Вибори для/без вибору: роздуми про минуле заради майбутнього

.

Вступ

Єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та місцевого самоврядування. Так сказано в ст.5 Основного Закону нашої країни.

Народ, шляхом виборів, делегує частину своїх владних повноважень органам державної влади та їх посадовим особам, які діють від імені народу, забезпечують правопорядок в суспільстві, організовують повсякденне життя людей, вирішують їх найрізноманітніші проблеми.

Для виконання поставлених завдань органи державної влади наділяються відповідними повноваженнями. Вони отримують у своє розпорядження засоби примусу, які можуть застосовувати до людей за порушення встановлених правил суспільного життя. Однак, за всіх обставин, носії влади можуть реалізовувати делеговані їм владні повноваження, у тому числі в частині застосування примусу, лише на правовій основі, тобто у визначених законом випадках та за наявності передбачених законом підстав, а також виключно в інтересах народу.

Влада апріорі має підпорядкований стосовно народу статус і за жодних умов не може вивершуватися над ним.

Конкретні носії влади не можуть користуватись наданими їм повноваженнями у своїх особистих цілях, вони не можуть ставити власні інтереси вище інтересів суспільства. Якщо це має місце, то виникає таке явище як корупція, яка руйнує державу, суспільство, людину і призводить до переродження влади.

У демократичному суспільстві суб’єкти влади не можуть привласнювати не делеговані їм владні повноваження, не можуть концентрувати у себе всю державну владу, порушуючи правовий принцип поділу влади. Якщо це відбувається, то має місце узурпація влади. У такому випадку народ має право замінити владу. У сучасному світі, як правило, зміна влади відбувається шляхом проведення виборів. Якщо чинні носії влади протидіють виборчому процесу, фальсифікують результати виборів на свою користь, вживають інших неправомірних заходів для того, щоб всупереч волі народу утриматися при владі, має місце незаконне захоплення (крадіжка) влади. Така влада є нелегітимною, тобто незаконною. Очевидно що ті, хто таким шляхом прийшли до влади, будуть діяти у той же спосіб, яким здобули владу: зловживаючи, крадучи, привласнюючи, обманюючи.

Кожний з описаних моментів свідчить про те, що така влада стає небезпечною для суспільства.

Народ і влада напередодні виборів - 2004

Характеризуючи ситуацію в Україні кінця ХХ – початку ХХІ століть, слід сказати, що вона явно складалась не на користь народу. Корупція набула загрозливого характеру і стала визначальним чином впливати на економічні, соціальні, політичні, правові та інші процеси. Основні владні важелі були зосереджені в руках однієї людини – Президента країни, який контролював і виконавчу, і законодавчу владу, а також мав істотний вплив на судову систему. У цей період нашої історії відбулося фактичне вивершення влади над народом. Реально народ перестав бути джерелом влади. Функціонування влади не забезпечувалося дієвою та ефективною системою контролю з боку суспільства – такої системи не існувало, а її створення стримувалося самою владою.

Натомість, влада створила протиприродну систему самозбереження, яка перешкоджала прогресивному розвитку українського суспільства. Така система зводила нанівець роль народу у формуванні влади і мала забезпечувати лише продукування влади самою владою.

Формою такого продукування стали вибори, зміст яких вихолощувався так званим адміністративним ресурсом та різними технологіями, які мали забезпечувати потрібний владі результат. Десятки резонансних політико-правових конфліктів, які виникали у зв’язку з виборчими процесами на президентських, парламентських та місцевих виборах, якраз і були породжені владою тоді, коли ставало очевидним, що законним шляхом не можна забезпечити обрання своїх представників і таким чином зберегти статус-кво. Перед кожними виборами ставилося стратегічне завдання дещо оновити персональний склад володарів мандатів, залишивши незмінною суть влади. Таке завдання щодо збереження сутності влади, а разом з цим і її основних носіїв, чи, можливо, скоріше навпаки – збереження основних носіїв влади, які визначали її сутність, ставало для всього державно-владного та провладного політико-бізнесового сектора категоричнішим. Для широкого загалу це проголошувалося як забезпечення позитивної для суспільства ситуації – наступності влади. З кожними наступними виборами засоби виконання такого завдання ставали все більш витонченими, цинічними, відверто протиправними, а зрештою вони перетворилися в масштабне і системне владне свавілля.

Слід зазначити, що існує лише два основних способи, які дають можливість продовжити перебування при владі.

Перший спосіб полягає в тому, щоб діяти в інтересах суспільства, досягти позитивних результатів і таким чином здобути прихильність людей, які на чергових виборах знову віддадуть перевагу представникам чинної влади. Однак, застосування такого способу може використовуватися лише тими представниками влади, які розглядають своє перебування у ній як найкращу можливість суспільної самореалізації і які при реалізації владних повноважень надають перевагу суспільному інтересу над своїм приватним. Іншими словами, тими, хто має моральний стрижень і високий рівень людяності. У такому разі виборчий процес влада організовує на правових засадах, функціонує поза виборчим процесом і лише сприяє його організації. Результати виборів визначають самі виборці шляхом вільного воле- виявлення громадян.

