Проблеми кваліфікації умисного вбивства, вчиненого на замовлення

.

У останні роки набув поширення новий, надзвичайно небезпечний різновид умисних вбивств — вбивство на замовлення. За даними МВС України у 1993 p. таких злочинів було зареєстровано 87, у 1995 — 210, що у 2,4 рази більше, у 1996 — понад 100. З метою посилення боротьби з такого роду діяннями Законом України від 2 жовтня 1996 р. «Про внесення змін і доповнень до Кримінального, Кримінально-процесуального кодексів України та Кодексу України про адміністративні правопорушення щодо посилення відповідальності за посягання на життя, здоров'я і майно суддів, працівників правоохоронних органів, осіб, які беруть участь в охороні громадського порядку, та громадян» ст. 93 Кримінального кодексу України було доповнено пунктом «и», яким передбачено відповідальність за вбивство, вчинене на замов­лення.

Вплинути, однак, на стан злочинності, посилити відповідальність за цей злочин ці зміни не могли, оскільки (і до того майже у всіх випадках вчинення умисних вбивств на замовлення) дії винних кваліфікувалися за ст. 93 КК (як правило, за п. «а» цієї статті). Вони і не вплинули. Натомість доповнення ст. 93 КК цим пунктом поставило перед органами досудового розслі­дування і судами багато проблем, пов'язаних з визначенням правової природи і змісту нової кваліфікуючої вбивство ознаки та зміною підходів до особливостей кваліфікації умисних вбивств, вчинених за декількох обтяжуючих обставин. Насамперед виникла необхідність виз­начитись з поняттям «замовлення» і «замовник» у кримінально-правовому значенні, оскільки закон не розкриває змісту такої обтяжуючої вбивство обставини, як вчинення його на замо­влення.

У теорії кримінального права вбивство на замовлення пропонується розглядати як вико­нання угоди щодо позбавлення потерпілого життя [1] . Сторонами такої угоди є, як мінімум, дві особи — замовник і виконавець. Проте таких осіб може бути і більше — декілька замовників, декілька виконавців; до цих злочинів також можуть бути причетними посередники між замо­вником і виконавцем.

Як свідчить аналіз слідчої та судової практики застосування пункту «и» ст. 93 КК, для більшості кримінальних справ таке розуміння є правильним. Проте в окремих випадках замовлення вбивства і виконання цього замовлення нагадують угоду дуже схематично або зовсім й не нагадують. Це, наприклад, стосується тих випадків, коли замовлення має характер наказу чи вказівки, яка виконується не у зв'язку з якимись зобов'язаннями з боку замовника стосовно конкретного вбивства, а в силу того, що виконавець задовго до надходження дору­чення на вбивство (замовлення) взяв на себе кілерські обов'язки, скажімо, відповідно до ролі, яку він виконує у злочинному угрупованні.

Разом з тим для вбивства на замовлення характерним є те, що виконавець такого вбивства одержує чи бажає одержати певну вигоду (матеріального чи нематеріального характеру) або ухилитися від якихось негативних обставин не внаслідок позбавлення життя потерпілого, а за виконання замовлення чи у зв'язку з його виконанням, тобто опосередковано через волю і дії (бездіяльність) замовника або уповноважених на те ним осіб. Саме ця обставина принципово відрізняє вбивство на замовлення від інших вбивств, вчинених під впливом сторонніх осіб.

На нашу думку, під вбивством на замовлення треба розуміти таке вбивство, яке вчиняється виконавцем за дорученням особи (групи осіб), заінтересованої у позбавленні потерпілого життя, з метою одержання від замовника чи уповноваженої ним особи (осіб) за виконання замовлення певних вигод матеріального чи нематеріального характеру або з метою недопущення вчинення цими особами певних дій не на його користь.

