Правові проблеми звільнення від кримінальної відповідальності за хабарництво

.

Інститут спеціального виду звільнення від кримінальної відповідальності за хабарництво відомий вітчизняному кримінальному законодавству вже багато десятиліть. Реформування кримінального законодавства, яке здійснюється сьогодні в процесі прийняття проекту нового Кримінального кодексу України, передбачає необхідність наукового аналізу положень цього інституту з метою його вдосконалення і розв’язання низки важливих проблем.

Перша проблема, що виникає при зверненні до інституту звільнення від кримінальної відповідальності за хабарництво, зводиться до обґрунтованості його існування: наскільки виправданим є існування і збереження цього інституту в нашому законодавстві, чи не може держава у боротьбі з хабарництвом обійтись без таких компромісів з учасниками акту дачі-одержання хабара?

Існування зазначеного кримінально-правового інституту радянська кримінально-правова доктрина впродовж тривалого часу обґрунтовувала насамперед одним із яскравих проявів принципу соціалістичного гуманізму, властивому радянському кримінальному праву. Дійсне його призначення — сприяння успішній боротьбі з хабарництвом, його розкриття та викриття хабарників — подавалось як другорядне завдання кримінального закону, що має службове призначення1.

Сьогодні очевидно, що таке обґрунтування наявності інституту звільнення від кримінальної відповідальності за хабарництво було продиктоване ідеологічними міркуваннями, які не мають істотного значення як для його існування зокрема, так і для боротьби з хабарництвом взагалі.

Основною причиною існування цього інституту було і залишається одне — суттєві процесуальні складнощі розкриття хабарництва та доказування вини учасників цього акту, зумовлені латентним характером акту дачі-одержання хабара, прагненням його учасників утаємничити це діяння. У більшості випадків акт дачі-одержання хабара може бути розкритий, а вина учасників цього акту доказана лише при наявності правдивих показань хоча б одного з учасників зазначеного акту. Виходячи з цього, боротьба з хабарництвом може бути ефективною лише за умови, якщо один із учасників конфіденційних відносин, що складаються при дачі-одержанні хабара, буде зацікавлений у їх викритті. За обставин, коли і дача хабара, і його одержання, а також умисне сприяння їм у будь-якому вигляді (за наявності ознак співучасті) визнаються кримінально караними діяннями, говорити про особливе зацікавлення когось із осіб, безпосередньо чи опосередковано причетних до викриття хабарництва, мабуть, не доводиться.

Щоб домогтися бажаної посткримінальної поведінки когось із учасників згаданого акту, держава повинна створити певний стимул для такої поведінки, зацікавити ту чи іншу особу діяти відповідним чином. Суттєвим стимулом такого роду зацікавленості у сфері кримінально-правових відносин може бути або ж звільнення від кримінальної відповідальності, або ж суттєве пом’якшення кримінально-правових наслідків, насамперед покарання.

Безперечно, запровадження такого стимулу не зовсім відповідає загальним принципам кримінальної відповідальності, оскільки при його реалізації особа, яка вчинила злочин, не несе встановленої законом відповідальності за нього, а звільняється від такої відповідальності. Однак, таке рішення визнається виправданим з огляду на його мету й умови прийняття. Власне, йдеться про своєрідну крайню необхідність. Держава змушена йти на кримінально-правовий компроміс з учасниками акту дачі-одержання хабара для того, щоб розкрити факт хабарництва і притягнути до відповідальності найнебезпечніших учасників хабарництва. Для досягнення окресленої мети держава не лише визнає певну посткримінальну поведінку певних учасників хабарництва соціально бажаною, а й фактично декриміналізує вчинене ними перед цим суспільно-небезпечне діяння.

Таким чином, з викладеного можна зробити висновок про те, що інститут спеціального звільнення від кримінальної відповідальності за хабарництво є необхідною умовою, обов'язковим правовим засобом ефективної протидії хабарництву.