Інколи вдається залишитись при владі і другим способом: зловживаючи владою, підмінюючи демократичний зміст виборів та фальсифікуючи їх результат. Цей спосіб придатний для використання тими, хто розглядає владу як засіб задоволення своїх амбіцій, наживи, необґрунтованого вивершення над іншими людьми, уникнення відповідальності за вчинені проступки, зрештою тими, для кого свій власний інтерес при здійсненні службової діяльності має пріоритет над суспільним та державним. Іншими словами тими, в кого в структурі життєвої установки превалюють аморальні та протиправні засади. За такого способу результат виборів визначає сама влада, на останньому етапі його фіксують сформовані нею виборчі комісії, а під час виборчого процесу він забезпечується усіма державними інституціями, включаючи силові структури. Саме другий спосіб збереження влади обрали ті, хто уособлював собою колишній політичний режим і хто стояв за провладним кандидатом.

Очевидно, що обрати інший спосіб вони не могли, оскільки за останні 7-8 років функціонування державної влади в Україні набуло явно антинародного характеру і тому розраховувати на підтримку народу було марно. Замість того, щоб працювати на суспільство, влада весь час працювала на своє самозбереження. Самозбагачення і самозбереження - це два найважливіші завдання, яким влада підпорядковувала всю свою діяльність. Суспільні інтереси задовольнялися владою лише в тій мірі, в якій це було необхідно для уникнення соціального вибуху.

Вибори як концентрований вияв сутності влади і суспільства

Характер минулої виборчої кампанії можна було передбачити ще задовго до її початку. Про те, що влада буде боротися за своє збереження протиправними та аморальними засобами, яскраво свідчили її підготовчі дії, зокрема ключові кадрові рішення. Для багатьох визначальним показником стало обрання керівником ЦВК С.Ківалова (який вже до того неодноразово виявив своє негативне ставлення до права та закону, зокрема своїм незаконним перебуванням на посаді Голови Вищої ради юстиції та неправомірним підписанням тисяч дипломів про закінчення Одеської національної юридичної академії, чим поставив під сумнів легітимність формування суддівського корпусу та документів про вищу освіту). Після того як Ківалов очолив ЦВК, сумнівів у намірах влади не залишилось (пізніше, окремою ухвалою від 3 грудня 2004 року, Верховний Суд України винесе вердикт щодо діяльності ЦВК під головуванням С. Ківалова, в якому зазначить, що ЦВК порушувала принципи верховенства права, законності, об'єктивності, компетентності, професійності, колегіальності розгляду і вирішення питань, обґрунтованості прийняття рішень, відкритості і публічності). Дивувало інше: як представники тодішньої опозиції підтримали його кандидатуру під час голосування у Верховній Раді? У результаті з опозицією зробили те, що неминуче мало статися у грі із шулерами - їх "розвели і кинули". До речі, такий конформізм багатьох тодішніх опозиціонерів був однією з причин критичної соціально-політичної ситуації, яка склалася в країні під час виборів.

Хоча, за великим рахунком, такі знакові для виборчої кампанії рішення як призначення одіозного С. Ківалова мали бути для опозиції тривожним дзвінком, своєрідним попередженням про наміри влади. У такому випадку потрібно було більше уваги зосередити на роботі з виборцями, а не розраховувати на кулуарні домовленості. Річ у тім, що виборчий процес не є соціально відокремленим процесом. Вибори – це не просто організація голосування, яку відповідні виборчі комісії мають забезпечити у певний проміжок часу. Вибори – це складний і багатоплановий процес, і механізм його реалізації обумовлюється ситуацією, яка складалась у всіх ключових сферах соціального життя і запускається набагато раніше офіційного початку виборчої кампанії. У виборчий процес “втягуються” величезні людські, фінансові, матеріальні, інформаційні ресурси тощо. На виборах пересікаються інтереси основних політичних та бізнес груп, а в нашій країні – ще й кримінальних угруповань, які, легалізувавшись, давно і серйозно впливають на базові суспільні процеси. Вибори лише починають виявляти дійсні наміри, реальні ресурси, цілі суб’єктів та засоби їх досягнення. У виборах відбувається все як і в інших сферах людського життя: все протікає зовні спокійно, вуалюється і не загострюється до тих пір, поки не постає питання про задоволення фундаментального інтересу. З актуалізацією цього питання зриваються маски і стає зрозумілою сутність кожного. Питання полягає тільки в тому як далеко можуть піти і за які межі ті, хто кровно зацікавлений у результатах виборів. Вибори-2004 показали, що таких меж майже не існує.