Дії замовника і дії виконавця вбивства тісно пов'язані між собою. Проте з об'єктивної сторони вони суттєво відрізняються. Замовник (якщо тільки він не є одночасно і співвиконавцем вбивства) безпосередньо не позбавляє потерпілого життя, об'єктивної сторони злочину, передбаченого ст. 93 КК, не виконує. Він, замовляючи вбивство, вчиняє дії, які спонукають виконавця до вчинення вбивства. Залежно від змісту дій замовника замовлення може бути підмовництвом (коли замовник схилив виконавця до вчинення вбивства) або організацією вбивства (наприклад, у випадках, коли замовлення відбувається шляхом дачі наказу керівником злочинного угруповання кілеру або коли замовник діє через посередника і той схиляє виконавця до вчинення вбивства). Відтак неправильною є думка деяких практичних працівників, які вважають, що замовник повинен нести відповідальність за п. «и» ст. 93 КК без посилання на ст. 19 цього ж кодексу. Така ж позиція є превалюючою і у судовій практиці — у більшості досліджених справ про вбивства на замовлення замовники визнавалися підмовниками чи організаторами злочину і їх дії кваліфікувалися відповідно за частинами 5 чи 4 ст. 19 та п. «и» ст. 93 КК.

Значні труднощі можуть виникнути у визначенні виду співучасника стосовно замовника у випадках, коли ініціатива дачі доручення на вбивство виходить від самого виконавця, який, знаючи, що у потенційного замовника є заінтересованість у позбавленні потерпілого життя, пропонує свої послуги по позбавленню певної особи життя за виконання замовником на його користь певних дій чи утримання від них. Описана ситуація, на нашу думку, містить усі ознаки вбивства на замовлення, коли замовлення здійснюється шляхом погодження на відповідну пропозицію. За таких обставин виконавець вчинення вбивства, крім своєї основної функції — виконання об'єктивної сторони злочину, передбаченого ст. 93 КК, виконує ще й функцію підмовника — у його діях містяться ознаки підмовництва до замовлення, що, однак, не потребує додаткової кваліфікації. Особа, яка, будучи заінтересованою у позбавленні життя потерпілого, сприймає ініціативу виконавця і вчиняє обумовлені ним дії чи утримується від вчинення певних дій, є замовником. Замовництво у такому випадку здійснюється у формі дачі доручення потенційному виконавцеві шляхом погодження на його пропозицію і виконання (чи дачі згоди на виконання в майбутньому) висунутих ним умов (пред'явлених вимог). Суть проблеми полягає у визначенні того, ким є у даному випадку замовник з точки зору інституту співучасті. Адже його дії не є ні підмовництвом, ні організацією вчинення вбивства. Якщо буквально тлумачити закон, то проблематичним є їх віднесення і до пособництва, оскільки відповідно до ч. 6 ст. 19 КК посібником визнається особа, яка сприяла вчиненню злочину порадами, вказівками, наданням засобів або усуненням перешкод, а також особа, яка заздалегідь обіцяла сховати злочинця, знаряддя і засоби вчинення злочину, сліди злочину або предмети, добуті злочинним шляхом. Жодних з описаних у ч. 6 ст. 19 КК конкретних дій замовник за описаних обставин не вчиняє. Якщо ж виходити із загально теоретичного положення про те, що сприяння злочину в розумінні ч. 6 ст. 19 КК полягає у тому, що «посібник укріплює своїми діями або бездіяльністю бажання, рішучість у виконавця або інших співучасників на вчинення злочину» [2] , то описані вище дії замовника можна вважати пособництвом. Погоджуючись на пропозицію виконавця, він укріплює його рішучість, яка в нього вже є, на вчинення вбивства. Водночас, як уже зазначалось, ця рішучість укріплюється діями, які не передбачені у ч. 6 ст. 19 КК. Вихід з цієї ситуації можливий шляхом уточнення законодавчого описання пособництва. До речі, такої ж думки дотримуються автори проекту нового КК, внесеного на розгляд парламенту Кабінетом Міністрів України і схваленого у першому читанні, які у ч. 5 ст. 26 проекту передбачили, що «посібником визнається особа, яка порадами, вказівками, наданням засобів чи знарядь або усуненням перешкод чи іншим чином (виділено нами. — П.П., М.М.) сприяла вчиненню злочину...»

