Від війни цивілізацій до взаємодії націй

.

Олег БерезюкУже більше року в Україні іде війна. Гинуть люди, руйнується інфраструктура, стрімко падає економіка, а кінця краю цьому не видно.

Вищі посадові особи держави не хочуть визнавати війну війною і вперто наполягають на тому, що в Україні проводиться антитерористична операція.

Таке твердження не відповідає дійсності і у цьому досить легко переконатись звернувши увагу на основні положення закону «Про боротьбу з тероризмом».

Антитерористична операція це локальна короткострокова акція, що проводиться силами спецпідрозділу СБУ по боротьбі з тероризмом. Збройні сили не беруть участі в АТО, більше того, для проведення антитерористичної операції не оголошується мобілізація військовозобов’язаних.

Анексія Криму і те, що сьогодні відбувається у Східних областях України, згідно із ст. 1 закону «Про оборону України», має всі ознаки збройної агресії.

Вторгнення в Україну збройних сил іншої держави, а також факт анексії і окупації частини її території є беззаперечним. На території нашої країни ведуть бойові дії озброєні групи регулярних військ РФ, а також нерегулярні збройні формування ЛНР/ДНР.

Все це дає підстави стверджувати про наявність факту збройної агресії проти України. За таких обставин вищі посадові особи держави і, у першу чергу Президент України, мають вжити передбачених законом заходів для захисту державного суверенітету і територіальної цілісності країни.

Президент України уже давно повинен був видати указ про введення воєнного стану на території Луганської і Донецької областей і силами армії і правоохоронних органів забезпечити відновлення там конституційного ладу. Варто звернути увагу на те, що це не лише право Президента України, а і його обов’язок.

Чому президент Порошенко не виконує покладенні на нього Конституцією і законами України завдання? Чому він не хоче подивитись правді в очі і назвати речі своїми іменами?

Коли Президент каже на чорне біле, а на біле - чорне, це викликає недовіру людей до влади, що в умова зовнішньої агресії може мати трагічні наслідки не лише для вищих посадових осіб держави, а і для країни в цілому.

Коли в Україні іде війна, основним завданням Президента має бути вирішення проблеми територіальної цілісності країни, а також захисту життя і здоров’я її громадян. Для цього немає потреби змінювати Конституцію.

І чинна Конституція, і закони України дають Президентові достатньо повноважень для вирішення всіх цих питань. А при бажанні проводити реформи, робити це можна шляхом прийняття необхідних законів і призначення на відповідні посади компетентних чиновників. Це набагато простіше і ефективніше, ніж вносити зміни до Основного Закону.

Більше того, відповідно ст. 157 Конституції України в умовах воєнного стану зміни до Конституції вносити не можна. Вносити зміни до Конституції, а також проводити будь-які вибори і референдуми забороняє і ст. 19 закону «Про правовий режим воєнного стану». Стаття 1 цього закону встановлює, що воєнний стан виникає у випадку вчинення проти України збройної агресії чи загрози нападу. Те, що проти України вчинено акт збройної агресії, сьогодні немає жодних сумнівів, а відсутність Указу Президента України про введення воєнного стану на території Луганської і Донецької областей вказує лише на те, що Президент Порошенко ігнорує вимоги Конституції і законів України, і не виконує покладені на нього обов’язки.

Замість того, щоб захищати інтереси України і її народу, Президент Порошенко ініціює зміни до Конституції та відволікає значні державні ресурси і увагу людей на вирішення другорядних питань. Також Президент наполягає на виконанні Україною Мінських домовленостей, які не мають статусу міжнародних договорів і тому не є обов’язковими до виконання жодною із сторін. Те, що Мінські домовленості не мають юридичної сили добре розуміють у Росії, а тому росіяни їх ігнорують і продовжують бойові дії на Сході України.

Те, що в Україні іде війна, це беззаперечний факт. І варто зазначити, що це не громадянська війна. Цей конфлікт має глобальний характер і він уже давно вийшов далеко за межі України. Загальновідомим є те, що на Сході України по обидва боки барикад воюють представники різних країн, народів і націй. Це війна двох світів, двох різних цивілізацій. Сторони цього конфлікту мають різні системи цінностей і відмінні погляди на життя. Цю війну можна назвати війною менталітетів, війною тоталітарного світосприйняття проти свободи і демократії.