Вибори-2004 відбувалися за тими правилами, за якими жило суспільство. І якщо задовго до проведення президентських виборів українське суспільство жило за правилами, далекими від правових, якщо у ньому культивувалося право сили, подвійні стандарти поведінки, тіньовий бізнес, чиновницьке свавілля тощо, то такі правила та підходи застосовувалися й у виборчому процесі. Тому, навіть при найвищій досконалості виборчого закону (на що найчастіше нарікають), виборчий процес не міг бути демократичним. Більше того, було зрозуміло, що влада зробить усе, щоб вибори не були демократичними. Цьому є просте пояснення: якщо країна прямує до диктатури і тоталітаризму, якщо у ній утверджується поліцейський режим та бандитська мораль, нищаться правосуддя та основні інститути громадянського суспільства, якщо носії влади прагнуть уникнути відповідальності за свої злодіяння і якщо, зрештою, людина у такій державі з мети перетворюється у засіб, то говорити про організацію нею демократичних і чесних виборів просто не доводиться. У такій державі їх не можне бути за визначенням.

Традиції та новели виборів – 2004

Отже, президентські вибори 2004 року за своїм характером не були чимось новим для України.

Якщо виходити з характеру кількох останніх виборчих кампаній, то можна зробити припущення, що не завжди ті, хто офіційно за результатами виборів обіймав відповідний представницький пост, був справді обраний в результаті вільного волевиявлення громадян. Іншими словами, йдеться про одержання депутатського чи іншого мандата не правовим шляхом. Ще задовго до виборів тими, хто реально впливав на ситуацію, визначалась особа, яка мала перемогти, а далі включався так званий адміністративний ресурс, неправомірне використання силових структур, їх надмірна політизація, ангажованість виборчих комісій – все це було похідним для досягнення мети.

Отже, з великою долею імовірності можна припускати, що впродовж тривалого часу в нашій країні владу отримували ті, кому вона народом делегована не була. Якби, скажімо, можна було очистити виборчий процес президентських перегонів 1999 р. від фальсифікацій, то ще не відомо яким би виявився їх справжній результат, а, враховуючи тодішню соціально-політичну ситуацію та настрої населення, він цілком міг виявитися не таким, яким його тоді зафіксувала ЦВК. Якби таку «очисну» процедуру можна було застосувати до парламентських виборів-2002, то на повірку міг виявитися зовсім інший розклад політичних сил на владному Олімпі. Це повною мірою стосується й місцевих виборів. За іншого розвитку соціально-політичної обстановки в країні зовсім іншим міг виявитися і результат президентських виборів-2004. Власне, таке шоу верховною владою за активної участі ЦВК було й розігране, однак його остаточній реалізації перешкодили непередбачувані владою соціально-політичні процеси.

Треба чітко усвідомлювати, що до останніх президентських виборів країна йшла поступово і поетапно. Власний виборчий ресурс влада формувала цілеспрямовано і системно. Якщо говорити про ідеологію останніх виборів і технологію її впровадження з боку виконавчої влади, то можна сказати, що вони проходили "обкатку" впродовж багатьох років. Виборів-2004 у тому вигляді, в якому вони відбувалися, не могло бути без парламентських виборів 1998 та 2002 рр., без президентських виборів 1999 р., без Мукачівських виборів, без виборчої епопеї у Оболонському виборчому окрузі № 221 м. Києва, де чи не вперше державна влада так системно, відверто і брутально ігнорувала вибір громадян, прагнучи за будь-яку ціну не допустити в парламент ненависного їй Юрія Оробця. Власне, цьому політику у свій час у виборчій кампанії довелося пережити майже все те, що пізніше випало на долю Віктора Ющенка, хіба що обійшлося без отруєння. На президентських, парламентських і місцевих виборах у всіх регіонах країни виникали свої мукачева та оболоні. Фальсифікація виборів ставала системою, набувала загрозливих для вітчизняної демократії масштабів і характеру. Головними полігонами для випробування нових способів фальсифікації виборів були мажоритарні округи. Можна говорити про те, що демократичні засади виборчого процесу в Україні були підірвані так званою мажоритаркою, в якій у багатьох випадках фактично відбувалися не вибори депутата, а його призначення. Тому влада тривалий час всіляко перешкоджала запровадженню пропорційної системи парламентських виборів, добре усвідомлюючи, що це істотно зменшить її можливості впливати на хід виборів та їх результат.

Слід зазначити, що паралельно з фальсифікацією виборів влада посилено працювала і над приборканням суспільства, оскільки тримання людей у покорі є однією з основних передумов успішного забезпечення такої фальсифікації. Звуження демократичних засад функціонування суспільства, політичне переслідування опозиції, монополізація і "тінізація" економіки, посилення залежності ЗМІ та судової влади мали на меті не допустити розвитку громадянського суспільства та побудови правової держави. Кожний акт "свята демократії" на кшталт Мукачівських "виборів" спрямовувався на виконання конкретного завдання для завоювання влади і був репетицією наступних актів такого роду - більш витончених і масштабних. Водночас він виступав засобом випробування суспільства на соціальну, політичну і правову зрілість. З одного боку влада удосконалювала досвід фальсифікації виборів, з іншого - суспільство все більше переконувалося в антисоціальній сутності діючої влади та накопичувало своє невдоволення нею.

