінально-правового впливу – передбачених законом можливостей добровільного подолання (вирівнювання, нейтралізації) шкоди, заподіяної діянням, або поновлення (die Wiedergutmachung). Ця ідея побудована на концепції примирення (медіації), яка у багатьох випадках взагалі виключає застосування покарання, як і будь-яких інших примусових заходів кримінально-правового впливу. Якщо розглядати кримінальне правопорушення як вид соціального конфлікту, то, зрозуміло, підходять будь-які засоби (а не лише кара, залякування) для того, щоб цей конфлікт вирішити за згодою усіх його сторін (учасників) поза межами кримінального провадження або одночасно з його припиненням.

Остання доктринальна новела-провокація на цю тему – ідея «чотириколійки», яка передбачає: заходи покарання; заходи заохочення; заходи поновлення; заходи безпеки (Щедрин Н. Четыре «ко-леи» российского уголовного права // Уголовное право. – 2008. – № 4. – С. 59-62).

Проте, очевидно, що заходи поновлення вживаються з метою стимулювання правопорушника до суспільно корисної, правильної поведінки, а тому є різновидом заходів заохочення. Таким чином, правильно виділяти три колії: 1) заходи заохочення; 2) заходи покарання; 3) заходи безпеки.

Але в Україні до сьогодні в сфері кримінального права в основному діє застаріла «одноколійка», якою «паровоз» покарання тягне свої «вагони» кари, відплати і залякування.

У ст. 35 і ч. 5 ст. 36 КК України називаються (очевидно, як види заходів кримінально-правового впливу) кримінальна відповідальність і покарання, а також звільнення від кримінальної відповідальності та покарання. Крім того, у статтях 3 і 4 КК згадуються «інші кримінально-правові наслідки» без зайвої конкретизації. Під ними, очевидно, слід розуміти: судимість; примусові заходи виховного характеру, крім випадків застосування їх до особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння до досягнення віку, з якого може настати кримінальна відповідальність; примусові заходи медичного характеру; примусове лікування; конфіскація (вилучення) та знищення певних предметів, знарядь, сировини і матеріалів для їх виробництва. Серед усіх цих заходів лише примусові заходи виховного характеру можна віднести до «другої колії».

Якоїсь класифікації названих заходів в законі, так само як і в доктрині, не робиться. Спробуємо зробити це ми. Отже, якщо поділяти заходи кримінально-правового впливу за критерієм характеру їхнього впливу на особу, яка вчинила кримінальне правопорушення, то можна назвати такі їх види (див. мал. 1).

Види заходів кримінально-правового впливу

Перевага такого поділу полягає в тому, що він дозволяє наочно побачити систему заходів кримінально-правового впливу, яка реально існує, але про існування якої, «розкидавши» відповідні положення по різних розділах Загальної частини КК, не здогадується і сам український законодавець. Звичайно, знаючи про цю систему та взаємозв’язок її елементів, можна більш відповідально підходити і до питання про обрання тих чи інших заходів в кожній конкретній правовій ситуації, більш точно реалізовувати принципи справедливості, гуманізму, індивідуалізації покарання тощо.

Безпосереднє практичне значення мають й інші поділи (класифікації) заходів кримінально-правового впливу.

Наприклад, критерій їхньої юридичної значущості дозволяє говорити про такі їх види: 1) основні – ті, із реалізацією яких кримінально-правовий конфлікт може вважатися у цілому вичерпаним (це звільнення від кримінальної відповідальності, різні види кримінально-правового компромісу, покарання, пробація, примусові заходи медичного характеру, примусові заходи виховного характеру); 2) додаткові (акцесорні) – ті, які мають другорядне, допоміжне значення для вирішення кримінально-правового конфлікту (зокрема, судимість, примусове лікування, спеціальна конфіскація, нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі).

За критерієм суб’єкта, якого вони стосуються, заходи кримінально-правового впливу можна поділити на такі, що застосовуються до особи, яка вчинила: 1) кримінальне правопорушення (це покарання, пробація, судимість та ін.); 2) суспільно небезпечне діяння, що не є кримінальним правопорушенням (зокрема, примусові заходи медичного характеру).