Друга проблема, яка виникає в процесі аналізу цього інституту, полягає у виборі суб'єкта такого звільнення. Оскільки учасників акту дачі-одержання хабара завжди є щонайменше двоє, один з яких дає хабара, а інший його отримує, то постає питання: кого із учасників акту дачі-одержання хабара доцільно стимулювати до позитивної посткримінальної поведінки, з ким із них краще йти на кримінально-правовий компроміс для досягнення вищезазначеної мети?

Відповідно до чинного кримінального закону (ч. 3 ст. 170 КК) нашої держави таким суб’єктом може бути лише хабародавець. Інші учасники акту дачі-одержання хабара (хабарник, посередник в хабарництві, співучасники цих осіб і хабародавця) не мають шансів потрапити під дію положень, викладених у ч. 3 ст. 170 КК.

Ситуацію, за якої закон передбачає можливість з усіх суб’єктів хабарництва звільняти від кримінальної відповідальності лише хабародавця, на наш погляд, не можна вважати правильною. Крім того, вона перешкоджає ефективному розкриттю найбільш тяжкого виду хабарництва — одержання хабара — і викриттю найнебезпечнішої в хабарництві постаті — хабарника. Якщо розглядати зазначене становище з правових позицій, то маємо певний нонсенс: хабародавець за певних обставин звільняється від кримінальної відповідальності, а, скажімо, така менш небезпечна постать, як посередник, — ні.

Суспільна небезпечність хабародавця за всіх інших рівних обставин є вищою, ніж суспільна небезпечність посередника, який виступає лише з’єднувальною ланкою між хабародавцем і хабарником, до того ж лише у випадку, коли вони вирішили діяти опосередковано. Посередник не діє за власною ініціативою, а лише виконує волю однієї із сторін в акті хабарництва. Крім того, якщо без хабародавця або хабарника дачу-одержання хабара уявити неможливо, то без посередника цей злочин може цілком обійтись.

Слід зазначити, що кримінальний закон нашої держави свого часу передбачав можливість звільнення від кримінальної відповідальності посередника в хабарництві. Таку норму містив КК УСРР 1927 року. Частина 2 ст. 106 цього кодексу, яка встановлювала пільги щодо відповідальності за хабарництво, передбачала таке: "Осіб, що підлягають під чинність цього артикулу (малися на увазі хабародавці і посередники в хабарництві — вставка М.М.), можна звільнювати від притягнення до відповідальності або застосовування до них заходів соціальної оборони у випадках: а) якщо доведено, що стосовно їх мало місце вимушування хабаря, або б) якщо доброхітними і вчасними заявами вони допоможуть викрити справу про хабарництво".

Пізніше Кримінальним кодексом УРСР 1960 р. вказана кримінально-правова пільга для посередників у хабарництві була скасована. Однак таке рішення, на мій погляд, з юридичної точки зору було не обґрунтованим. Тому сьогодні, коли здійснюється реформування кримінального законодавства, для того, щоб надати працівникам правоохоронних органів додаткові правові засоби викриття хабарника, доцільно запровадити кримінально-правовий компроміс стосовно посередника, передбачивши в законі можливість звільнення його за певних обставин від кримінальної відповідальності.

Нормативно це могло б бути як доповнення ст. 169 КК частиною 3 відповідного змісту. Свого часу мною пропонувалась редакція такого доповнення: "Посередник звільняється від кримінальної відповідальності, якщо він діяв в інтересах особи, стосовно якої завідомо для нього мало місце вимагання хабара, або якщо після передачі хабара він добровільно заявив про це до порушення проти нього кримінальної справи"2.

На сьогодні таке доповнення вбачається мені вже не зовсім правильним, щонайменше сумнівним, оскільки воно стосується лише посередника, який діє в інтересах хабародавця. Власне, вищезазначена пропозиція формувалась аналогічно з положеннями ч. 3 ст. 170 КК: якщо звільняється хабародавець, то на приблизно таких же умовах повинен звільнятися і посередник, який діє в його інтересах.