Але саме небезпечне у цьому процесі полягає в тому, що відбувався психологічний злам у свідомості як організаторів фальсифікації виборів, так і більшості населення. Все беззаконня сприймалося не лише як можливе, а і як належне, як таке, що по-іншому бути не може. Нормальним явищем була присутність, скажімо, в армії, органах міліції, прокуратури, державних адміністраціях, на підприємствах агітаційних матеріалів лише одного, провладного, кандидата. Нормальним вважалося повне рекрутування владного ресурсу на перемогу визначеного кандидата. За норму сприймалося ігнорування прав одних кандидатів і надання переваг іншим. Весь виборчий процес перетворювався на фарс, на відверте ігнорування "чужого" для влади кандидата, його шельмування і вивершування "свого". І це здійснювалося на всіх рівнях, у всіх сферах і на всіх етапах виборчого процесу.

Отже, вибори 2004р. відрізнялися від виборів 1999 та 2002рр. не за своєю суттю, а за масштабами та характером фальсифікацій, засобами їх здійснення. Вперше фальсифікація виборів мала системний, тотальний і агресивний характер. На цих виборах фальсифікація набула організованого характеру в масштабах держави із залученням її основних інституцій. Вперше влада використала надзвичайні засоби аж до намагання фізичного усунення основного конкурента. У своєму прагненні зберегтися влада вперше пішла на відкриту конфронтацію (образно кажучи, країна перетворилася на суцільне Мукачеве) і це стало одним з основних факторів, який викликав таку небувалу захисну реакцію суспільства.

Перемога демократії могла б бути раніше...

До моменту обрання Президентом України Віктора Ющенка зміна влади в Україні могла відбутися щонайменше двічі: у 1999р. та 2002 р. Для цього були об‘єктивні передумови такі як невідповідність існуючої влади потребам суспільства, явне і системне зловживання основними носіями влади своїми повноваженнями, накопичення і ускладнення соціальних проблем, істотне руйнування демократичних засад функціонування суспільства. Однак, за наявності об‘єктивних передумов такої зміни тоді не відбулося. І основних причин цього є три.

Перша з них криється в розпорошенні суспільства, обумовленому штучно нав‘язаними владою протиріччями шляхом загострення протистояння населення Сходу та Заходу України. Владі вдалося позбавити суспільство відповідного рівня самоорганізації, необхідного для впровадження ефективного контролю за владою.

Друга причина полягає у конкретних і концентрованих діях влади, які відобразилися у потужному застосуванні адміністративного ресурсу та відповідних виборчих технологій. Іншими словами, владою робилося все для того, щоб з одного боку штучно нейтралізувати об‘єктивні передумови зміни влади, з іншого - за допомогою політтехнологій досягти того, щоб вибори були формальними і лише зафіксували потрібний результат.

Третя причина зумовлена неспроможністю політичних сил, які були в опозиції, скористатися об‘єктивними передумовами для зміни влади. Така неспроможність пояснюється не стільки ідеологічними розбіжностями тодішніх опозиційних сил, скільки особистими амбіціями політичних лідерів, корпоративними інтересами наближених до них груп, нездатністю знаходити компроміс. Це успішно використовувала влада, усіма способами збільшуючи протиріччя в середовищі опозиції, задовольняючи інтереси окремих її представників. У результаті, не маючи необхідної довіри народу, влада залишалася незмінною, бо перегравала опозицію у політичній боротьбі, у тому числі і на виборах.

Слід зазначити, що зміна влади в нашій країні у 2004 р. значною мірою відбулась також завдяки трьом чинникам.

По-перше, це стало можливим завдяки позиції суспільства, яка виявилася у феномені Майдану. Парадокс, але це факт - при слабких організаційних інститутах громадянського суспільства в Україні виявилося надзвичайно розвинуте громадянське суспільство. Найефективнішим захисником виборчих та інших політичних прав громадян стали самі громадяни. Адекватна реакція народу на свавілля влади вирішальним чином вплинула на результати виборів.

По-друге, критичній масі опозиційних сил вдалося досягти мінімально необхідного для перемоги компромісу, підпорядкувавши свої інтереси спільній меті. Це сталося вперше за період незалежності України, що викликало небувалу підтримку суспільства і дезорганізувало владу. Влада не передбачала реального об'єднання опозиції. Крім всього іншого, це забезпечило особливу позицію парламенту стосовно виборчих процесів, що у тій ситуації мало колосальне значення. Взагалі, особлива позиція парламенту та його спікера у цих процесах і їх роль у забезпеченні демократичного розвитку України потребує окремого відзначення. Хоча сьогодні це не тільки призабувається, але й свідомо відтісняється переможцями на третій план.