За критерієм суб’єкта, який приймає рішення про їх застосування, серед заходів кримінально-правового впливу можна виділити такі, що можуть бути застосовані: 1) лише судом (покарання, пробація, примусові заходи медичного характеру і примусові заходи виховного характеру, звільнення від покарання тощо); 2) судом, прокурором чи слідчим (зокрема, звільнення від кримінальної відповідальності).

Заходи кримінально-правового впливу та кримінальна відповідальність

У КК України поняття «заходи кримінально-правового впливу» (чи «заходи кримінально-правового характеру») не застосовується. Водночас, вживаються такі термінологічні звороти, як «підставою кримінальної відповідальності є» (ч. 1 ст. 2), «притягнення до кримінальної відповідальності» (ч. 3 ст. 2, частини 1 і 3 ст. 10 та ін.), «звільнення від кримінальної відповідальності» (ч. 2 ст. 9 та ін.), «кримінальна відповідальність настає» (ст. 16), «особа піддягає кримінальній відповідальності» (ч. 2 ст. 17), «може наставати кримінальна відповідальність» (ч. 1 ст. 18), «не підлягає кримінальній відповідальності особа» (ч. 2 ст. 19, ч. 4 ст. 36 та ін.), «кримінальній відповідальності підлягають» (ст. 22), «стаття... Особливої частини цього Кодексу, що передбачає відповідальність» (ч. 1 ст. 65) тощо.

То що ж являє собою кримінальна відповідальність і чим вона відрізняється від покарання Та інших заходів кримінально-правового впливу?

Кримінальна відповідальність – це один із видів юридичної відповідальності (поряд з адміністративною, дисциплінарною, цивільно-правовою тощо), що являє собою специфічні правовідносини між державою та правопорушником.

Ознаками кримінальної, як й іншої юридичної відповідальності публічного характеру, є: з одного боку – негативна реакція держави на правопорушення і на суб’єкта правопорушення, що являє собою легітимні (від лат. legitimus – згідний із законом, законний, правомірний) заходи впливу; з другого – обов’язок правопорушника перетерпіти застосовані до нього заходи впливу (у даному випадку – примусові заходи кримінально-правового впливу).

Якщо заходи впливу не є легітимними (наприклад, застосовуються тортури, взяття під варту без законних підстав, винесено завідомо неправосудний вирок), то й обов’язок їх перетерпіти не виникає, і невиконання цього обов’язку не може бути покараним.

Кримінальна відповідальність застосовується тільки до правопорушника, тобто її суб’єктом не може бути особа, яка за законом не є суб’єктом кримінального правопорушення, і тільки у зв’язку із правопорушенням, тобто кримінальної відповідальності не існує, якщо немає складу кримінального правопорушення.

Згідно з п. 14 ч. 1 ст. З КПК України притягнення до кримінальної відповідальності є стадією кримінального переслідування і означає повідомлення особі про підозру у вчиненні кримінального правопорушення. Сама ж кримінальна відповідальність, як роз’яснив Конституційний Суд України в Рішенні у справі про депутатську недоторканність від 27 жовтня 1999 р. № 9-рп/99, настає з моменту набрання законної сили обвинувальним вироком суду.

Іншими словами, настання кримінальної відповідальності – це юридичний факт, а притягнення до кримінальної відповідальності, що відбувається з моменту повідомлення особі про підозру і до моменту набрання законної сили обвинувальним вироком суду, – характеризує процес. У зв’язку з цим процесом особа мусить перетерпіти повідомлення про підозру, затримання, певні запобіжні заходи (зокрема, домашній арешт, заставу, тримання під вартою), інші заходи забезпечення кримінального провадження (виклик, привід, відсторонення від посади, арешт майна та ін.), слідчі і розшукові дії, проведені за її участю або стосовно неї, тощо, але це все не є кримінальною відповідальністю, а, так би мовити, підготовкою до неї. Кримінальні процесуальні відносини між суб’єктом кримінальної відповідальності та державою (в особі слідчого, прокурора, слідчого судді і суду) забезпечують настання кримінальної відповідальності, її реалізацію у певній визначеній законом формі.