Аналіз кримінально-правової літератури, останніх пропозицій щодо вдосконалення кримінального законодавства, вивчення практики застосування чинного КК та досвіду інших країн схиляє до того, щоб визнати за можливе передбачити в законі звільнення від кримінальної відповідальності також і посередника, який діяв в інтересах хабарника, незважаючи на те, що звільнення від відповідальності останнього законом не передбачено. Про доцільність звільнення від кримінальної відповідальності посередника, незалежно від того, в чиїх інтересах — хабародавця чи хабарника — він діяв, ще у 70-х роках висловився О. Свєтлов, який у докторській дисертації спеціально досліджував питання відповідальності за посадові злочини3. Такий підхід рекомендований і Модельним Кримінальним кодексом для держав — учасників Співдружності Незалежних Держав, у ст. 303 якого передбачено, що "особа винна в посередництві в хабарництві, а так само у співучасті в дачі чи одержанні хабара, звільняється судом від покарання, якщо вона добровільно повідомила орган, який має право порушувати кримінальну справу про вчинення злочину". І хоча в останньому випадку йдеться не про звільнення від кримінальної відповідальності, а лише від кримінального покарання, факт залишається фактом — фахівці кримінального права багатьох країн, правова система яких близька до правової системи України, допускають кримінально-правовий компроміс з посередником в хабарництві, незалежно від тієї ролі, яку він виконував у акті дачі-одержання хабара. І такий підхід слід визнати правильним, виходячи як із суспільної небезпеки дій посередника, так і мети кримінально-правового компромісу у цій сфері.

Реалізації пропозиції про запровадження до кримінального законодавства положення про звільнення від відповідальності посередника може перешкодити хіба що один момент: прийнятий у першому читанні проект нового КК України не містить норми про відповідальність за посередництво в хабарництві. Отже, за умови виключення із КК спеціальної статті про відповідальність за хабарництво, втрачається сенс передбачати в новому КК спеціальну норму про звільнення посередника у хабарництві від кримінальної відповідальності.

Ситуацію певним чином може виправити реалізація пропозиції О. Охотнікової, яка висловлюється за доповнення кримінального закону спеціальною вказівкою про можливість звільнення від кримінальної відповідальності співучасників дачі хабара4. Передбачення в законі такого положення дозволить за певних умов звільняти від кримінальної відповідальності посередника, який діє як пособник у дачі або одержанні хабара.

Якщо ж говорити про можливість звільнення від кримінальної відповідальності співучасників взагалі, то це питання, на мій погляд, потребує додаткового вивчення хоча б лише з огляду на те, що при його запровадженні уможливиться звільнення такої постаті, як організатор дачі-одержання хабара.

Окремі вчені вважають за можливе передбачення в законі кримінально-правового компромісу з хабарником — особою, яка одержує хабар. Такої думки, зокрема, дотримується О. Свєтлов, який допускає звільнення від кримінальної відповідальності хабарника, якщо хабар було повернуто і ніяких діянь, обумовлених ним, вчинено не було5. Вчені країн СНД, які працювали над підготовкою згаданого Модельного Кримінального кодексу, також вважають за доцільне йти на кримінально-правовий компроміс із хабарником, оскільки такий компроміс є можливим за умови, що особа, яка одержала хабар, з'явиться з повинною, не знаючи про поінформованість органів влади про вчинений нею злочин, активно сприятиме його розкриттю, поверне одержане чи відшкодує його вартість (ст. 301 Модельного Кримінального кодексу).