Даючи правову оцінку діям замовника, слідчий і суд у кожному випадку повинні чітко визначитися з питанням про те, до якого виду співучасників належать дії замовника, і кваліфікувати його дії з посиланням на відповідну частину ст. 19 КК та за п. «и» ст. 93 КК.

Слід мати на увазі, що підмовлення до вбивства не завжди є замовленням вбивства. Замовлення вбивства як специфічний, кваліфікований вид підмовництва відзначається особливим способом впливу замовника на виконавця — замовник переконує майбутнього вико­навця в тому, що для нього вигідно вбити потерпілого, оскільки він у зв'язку з цим одержить певні блага або ж щодо нього не настануть певні негативні наслідки, досягнута між ними домовленість має характер і ознаки угоди, відповідно до якої виконавець бере на себе обов'язок позбавити потерпілого життя, а замовник — вчинити чи не вчинити на користь виконавця певні дії. Крім того, при замовленні вбивства замовник завжди заінтересований у позбавленні потерпілого життя, заінтересованість же виконавця у цьому (звісно, до моменту надходження і прийняття замовлення) відсутня або недостатня для того, щоб самостійно викликати у нього рішучість вчинити вбивство. І після прийняття замовлення виконавець розглядає вбивство лише як засіб одержання тих вигод, які йому були обіцяні чи малися на увазі при надходженні і прийнятті замовлення.

У цьому плані певний інтерес представляє справа щодо М., Р. і Д. Вирішивши шляхом розбою і вбивства заволодіти майном, що належало його батькові, М. «залучив» (так сказано у вироку) до злочину знайомих Р. і Д., пообіцявши кожному з них виплатити за це по 5 тис. дол. США з тієї суми, якою вони заволодіють внаслідок злочину. Вони втрьох розробили план вбивства, підготували знаряддя вбивства, М. обманним шляхом заманив батька у підвал, першим наніс удар ножем, після чого потерпілого почали бити Р. і Д. Втрьох вони повалили потерпілого, після чого Р. і Д. задушили його мотузкою. Дії всіх засуджених Закарпатський обласний суд кваліфікував за пунктами «а», «и» та «і» ст. 93 та ч. 3 ст. 142 КК. Судова колегія в кримінальних справах Верховного Суду України з такою кваліфікацією погодилась.

Є, однак, сумніви щодо правильності кваліфікації дій засуджених за п. «и» ст. 93 КК. Дійсно, ініціатива вбивства виходила від самого М., який до вчинення злочину схилив Р. і Д. Проте з самого початку М. планував взяти участь у вчиненні злочину у повному обсязі, а стосовно початку нападу — виконати найбільш активну і значиму роль. Він залучив Р. і Д. до вчинення злочину лише з огляду на те, що розумів, що самостійно злочин вчинити не може. Таким чином, як за спрямованістю умислу, так і за об'єктивними ознаками М. вчинив підмовництво Р. і Д. до вчинення розбою і вбивства і разом з ними вчинив ці злочини. Те, що він запропонував певним чином розділити здобуте в процесі розбою майно, на нашу думку, у даному випадку на кваліфікацію дій засуджених не впливає. Більше того, засудивши М. за п. «и» ст. 93 КК., суд тим самим визнав його винним не у замовленні вбивства, а у вчиненні вбивства на власне замовлення, що, очевидно, є неправильним.