Очевидно, що без участі Росії ця війна була б неможливою. Росія не лише спровокувала цей конфлікт. Спецслужби Російської Федерації організували, озброїли і профінансували бойовиків і лише завдяки підтримці з боку РФ вони так довго можуть протистояти українським Збройним Силам і правоохоронним органам. Також, варто зазначити, що без підтримки значної частини мешканців Луганської і Донецької областей ЛНР і ДНР не мали б жодних шансів на успіх.

Тут варто окремо звернути увагу на особливості місцевого менталітету. Переважна більшість громадян, які проживають у цих областях, звикла підкорятись авторитарному лідерові. Таким лідером може бути цар, президент чи кримінальний авторитет. Цим людям потрібен «начальник», якого вони будуть боятись, а тому любити і поважати.

Демократичні цінності такі як свобода, справедливість, людська гідність для них не мають принципового значення. Саме тому вони не розуміли і не підтримували людей, які у свій час вийшли на Майдан Незалежності відстоювати свої права.

Рабська психологія змушує їх коритися сильному господарю, а якщо він стає слабким - раби підіймають бунт і намагаються зайняти місце господаря.

Ці люди будуть підкорятись лише тому, кого вони бояться. Колись вони боялись Кучму, Януковича, Ахметова і тому не бунтували. Пізніше вони не боялись, а тому і не поважали Ющенка. Сьогодні вони не бояться і не поважають Яценюка і Порошенка. І це є однією із основних причин війни на сході України.

Саме тому державну політику по відношенню до Луганська і Донецька потрібно проводити враховуючи місцевий менталітет. Окремо варто звернути увагу на те, що на окупованій території є люди, які хочуть жити в демократичній і правовій державі, а тому не підтримують бойовиків. Поки окуповані території належать Україні, ми маємо зробити все від нас залежне для того, щоб відновити там конституційний лад і захистити цих людей.

У цій ситуації важко погодитись з Президентом України, який стверджує, що проблему війни на Сході не можна вирішити силовим шляхом. Навпаки, цю проблему можна вирішити лише силовим шляхом. Будь-які інші варіанти будуть сприйматись як слабкість центральної влади і нічого доброго нам не принесуть.

Якщо піти на поступки бойовикам, то це призведе до заморожування конфлікту, який у будь-який момент знову може перерости у повномасштабну війну. Очевидно, що такий варіант є абсолютно неприйнятним для України.

Якщо припустити, що ми не можемо жити з мешканцями Луганської і Донецької областей за одними законами і в межах однієї держави, то одним із цивілізованих шляхів вирішення цієї проблеми може бути добровільне розлучення, як це було у свій час між чехами і словаками.

Потрібно лише провести референдум, де поставити питання про зміну території України як це передбачено Конституцією України і законом «Про всеукраїнський референдум».

Такий варіант можливий, але за умови повного припинення бойових дій і добровільної згоди на проведення такого референдуму з боку усіх зацікавлених сторін.

Відразу варто зауважити, що цей варіант можна розглядати лише теоретично, оскільки навряд чи вдасться досягнути згоди всіх сторін на припинення вогню. Проти закінчення війни буде Росія. Президент Російської Федерації робить все для того, щоб дестабілізувати суспільно-політичну ситуацію в Україні, підірвати основи її національної безпеки, зруйнувати економіку і знову зробити Україну своєю колонією.

Більшість росіян підтримує таку політику В.Путіна, сподіваючись на відродження Російської імперії, але вони не розуміють, що у XXI столітті ця ідея немає жодного шансу на успіх.

Навпаки, агресивна політика Росії проти України буде мати негативні наслідки для самої Росії. Російська Федерація протиставила себе всьому світу, зруйнувала систему міжнародної безпеки і очевидно, що така поведінка не може залишитися безкарною. У результаті застосування міжнародних санкцій економіка Росії почала стрімко падати. З часом це призведе до повного її краху, що у кінцевому результаті поставить під сумнів доцільність існування самої Російської Федерації у її сучасному вигляді. Прискорювати цей процес буде окупація Криму і продовження бойових дій на Сході України.