Отже, якщо судом не винесено обвинувального вироку, то ми не можемо говорити і про настання кримінальної відповідальності. З цієї причини заходи кримінально-правового впливу, не пов’язані із винесенням обвинувального вироку, перебувають за межами поняття «настання кримінальної відповідальності».

Поняття «кримінальна відповідальність» загалом з’явилось у вітчизняному кримінальному праві у 50-х роках XX ст., а в кримінальних законах більшості держав світу його немає. Відповідно, немає і таких понять, як «підстава кримінальної відповідальності», «звільнення від кримінальної відповідальності», «настання кримінальної відповідальності» тощо. Натомість застосовуються більш зрозумілі поняття: «підстава застосування заходів кримінально-правового впливу», «звільнення від покарання», «припинення кримінального переслідування» тощо.

Із статей 3–8 КК України та інших, де застосовані терміни «законодавство про кримінальну відповідальність» і «закони про кримінальну відповідальність», випливає, що кримінальна відповідальність – це надзвичайно широке поняття, яке охоплює усе те, що стосується як можливих правових наслідків вчинення кримінального правопорушення, так й інших заходів кримінально-правового впливу, які не є правовими наслідками вчинення кримінального правопорушення.

Якщо усі заходи кримінально-правового впливу за критерієм їх зв’язку із кримінальною відповідальністю поділити на дві групи, то можна визначити, що існують заходи, пов’язані із кримінальною відповідальністю, і не пов’язані із нею (див. табл. 1).

Зв'язок заходів кримінально-правового впливу із кримінальною відповідальністю

Такі заходи, як спеціальна конфіскація, примусова кримінально-правова реституція, нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі, тощо за чинним КК України застосовуються тільки на підставі вироку суду, тобто пов’язані із кримінальною відповідальністю. Але de lege ferenda (з точки зору бажаного, необхідного закону) вони можуть бути і не пов’язані із кримінальною відповідальністю, якщо застосовуватимуться, як в інших державах, і до осіб, визнаних неосудними, і до осіб, які вчинили кримінальне правопорушення до досягнення ними віку кримінальної відповідальності.

Заходи, пов’язані із кримінальною відповідальністю, іноді називають формами реалізації кримінальної відповідальності. Вони завжди застосовуються одночасно із визнанням судом особи винною у вчиненні кримінального правопорушення, тобто осудом її з боку держави (як відомо, суд виносить вирок від імені держави). Це – обов’язковий елемент будь-якої форми кримінальної відповідальності (як, скажімо, обов’язковим елементом військової форми одягу є знаки розрізнення військового звання), але не її окрема форма.

Як правило, кримінальна відповідальність після її настання припиняється в день погашення чи зняття судимості, у випадках декриміналізації діяння – в день, коли злочинність і караність діяння усунута законом, а у випадках, коли судимість не погашається і не знімається, – кримінальна відповідальність настає і припиняється в один і той самий день і час – день і час засудження особи без призначення покарання або зі звільненням від покарання (ч. З ст. 88 КК).

Викладене вище демонструє співвідношення понять «заходи кримінально-правового впливу» та «кримінальна відповідальність».

Крім того, слід пам’ятати, що матеріальною підставою кримінальної відповідальності (тобто розумною причиною, тим, що виправдовує і робить кримінальну відповідальність обґрунтованою) є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад кримінального правопорушення, передбаченого КК України (ч. 1 ст. 2 КК), а процесуальною (формальною) її підставою – обвинувальний вирок суду.

Підстави застосування заходів кримінально-правового впливу, пов’язаних із кримінальною відповідальністю, такі самі.