Обтяжуюча обставина, передбачена п. «и» ст. 93 КК, належить до обставин, що харак­теризують суб'єктивні властивості вбивства. Суб'єктивна сторона вбивства на замовлення характеризується прямим умислом — винна особа усвідомлює, що вона виконує протиправне замовлення на позбавлення потерпілого життя, і бажає це замовлення виконати. Разом з тим не виключається, що цей злочин вчинено і з непрямим умислом. Це, наприклад, стосується випадків, коли доручення замовника містить альтернативу, відповідно до якої завданням для виконавця є заподіяння потерпілому ушкоджень або його вбивство. Якщо виконавець при здійсненні такого замовлення застосує насильство, при якому не бажатиме настання смерті потерпілого, але свідомо допускатиме, що смерть може настати, і потерпілому дійсно заподі­юється смерть, він повинен нести відповідальність за вбивство, вчинене на замовлення.

Треба особливо підкреслити, що диспозиція п. «и» ст. 93 КК сформульована як «умисне вбивство, вчинене на замовлення», тобто у законі йдеться про випадки, коли замовляється саме вбивство, а не якесь інше насильство. Отже, відповідальність за цією ознакою настає лише у тому випадку, коли замовляється вбивство, а не нанесення тілесних ушкоджень чи застосування іншого насильства. У зв'язку з цим не може кваліфікуватися за п. «и» ст. 93 КК вбивство у випадках, коли замовник доручив виконавцеві заподіяти потерпілому тілесні уш­кодження, а виконавець при виконанні замовлення умисно вбив потерпілого. У такому випадку правова оцінка дій винних осіб повинна здійснюватися за правилами кваліфікації злочинів при ексцесі виконавця.

Факт надходження замовлення на вбивство є обставиною, яка спонукає формування (або завершення формування) у виконавця умислу на вбивство, ним же зумовлено формування у виконавця мотиву злочину. Якщо рішучість зчинити вбивство виникла не у зв'язку із замов­ленням, а під впливом якихось інших факторів, кваліфікувати вбивство як вчинене на замо­влення не можна.

Саме по собі бажання виконати замовлення на вбивство не лежить в основі дій виконавця. Надходження такого замовлення лише породжує основну мотивацію його дій, започатковує мотив злочину, зумовлює його формування. Мотив такого вбивства полягає у бажанні виконавця одержати від замовника або уповноважених ним осіб за вчинене вбивство вигоду матеріального чи нематеріального характеру або не допустити вчинення ними певних дій не на його користь. Матеріальна вигода при вбивстві на замовлення може полягати у винагороді за вбивство у вигляді одержання грошей, майна, цінних паперів тощо, одержання чи збереження прав на майно, звільнення від матеріальних витрат чи матеріальних обов'язків. Бажання одержати таку вигоду за своєю природою є корисливими спонуканнями. Під нематеріальною вигодою треба розуміти вчинення чи невчинення на користь виконавця таких дій нематеріального характеру, які той вважає відповідно до свого світогляду і розуміння бажаними та корисними для нього (у вигляді допомоги у працевлаштуванні, вирішенні певних життєвих проблем, звільненні від кримінальної відповідальності чи від відповідальності перед злочинними «авторитетами», залученні до вчинення інших злочинів, коли цього бажає виконавець, тощо).

Вивчення конкретних кримінальних справ показало, що у переважній більшості мотивом виконання вбивства на замовлення є користь. Замовник передає або обіцяє передати певну грошову суму чи іншу матеріальну винагороду за вбивство, а виконавець за цю винагороду вбивство вчиняє. Характерною в цьому плані є справа, розглянута щодо С. і К. Закарпатським обласним судом. С. перебуваючи зі С-к у фактичних шлюбних відносинах, разом мешкали в будинку, придбаному без належного оформлення за гроші С-к. У зв'язку зі сварками С-к почала погрожувати С., що вона забере виплачені за будинок гроші та залишить його. С., бажаючи протидіяти С-к, домовився з К., що той за 5 тис. дол. США вб'є С-к. Керуючись корисливим мотивом (бажаючи отримати обіцяну винагороду), К. виконав замовлення.