По-третє, перемозі опозиції сприяла розпорошеність інтересів та устремлінь різних владних угрупувань. Маючи спільну базову мету - залишитися при владі, окремі її представники всіляко прагнули задовольнити, передусім, свої особисті та корпоративні інтереси. Можна сказати, що у влади не було єдиного інтересу. Було щонайменше три самостійних інтереси, якими керувалися основні носії влади: інтерес тодішнього Президента, інтерес кандидата від влади та інтерес найбільш потужної провладної політичної сили, представники якої фактично здійснювали управління політичними, економічними та правовими процесами. Кожен з цих суб'єктів, формально працюючи на перемогу провладного кандидата, насправді прагнув здобути лише свою перемогу. Президент всіляко намагався зберегти владу у своїх руках, шукаючи різні варіанти досягнення такої мети. Про це свідчить і досить сумнівне з правової точки зору рішення Конституційного Суду України про можливість його переобрання на третій термін. Можна припустити, що основна на той час провладна політична сила лише декларувала повну підтримку кандидата від влади, а насправді працювала на задоволення своїх політико-бізнесово-спортивних інтересів. В результаті, лише кандидат від влади разом з силами, які його підняли на політичну вершину, самовіддано працював на свою перемогу.

До речі, останній фактор, якщо його уроки не будуть належним чином враховані, може зіграти злий жарт з нинішньою владою. Якщо представники трьох-чотирьох основних складових нинішньої владної команди не підпорядкують свої корпоративні та особисті інтереси загальнокомандному, всі вони можуть опинитися біля розбитого корита якщо й не поза владою, то з істотно меншими владними можливостями.

Нинішня владно-політична команда повинна чітко усвідомлювати, що повної влади вона іще не здобула, а лише одержала кредит великої народної довіри. Натомість, левова частина реальної влади (публічні важелі, фінансові, інформаційні, організаційні, партійні ресурси) знаходиться в руках представників колишньої влади. Нинішня влада поки що у своєму розпорядженні має лише два основних ресурси: мінімальну (на превеликий жаль!) для успішної діяльності єдність команди та величезну довіру народу. При цьому другий ресурс не є сталою величиною і повною мірою залежить від дій владної команди. Якщо у неї не буде єдності, то вона майже автоматично позбудеться й народної підтримки. Виходячи з викладеного та задекларованих моральних принципів своєї діяльності, нинішня влада не може боротися за своє збереження при владі у спосіб фальсифікації виборів, як це робила попередня влада. Це неможливо ще й з огляду на кардинально іншу соціально-політичну ситуацію - суспільство не дозволить повторитися владному свавіллю, як це мало місце у 2004 р. На відміну від попередньої, нинішня влада, дбаючи про результати виборів-2006, не може зосереджувати свої зусилля в основному на підготовці та організації майбутніх виборів, тим більше на застосуванні адмінресурсу. Тому нинішній владній команді залишається одне: зберігаючи внутрішню єдність, своїми справами переконати суспільство у своїй необхідності, у тому, що прихід цих людей до влади не був простою заміною ширми, а є зміною суттєво необхідною і корисною для народу. Крім того, у цей короткий проміжок часу потрібно здійснити такі системні суспільні зміни, які б забезпечили проведення демократичних виборів і унеможливили масові фальсифікації їх результатів. Влада і суспільство повинні зрозуміти, що вирішальними для забезпечення таких виборів є не діяльність виборчих комісій, у тому числі й ЦВК, як це було донедавна, а високий рівень політичної та правової культури народу, дієвість системи суспільного контролю за владою, незалежність ЗМІ, незалежність та неупередженість суду, реальний політичний плюралізм, економічна свобода, верховенство права, пріоритет особи та її прав як основної соціальної цінності. Це не досягається за рік і навіть за п'ять. Але фундамент цього має бути закладений вже вчора і сьогодні, бо завтра буде пізно. Без цього не можна забезпечити проведення якісно інших за своїм характером виборів та поступального розвитку суспільства.

Основні загрози майбутніх виборів

Якщо говори про основні загрози демократичним виборам у найближчих виборчих кампаніях в Україні, то при великій їх кількості доцільно, передусім, звернути увагу на чотири з них.

Перша загроза – це імовірність виборчого рецидиву. Попри згадані вище абсолютно нові моральні та правові принципи діяльності, які задекларувала нова влада, попри принципово іншу соціально-політичну ситуацію в країні, можливість повторення випробуваних старою владою сценаріїв задоволення своїх інтересів при проведенні виборів виключати не можна. Небезпека криється в основах автократії та тоталітаризму, які так дбайливо випещувалися попереднім режимом, і які на сьогодні повністю не зруйновані. Слід усвідомлювати, що заміни старої системи влади ще не відбулося. По-перше, кадрові зміни не зруйнували основ системи владних відносин. По-друге, нові (а в багатьох випадках «нові-старі») кадри певною мірою вражені бацилою старої влади (стереотипи мислення, методи діяльності). Існування економічних, політичних, соціальних, правових факторів автократії може спокусити (чи спровокувати) нестійких у правовому та моральному плані представників нинішньої влади до вирішення питань владного самозбереження традиційним для новітньої України способом – шляхом застосування адміністративного ресурсу, нечесної агітації, інформаційних маніпуляцій, відповідних дій силових структур, неправомірного використання можливостей виборчих комісій. Таким чином, на майбутніх виборах не можна виключати традиційного виборчого процесу тільки з осучасненими під демократію способами та засобами владних зловживань.