Крім того, у самій РФ існує досить багато непогашених внутрішніх конфліктів, які також можуть розгорітись з новою силою, як тільки ослабне вибудована В. Путіним репресивна система.

Якщо Путін програє війну в Україні, то в очах росіян він втратить імідж сильного лідера, що стане початком кінця його політичної кар’єри. Те, що Путін програє цю війну можна не сумніватись. Російська агресія підняла патріотичний дух українців і консолідувала націю. Симпатії світового співтовариства також на стороні України. Сировинна економіка Росії не зможе витримати затяжну війну. Все це свідчить про те, що російська агресія проти України приречена на провал.

Тепер щодо можливого широкомасштабного вторгнення в Україну з боку РФ. На сьогоднішній день така загроза є мінімальною. Незважаючи на відсутність ядерної зброї, Україна залишається ядерною державою. В Україні чотири атомні електростанції і якщо вони будуть пошкоджені у результаті розгортання повномасштабних воєнних дій, то це може обернутися катастрофою планетарного масштабу від якої постраждає не лише Україна, але і всі її сусіди, в тому числі і Росія. Саме тому світове співтовариство буде робити все можливе, щоб не допустити такого розвитку подій.

Тепер щодо перспектив ЛНР і ДНР. Ці штучно створені республіки не зможуть самостійно існувати і продовжувати збройний опір через відсутність ідеологічної основи, фінансового і матеріально-технічного забезпечення. Як тільки Росія перестане фінансувати бойовиків, українська армія і правоохоронні органи досить швидко візьмуть під свій контроль окуповані території.

Тепер повернемось до відносин України і Росії. Президент РФ Володимир Путін досвідчений політик і тому він не міг не усвідомлювати наслідків збройної агресії Росії проти України. Чому він пішов на цю авантюру, однозначно відповісти важко. Він не міг не розуміти того, що у XXI століття світ став іншим і ніхто не дозволить окремій країні порушувати визнані міжнародним співтовариством і закріплені у статуті ООН принципи і правила мирного співіснування країн. Крім того, історія нашого народу і події останніх років дають нам підстави стверджувати, що українці за свою свободу будуть боротись до кінця. Також, варто звернути увагу на те, що ментальність українців суттєво відрізняється від ментальності росіян. Українці не люблять і не бояться «начальників». В Україні завжди обирали лідерів за їх заслуги перед суспільством, а якщо цей вибір був невдалим, швидко виправляли помилку.

Залишаючись вірними історичній традиції, українці у 2004 році повстали проти узурпації влади Л. Кучмою, а у 2013 виступили проти аналогічних дій В.Януковича. Це було повстанням народу проти спроби встановлення в Україні диктаторського режиму. Про це має пам’ятати і нинішній Президент П. Порошенко і всі майбутні Президенти України. Українці свободолюбивий народ, який не буде терпіти жодного диктатора.

Український менталітет близький до менталітету європейців і тому наше місце в Європі. З іншим країнами і народами ми маємо будувати стосунки на основі взаємної поваги і співробітництва.

І на завершення. Для того, щоб зберегти незалежність і ефективно протистояти російській агресії, Україні потрібні надійні союзники. І тут з усією серйозністю варто звернути увагу на ініціативу нового президента Польщі Анджея Дуди, який запропонував реалізувати ідею створення Східно-Європейської конфедерації із запрошенням до неї Балканських країн. Одного погляду на карту достатньо для того, щоб зрозуміти наскільки перспективним може бути такий союз. Очевидно, що цей союз має бути не лише економічним, а й військово-політичним. Тоді він зможе ефективно захищати як власні інтереси так і бути надійним партнером для своїх союзників.

Конфедерація Східно-Європейських країн має всі шанси стати самостійним і впливовим гравцем у сфері міжнародних відносин. У цій ситуації Росія змушена буде відмовитись від своїх імперських амбіцій і прийняти загальновизнані принципи і правила мирного співіснування країн. В іншому випадку Російська Федерація ризикує опинитись у повні ізоляції, що з часом призведе до її економічного краху, розпаду і зникнення з політичної карти світу.

Олег Березюк,
Українське юридичне товариство

Додати коментар

Забороняється мат або прихований мат, флуд, оффтоп та реклама у будь-якому вигляді.


Захисний код
Оновити