Треба зазначити, що у випадках вчинення вбивства на замовлення із користі суди дії винної особи (виконавця) кваліфікують за пунктами «а» і «и» ст. 93 КК. Так, зокрема, були кваліфіковані дії К. у цій справі. Вважаємо, що така практика є правильною.

І з суб'єктивної сторони дії замовника також характеризуються прямим умислом — замовляючи вбивство, він усвідомлює суспільну небезпечність своїх дій і бажає настання шкідливих наслідків (смерті потерпілого) від дій особи, якій адресується замовлення. Що ж до мотиву дій замовника, то він з мотивом дій виконавця не збігається. Замовник, замовляючи вбивство, керується власними мотивами і метою, про які виконавець може і не знати. За вивченими справами замовники також керувалися переважно корисними мотивами — бажан­ням заволодіти будинком чи квартирою, уникнути розподілу спільно нажитого майна, усунути конкурента у підприємницькій діяльності тощо.

У цьому зв'язку постає важливе для правової оцінки дій замовника і виконавця запитання: виходячи з чийого корисливого мотиву — замовника чи виконавця — дії першого дістають кваліфікацію за п. «а» ст. 93 КК? Це питання суди вирішують неоднозначно. Так, Донецький обласний суд кваліфікував дії М. за пунктами «а», «и» (а також «з») ст. 93 КК, а дії С. — за частинами 5 і 6 ст. 19 та пунктами «а», «и» ст. 93 КК. Суть справи полягала в тому, що С., не бажаючи виконати поділ спільно нажитого з чоловіком майна, вирішила його вбити. З цією метою вона підмовила М. вбити потерпілого, пообіцявши йому 2000 дол. США. Керуючись бажанням одержати вказану суму, М. вбив потерпілого. Обґрунтовуючи висновки щодо ква­ліфікації дій С., суд зазначив, що вона схилила М. «до вчинення умисного вбивства С. на замовлення із користі, не бажаючи здійснювати поділ спільного з чоловіком майна і пообіцявши М. за вчинення вбивства 2000 доларів». Таким чином, у цій справі дії замовника кваліфіковані за п. «а» ст. 93 КК виходячи з того, що він, замовляючи вбивство, керувався власною корисливою метою та усвідомлював, що виконавець також діятиме з користі.

У іншому випадку Дніпропетровський обласний суд, даючи правову оцінку діям Г. і О., керувався іншим підходом. Г., діючи з помсти, підмовила О. вбити її чоловіка, пообіцявши заплатити 2000 дол. США. Замовлення О. виконав. Суд кваліфікував дії О. за пунктами «а» та «и» ст. 93 КК. Виключаючи з обвинувачення Г. п. «а» ст. 93 КК, суд зазначив, що вона діяла не з користі, а з помсти. Таким чином, суд проігнорував ту обставину, що Г. замовляла О. вбивство, яке той повинен був вчинити (і вчинив) за кваліфікуючих обставин, передбачених не тільки п. «и» ст. 93 КК. але й п. «а» цієї статті. Такої ж помилки припустився Запорізький обласний суд при розгляді справи щодо К. і Р. За винагороду в сумі 950 дол. США (з яких 150 одержав) Р. погодився виконати замовлення К. на вбивство Ш. і виконав його. Суд виключив з обвинувачення обох засуджених п. «а» ст. 93 КК, пославшись на те, що К. замовив вбивство, керуючись некорисливою метою.

Це питання може набути принципового значення у випадках, коли замовник керується корисливими, а виконавець — якимись іншими, некорисливими мотивами. На нашу думку, у таких випадках при кваліфікації дій винних слід виходити з того, що мотив є факультативною ознакою суб'єктивної сторони і впливає на кваліфікацію лише тоді, коли він передбачений у нормі Особливої частини КК як кваліфікуюча ознака. Оскільки закон передбачає підвищену відповідальність за умисне вбивство з користі, а не за замовлення з користі умисного вбивства, замовник повинен нести відповідальність за п. «а» ст. 93 КК (з посиланням на відповідну частину ст. 19 КК) тільки тоді, коли він схилив виконавця до вчинення вбивства з користі. Якщо ж виконавець вчиняє вбивство не з користі, наявність у замовника корисливого мотиву може бути враховано лише при призначенні йому покарання як обставину, що обтяжує відповідальність, або (за наявності до того підстав) додатково кваліфікуватися за відповідними статтями КК.