Другим фактором, який може негативно вплинути на наступну виборчу кампанію, може стати участь у ній ідеологів та організаторів фальсифікації президентських виборів. Адже вже сьогодні виникають сумніви в тому, що до передбаченої законом відповідальності будуть притягнуті ті, хто організував системні і масові в масштабах країни фальсифікації та інші протиправні діяння, що були спрямовані на забезпечення потрібного владі результату. Правоохоронним органам не складно вирахувати тих, хто реально міг “запустити” усю державну машину на фальсифікацію виборів і контролювати її роботу практично до кінця виборчого процесу. Таких осіб може виявитися всього кілька і, зрозуміло, ними ніяк не можуть бути посадовці рівня голів місцевих державних адміністрацій та члени територіальних, а тим більше дільничних виборчих комісій, діяльність яких сьогодні повсюди стала предметом розслідування правоохоронців.

Складніше довести вину організаторів таких фальсифікацій. Однак складається враження, що правоохоронці, слідуючи усталеним традиціям, більше заклопотані тим, щоб дати “вал” кримінальних справ про порушення виборчого законодавства, ніж дійти до серцевини, до мозкового центру злочинної організації, яка займалася організацією та проведенням виборів за власним сценарієм. Поза всяким сумнівом, ставити питання про застосування закону необхідно стосовно всіх, хто порушив закон. Але принциповий підхід полягає в тому, що слід чітко виокремлювати за ступенем суспільної небезпеки тих, хто вчиняв конкретне правопорушення, виконуючи завдання згори, від тих, хто розробляв план масштабної фальсифікації, організовував і забезпечував його виконання із використанням владних повноважень.

Але істинних авторів проекту незаконного захоплення державної влади під виглядом проведення президентських виборів 2004 р. притягувати до відповідальності поки що ніхто не поспішає. І, видається, зовсім не через відсутність відповідних матеріалів. Більше того, з тих же оприлюднених результатів розслідувань, видно, що слідством необґрунтовано з правової точки зору обмежується коло підозрюваних у справі і тим самим “обривається” злочинний ланцюг, який веде нагору. Поки що однозначно говорити про умисне “відсікання” виконавців фальсифікації виборів від її організаторів немає достатніх підстав, але окремі ознаки цього спостерігаються. Так, за тими ж повідомленнями ЗМІ, у багатьох справах про так звані «каруселі» з голосуванням за відкріпними посвідченнями виявляються і засуджуються лише члени дільничних комісій та звичайні громадяни, які передавали відкріпні посвідчення невідомим (!) особам. У цьому зв‘язку виникає ряд закономірних запитань: наскільки обґрунтованим є направлення таких справ до суду при не встановленні осіб, які отримали чи передали відкріпні посвідчення для голосування; чи можна вважати ці злочини розкритими, якщо слідство не з‘ясувало основного: хто і що саме зробив із викраденими чи підробленими відкріпними посвідченнями. І це є першим моментом, який породжує сумніви щодо притягнення до відповідальності головних винуватців фальсифікацій минулих виборів.

Другим моментом є те, що підняттю слідства на найвищий рівень організації фальсифікації результатів виборів може перешкодити залишення на своїх посадах високопоставлених посадовців у правоохоронних структурах, які пов‘язані з тими, хто може потенційно бути причетним до організації фальсифікації виборів. Більше того, вони можуть бути залежними від останніх своїм призначенням, наявністю у останніх компрометуючих матеріалів щодо них, причетністю до протиправних дій, у тому числі вчинених в ході виборчого процесу, спільністю бізнесових справ тощо. Зрозуміло, що такі посадовці можуть впливати на хід розслідування, всіляко знижуючи рівень потенційних обвинувачених. Головним чином це стосується деяких високих посадовців у правоохоронних структурах (передусім у головному наглядовому відомстві), яких поінформовані джерела вважають людьми чільних представників колишнього політичного режиму, що, ймовірно, могли бути мозковим центром реалізації проекту збереження при владі колишнього політичного режиму під назвою “Вибори-2004”.

Безумовно, у головних фальсифікаторів президентських виборів, нині відлучених від влади, вже не буде таких можливостей впливати на хід та результати виборів, як це було на минулих виборах. Але можна не сумніватися, що, вийшовши сухими із води, вони знайдуть інші можливості для виведення виборчого процесу із правового русла. Для цього у них є необхідні фінансові, інформаційні та людські ресурси. А те, що вони будуть боротися за свою перемогу саме у такий спосіб можна не сумніватися, бо інакше діяти вони не звикли, це спосіб їх життя. І головне, що для його реалізації сьогодні ще існує багато можливостей.