На відміну від цього, матеріальною підставою застосування заходів кримінально-правового впливу, не пов’язаних із кримінальною відповідальністю, слід вважати вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить певні ознаки складу кримінального правопорушення, передбаченого КК України (кілька ознак або всі необхідні ознаки за винятком однієї, або лише одну ознаку), але не містить його склад. Винятком є лише випадки такого заохочувального або квазі– заходу впливу, як звільнення від кримінальної відповідальності: склад кримінального правопорушення у цих випадках наявний, але держава вважає за можливе проявити надзвичайний гуманізм і вибачити правопорушника ще на стадії до винесення обвинувального вироку суду.

Подібний гуманізм взагалі є невластивим кримінальному праву. Цим і пояснюється той факт, що у більшості держав світу кримінально-правовий інститут звільнення від кримінальної відповідальності відсутній – в усіх необхідних випадках (примирення з потерпілим, дійового каяття, закінчення строків давності тощо) застосовується звільнення від покарання або його пом’якшення, у т.ч. виключне або надзвичайне. Словосполучення «звільняється від відповідальності» у деяких державах застосовується, коли йдеться про не притягнення до кримінальної відповідальності особи за обставин, що виключають винність або кримінальну протиправність вчиненого діяння (неосудність, необхідна оборона тощо).

Формальною підставою звільнення від кримінальної відповідальності в усіх цих випадках є ухвала суду, а в окремих випадках, прямо передбачених КПК України стосовно деяких видів звільнення від кримінальної відповідальності, – постанова слідчого або прокурора.

Покарання поки що залишається основною формою реалізації кримінальної відповідальності. Утім, його частка постійно зменшується і в останні роки зазвичай не перевищує 60%, оскільки одночасно з визнанням особи винною суди все частіше застосовують пробацію і різні види звільнення від покарання.

Заохочувальні заходи

Заохочувальними заходами кримінально-правового впливу є такі, що спонукають особу до поведінки, яка дозволяє вирішити кримінально-правовий конфлікт без державного примусу, «з найменшими втратами» для особи та інших суб’єктів відповідних правовідносин. Це своєрідний «пряник», якщо «батогом» вважати примусові заходи кримінально-правового впливу.

Як правило, заохочувальні заходи застосовуються у випадках, коли не йдеться про тяжкі та особливо тяжкі злочини. Хоча бувають і винятки, коли необхідно зважено підходити до питання про те, що важливіше: реалізація принципу невідворотності покарання стосовно певної особи чи запобігання тяжкої шкоди, яка може бути завдана різноманітним цінностям. Саме для таких випадків передбачена, скажімо, норма ч. 2 ст. 255 КК, згідно з якою звільняється від кримінальної відповідальності учасник злочинної організації, який активно сприяв її розкриттю.

Ознаками цих заходів є те, що:

– вони застосовуються за ухвалою суду або постановою слідчого чи прокурора;

– відсутні негативна реакція держави на правопорушення і на суб’єкта правопорушення, а тим більше примусове обмеження прав і свобод особи та покладання на неї додаткових обов’язків;

– правопорушник не мусить ані терпіти жодних обмежень прав і свобод, ані виконувати жодних додаткових обов’язків. Є лише незначні винятки з цього правила. Наприклад, згідно із ст. 47 КК остаточно питання про звільнення особи від кримінальної відповідальності вирішується, якщо вона протягом року з дня передачі її на поруки виправдала довіру колективу, не ухилялась від заходів виховного характеру та не порушувала громадського порядку. Утім, серйозно говорити про певні обмеження прав і свобод та виконання додаткових обов’язків не можна, оскільки заходи виховного характеру самі по собі не можуть обмежувати права і свободи людини, обов’язок же не порушувати громадський порядок несуть усі фізичні особи, а не лише передані на поруки;

– їх застосування стимулює правопорушника до суспільно корисної, правильної поведінки.

(Далі – буде)

«Юридичний вісник України», № 21 (934) 25 – 31 травня 2013 року. С. 6 – 7.

Ключові слова:

Додати коментар

Забороняється мат або прихований мат, флуд, оффтоп та реклама у будь-якому вигляді.


Захисний код
Оновити