Окремі судді висловлюють точку зору, згідно з якою у випадках, коли замовник керується корисливими, а виконавець — якимись іншими, некорисливими мотивами, то дії замовника необхідно кваліфікувати за відповідною частиною ст. 19 КК, п. «и», а також за п. «а» ст. 93 КК. Якщо наявність такого мотиву усвідомлювалась виконавцем, дії останнього також повинні кваліфікуватися не тільки за п. «и», але й за п. «а» ст. 93 КК. На нашу думку, хоча така точка зору і не позбавлена певних підстав, в основу правової оцінки дій винних осіб за такої ситуації повинна лягати позиція, що описана нами вище. Теоретичні розробки з цих питань підтверджують це. Так, наприклад, С.Тарарухін, торкаючись схожої проблеми правової оцінки дій посібника і виконавця залежно від мотивації і цілей їх дій, зазначає: «Мотиви і цілі злочину у посібника можуть відрізнятися від мотивації виконавця. Однак це не має самостійного правового значення, оскільки кваліфікація визначається тим, чому він сприяв, а не тим, чим він керувався. Його свідомістю охоплюється характер вчинюваного злочину, у тому числі мотиви і цілі дій, хоча б у загальних рисах, інакше втрачається смисл співучасті» [3] . Відзначаючи специфічну правову природу вбивства на замовлення, вважаємо, що сформульоване С.Тарарухіним правило поширюється і на стосунки сторін, які укладають угоду про вбивство на замовлення. Тим більше, що стосунки між замовником і виконавцем здійснюються в рамках співучасті.

Торкаючись питання про кваліфікацію дій замовника залежно від мотивації злочинних дій, варто зупинитися ще на одній проблемі. В п. 20 постанови Пленуму Верховного Суду України № 1 від 1 квітня 1994 р. «Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров'я людини» містилося таке роз'яснення: «Роз'яснити, що не можна кваліфікувати вби­вство одночасно з корисливих, хуліганських мотивів, у зв'язку з виконанням потерпілим свого службового чи громадського обов'язку чи з метою приховати інший злочин або полегшити його вчинення». Це роз'яснення призводило до певних труднощів, оскільки суди розглядали досить багато справ, у яких винні у вбивстві особи під час вчинення вбивства, наприклад, ґвалтували потерпілу, вчиняли вбивство з метою помститися за виконання потерпілим свого службового або громадського обов'язку чи з метою приховати інший злочин і одночасно заволодівали майном потерпілого тощо.

З грудня 1997 p. (вже після доповнення ст. 93 КК пунктом «и») цей пункт постанови було викладено у такій редакції: «Роз'яснити, що не можна кваліфікувати умисне вбивство однієї особи одночасно за пунктами «а» і «б» ст. 93 КК. Як правило, умисне вбивство однієї особи не повинно також кваліфікуватися одночасно за пунктами «а», «в», «ж» ст. 93 КК. Разом з тим треба мати на увазі, що в окремих випадках (наприклад, при вчиненні умисного вбивства на замовлення) така кваліфікація можлива».

Із останньої редакції незрозуміло, чому саме для пунктів «а», «в», «ж» ст. 93 КК зроблено виняток і чому цей виняток є характерним для вбивств, вчинених на замовлення. Адже мотив вчинення вбивства на замовлення породжується самим фактом надходження замовлення, тими пропозиціями щодо вигоди, яку одержить виконавець за умови виконання замовлення (інакше втрачається смисл цієї ознаки), у зв'язку з чим саме для вбивств на замовлення наявність інших мотивів з тих, що передбачені у ст. 93 КК (крім користі), є проблематичною.