Третьою загрозою майбутньої парламентської кампанії та місцевих виборів є участь у них так званих «технічних» партій. З огляду на значну роль «технічних» кандидатів та партій у брудних технологіях минулих виборчих кампаній, участь цих партій у виборах-2006 може стати великою політичною проблемою з істотними юридичними наслідками. За своєю природою «технічні» партії призначені для ведення подвійної гри: вони борються не за свою, а за чужу перемогу або ж добиваються чиєїсь поразки. Вони виконують роль підсобного виборчого засобу та/або роль виборчого кілера. Вони культивують виборчу гру поза встановленими законом правилами. Крім того, такі партії порушують політичний баланс, штучно зміщують політичні аспекти виборів, дезорганізують та викривляють виборчий процес, збільшують фінансові витрати з державного бюджету на вибори. За їх допомогою організатори брудних технологій отримують контроль над виборчими комісіями.

Виходячи з величезної кількості політичних партій в Україні, значна кількість яких поспішно створювалася саме останнім часом (тільки за перші три місяці 2005 р. Мін”юстом було зареєстровано 22 нових партії), рівня розвитку демократії та рівня політичної культури, можна прогнозувати масовану участь таких партій у майбутніх виборах. Якщо дотепер залучення «технічних» партій було прерогативою влади, яка у такий спосіб боролася за самозбереження, то на наступних виборах їх активним використанням займатимуться політичні сили, які відноситимуть себе до опозиції. Це обумовлюється передусім тим, що будучи донедавна при владі, вони, власне, й запровадили та успішно експлуатували цю технологію. А головне, така технологія за відсутності звичного для них адміністративного ресурсу створить їм додаткові можливості для успішного ведення виборчої кампанії. Тут знову будуть затребувані ідеологи та організатори фальсифікації виборів-2004.

Четверта загроза стосується не лише виборів, а взагалі демократичної організації суспільного життя. Можливо, на сьогодні вона є найістотнішою. Це - відсутність системної опозиції, без якої не може бути ні демократичних виборів, ні демократичного функціонування влади. В результаті виборів-2004 опозиція стала владою. Цю нішу колишня влада не змогла і, швидше за все, не зможе зайняти з низки причин. Скоріше за все, дієва реальна опозиція "відокремиться" від нинішньої влади. Але станеться це не раніше початку виборів-2006, а то й після них.

Потрібні висновки на майбутнє

Перший і головний висновок виборів-2004 полягає в тому, що вони відіграли позитивну роль у розвитку українського суспільства. Ці вибори виявили ключові проблеми функціонування держави і виступили ефективним засобом їх розв‘язання. Те, що зміна влади відбулася в умовах мирної “помаранчевої революції”, свідчить про високий рівень культури українського народу, його політичну толерантність і цивілізованість. Вибори-2004 дали потужний поштовх розвитку демократії, побудові правової держави. Вони не лише істотно змінили соціально–політичну ситуацію в Україні, а й змусили по–новому подивитися на формування державної влади.

Але, не дивлячись на позитивний результат виборів-2004 з точки зору права і соціальної справедливості, сьогодні ще рано говорити про те, що в нашій державі створено надійні запобіжники від масових зловживань влади у виборчих процесах. Сьогодні ще немає повної переконаності в тому, що вибори у майбутньому будуть вільними. Такої переконаності бути не може до того часу, поки не буде створено розвинутого громадянського суспільства та неупередженого і незалежного суду. Правосвідомість носіїв влади, організаторів виборів та виборців перебуває ще не на тому рівні, який би забезпечував неухильне дотримання виборчого законодавства. Майдан дав потужний імпульс, але він ще не викликав системних незворотних змін. Доки цього не буде, не буде впевненості у тому, що офіційно зафіксовані результати виборів співпадатимуть з реальним волевиявленням громадян. Поки що можна говорити про те, що вибори-2004 лише перервали, але хотілося б вірити, що поклали край негативній практиці продукування владою влади. Власне, “помаранчева революція” як реакція суспільства на зловживання влади, зупинила сповзання країни у прірву соціальну, правову, моральну, державну, релігійну. Україна зупинилася за мить від краху. Сьогодні це усвідомлюється дуже чітко і однозначно.

Вибори продемонстрували неефективність державних інституцій, до повноважень яких належить забезпечення захисту виборчих прав громадян. Найістотнішу роль у захисті своїх політичних прав відіграли самі громадяни. Для України, як власне, і для будь якої іншої держави, яка прагне бути правовою і демократичною, цей момент є революційним і визначальним для подальшого розвитку. Громадяни, які навчилися захищати свої права, зможуть змусити це робити й відповідні державні інституції.