Зважаючи на те, що ні стара, ні чинна редакція зазначеного пункту постанови не задовольняє потреб практики, вважаємо, що Пленуму Верховного Суду України доцільно ще раз повернутися до цієї проблеми і внести до п. 20 вказаної постанови такі зміни, які б залежно від конкретних обставин справи дозволяли кваліфікувати дії винних за декількома пунктами ст. 93 КК, якими як обтяжуючі обставини передбачено мотив злочину.

На практиці виникає ряд питань, пов'язаних з кваліфікацією дій замовника у випадках, коли злочинний наслідок (позбавлення потерпілого життя) з тих чи інших причин не настав. Насамперед це стосується випадків, коли особа, яка бажає заподіяти смерть потерпілому, вчиняє певні дії з метою замовити вбивство, але особа, до якої вона звернулась, відмовляється вчинити його. У згадуваній уже справі, розглянутій Закарпатським обласним судом, С. перед тим, як звернутися із замовленням на вбивство С-к до К., звернувся з такою ж пропозицією до Г., запропонував йому 1000 дол. США як платіж за вбивство, але той виконати замовлення відмовився. Якоїсь кримінально-правової оцінки ці дії С. не одержали. На нашу думку, є підстави вважати, що С. вчинив невдале підмовництво і його дії слід кваліфікувати за відпо­відними частинами статей 17 і 19 та п. «и» ст. 93 КК.

У тих випадках, коли замовлення сталося, тобто коли виконавець взяв на себе обов'язок позбавити життя потерпілого, але з незалежних від його волі причин умисел на вбивство не довів до кінця, дії замовника повинні кваліфікуватися за ч. 2 ст. 17, ч. 6 ст. 19 та п. «и» ст. 93 КК. На практиці, однак, такі дії в окремих випадках кваліфікуються інакше. З метою вбивства І. і заволодіння його грошима Я. замовив М. вбивство цього потерпілого за 1000 дол. США. М. замовлення не виконав через те, що набій, придбаний для цієї мети Ш., виявився непридатним для стрільби. Закарпатський обласний суд кваліфікував дії Я. за ч. 1 ст. 17 та пунктами «а», «і» ст. 93 КК, не посилаючись на ст. 19 та п. «и» ст. 93 КК. Разом з тим, дії М. по цьому епізоду кваліфіковані за ст. 17 і пунктами «а», «і», «и» ст. 93 КК.

Ми зупинились лише на частині тих питань, які виникають у практиці застосування п. «и» ст. 93 КК і свідчать про те, що у зв'язку з доповненням ст. 93 КК такою кваліфікуючою ознакою, як «умисне вбивство, вчинене на замовлення», правозастосовча практика поповни­лась низкою складних проблем. Це обумовлює необхідність їх глибокого теоретичного осми­слення, прийняття Пленумом Верховного Суду України рекомендаційних роз'яснень з цих питань, а також внесення відповідних змін та доповнень до норм кримінального закону, які регулюють питання інституту співучасті у злочині.

[1] Див.: Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України. — К.: Юрінком, 1997. — С. 346.

[2] Кримінальне право України. Загальна частина. — X.: Право, 1997. — С. 210.

[3] Тарарухин С.А. Квалификация преступлений в следственной и судебной практике. — К.: Юринком, 1995. - С. 74.

П.Пилипчук, суддя Верховного Суду України, заслужений юрист України,
М.Мельник, заступник керівника Науково-експертного управління Секретаріату Верховної Ради України, кандидат юридичних наук, заслужений юрист України.

«Право України», – 1999. – № 2. – С. 31–35.

Додати коментар

Забороняється мат або прихований мат, флуд, оффтоп та реклама у будь-якому вигляді.


Захисний код
Оновити