Особливу роль у розв‘язанні соціально-політичних конфліктів та захисті виборчих прав громадян відіграла судова влада. Якщо колись доведеться визначати початковий момент утвердження незалежного і неупередженого суду в Україні, то його слід буде пов’язувати з двома рішеннями Верховного Суду України: від 3 грудня 2004 р. та 20 січня 2005 р. Поза всяким сумнівом, ці визначальні для розвитку українського суспільства та держави судові рішення були правовими, справедливими і соціально прогресивними. Очевидно, що на наступних виборах роль судів буде зростати. У багатьох випадках саме суди будуть визначати результат виборів (як приклад можна наводити судове рішення про зміну міського голови м.Одеси через три роки після виборів). І це цілком природно, головне, щоб суд діяв неупереджено і по закону.

Вибори-2004 наочно і виразно продемонстрували важливість і значущість кожної державної та соціальної інституції, кожної посадової особи, зрештою, і це головне – кожної звичайної людини («нас багато і нас не подолати»). На різних етапах виборчого процесу позиція певних органів чи осіб була визначальною. Достатньо згадати яка увага в період між першим та другим туром голосування, а особливо після 21 грудня 2004 р., була прикута до позиції парламенту. І його постанова від 27 листопада за системного паралічу державної влади була вирішальною для подальшого розвитку подій. Громом серед ясного неба виявилася позиція кількох членів ЦВК, які не підписали протокол про результати голосування у другому турі. Хоча у юридичному плані вона нічого принципово не змінювала, однак соціально-політичний ефект такого вчинку був вражаючим.

Відоме рішення Верховного Суду України кардинальним чином змінило тодішню ситуацію в країні. Вчинок диктора національного телебачення, яка здійснювала сурдопереклад новин і замість офіційного тексту сказала своїм глядачам правду про стан речей, без перебільшення є геройським. Як і вчинки тисяч громадян, які у надзвичайно складних умовах всіляко виявляли свою громадянську позицію, виступали у ЗМІ, виходили на демонстрації, ризикуючи своєю роботою, благополуччям, а могло так статися, що й свободою та життям.

Ще одним феноменом виборів–2004 став вияв відданості справі, а, можливо, навіть точніше – жертовності з боку величезної кількості людей, безпосередньо причетних до організації та проведення виборів. Йдеться про тих членів виборчих комісій, які чесно і відповідально ставилися до виконання своїх обов‘язків і в основі поведінки яких лежали не матеріальна вигода, не політичний зиск, а вболівання за долю країни. Більше того, багато з цих людей несли матеріальні збитки, бо їхали в іншу місцевість та перебували там за власний кошт, припиняючи ведення власних справ. Саме ці люди у прямому розумінні витягнули на собі організацію та проведення виборів. Нерідко ціною неймовірних зусиль, на межі психічних та фізичних можливостей. Адже бути у центрі виборчого горнила стільки часу і в таких надскладних умовах – це не проста справа і під силу далеко не кожному. А виявилося, що під силу тисячам. Про це новій владі також не слід забувати.

У результаті виборів-2004 українське суспільство вперше вивершилося над державою, до цього було навпаки: держава в особі її найвищих посадовців експлуатувала суспільство у своїх інтересах і робила це досить успішно, порушуючи природний принцип співвідношення суспільства та держави. Перед новою державною владою стоїть не просте завдання: не повторити помилки старої влади і не намагатися підпорядкувати суспільство. Це є недопустимим ще й з огляду на те, що нова влада стала владою передусім завдяки позиції українського суспільства. Потрібно чітко усвідомлювати той факт, що у співвідношенні суспільства та держави пріоритет має належати суспільству, оскільки держава є похідним від нього інститутом.

І якщо у цьому контексті говорити про роль у виборчому процесі такого суспільного явища як Майдан, то у пост виборчому процесі Майдан, образно кажучи, є водночас крилами і тягарем нової влади. Крилами, оскільки саме довіра і позиція Майдану (вважай – переважної частини суспільства) дає можливість новій владі, передусім Президенту, здійснити високий зліт у своїх державних справах на користь суспільства. Тягарем, оскільки розчарування Майдану (тієї ж переважної частини суспільства) від дій та рішень нової влади позбавить її нинішньої довіри, а в наступному потягне її до долу, до падіння. Влада має пам‘ятати, що в результаті останніх виборів кожен українець відчув себе Людиною. Саме завдяки людям владу одержали ті, хто ще вчора за неї боровся. Досягнувши мети, нинішні носії влади повинні усвідомлювати, що рішення “зверху” мають ухвалюватися в інтересах тих, хто “знизу”. Бо саме ті, хто “знизу”, ставлять тих, хто “зверху”. І знімають їх. Все це має відбуватись за цивілізованими правовими нормами, за результатами виборів, які вже незабаром...

Олег Березюк
Марко Прохорович
Київське юридичне товариство

«Академія Права»

Ключові слова:

Додати коментар

Забороняється мат або прихований мат, флуд, оффтоп та реклама у будь-якому вигляді.


Захисний код
Оновити