Як бачимо, запропоновані підходи суттєво відрізняються один від одного. По-перше, О. Свєтлов вважає за можливе звільняти хабарника від кримінальної відповідальності, тоді як автори Модельного Кримінального кодексу — лише від кримінального покарання. По-друге, на думку авторів вказаного кодексу, таке звільнення може здійснити лише суд. За таких обставин передбачається порушення кримінальної справи стосовно хабарника, здійснення повної процесуальної процедури досудового слідства, доведення справи до судового розгляду. За пропозицією О. Свєтлова цього не вимагається — за дотримання відповідних умов справа або ж взагалі не порушується, або ж закривається на першому етапі розслідування. Причому зробити це може не лише суд, а й слідчий або прокурор. По-третє, обов’язковими умовами такого звільнення автори кодексу передбачають явку з повинною, відсутність у хабарника інформації про те, що органам влади відомо про вчинений ним злочин, можливість відшкодування вартості хабара, у той час як О. Свєтлов таких умов для звільнення хабарника не висуває.

Об’єднує ж вказані пропозиції допустимість в принципі кримінально-правового компромісу з хабарником. На мій погляд, можливість передбачення такого компромісу у кримінальному законодавстві України не виключається. Разом з тим, визначення його правових меж, умов, за яких він можливий, вимагає серйозної роботи науковців і практиків.

Однак, реальне запровадження такого інституту в наше кримінальне законодавство найближчим часом викликає сумніви, зумовлені низкою причин. Цьому перешкоджають історичні традиції кримінального законодавства України — впродовж усього радянського і нинішнього періоду розвитку воно не передбачало спеціальних підстав звільнення від кримінальної відповідальності чи покарання хабарника. Крім того, в обох, підготовлених в Україні і розглянутих її парламентом проектах нового КК, не було навіть натяку на можливість запровадження подібного інституту. Проте ці перешкоди за наявності бажання і соціальної необхідності досить легко усунути. Куди серйознішою перешкодою може бути свідомість політичної і юридичної еліти нашого суспільства, яка традиційно зорієнтована на посилення боротьби з хабарництвом шляхом підвищення санкцій і посилення інших репресій. Історичний досвід розвитку нашого кримінального законодавства з питань про відповідальність за хабарництво виявляє, що такий шлях обирається з певною періодичністю і спрямований, як правило, на досягнення не правових, а насамперед політичних цілей. Останній раз це мало місце не так давно — у 1995 році, коли поряд із вдосконаленням диспозицій норм про відповідальність за хабарництво практично до максимально можливого були підвищені санкції за його вчинення. Час, який минув з моменту прийняття відповідного закону 11 липня 1995 року, переконливо засвідчив, що, незважаючи на посилення репресій, позитивних зрушень у боротьбі з хабарництвом не відбулось. Отже варто шукати інші шляхи, одним із яких може бути розширення інституту кримінально-правового компромісу з учасниками акту дачі-одержання хабара. І якщо говорити про те, з ким із учасників акту дачі-одержання хабара доцільно мати справу в межах такого компромісу, доцільно сформулювати так: в принципі з будь-ким, хто сприятиме розкриттю акту хабарництва, викриттю найнебезпечнішої постаті цього акту, досягненню основних завдань кримінального закону.

Ще однією проблемою інституту, що розглядається, є визначення умов стимулювання позитивної посткримінальної поведінки суб'єкта хабарництва, тобто змісту такого компромісу. Виходячи з того, що чинний КК передбачає компромісну норму стосовно дій хабародавця і такий стан речей зберігається у проекті нового КК, прийнятого парламентом у першому читанні, зупинимось лише на питаннях визначення змісту цієї норми.

Згідно з ч. 3 ст. 170 КК особа, яка дала хабар, у тому числі і валютними цінностями, звільняється від кримінальної відповідальності, якщо у неї вимагали хабар або якщо після дачі хабара вона добровільно заявила про це до порушення кримінальної справи щодо неї.

Таким чином, у законі передбачено дві самостійних підстави звільнення хабародавця від кримінальної відповідальності:

1) якщо у нього вимагали хабар;

2) якщо після дачі хабара він добровільно заявив про це до порушення кримінальної справи щодо нього.

Слід підкреслити, що для звільнення від кримінальної відповідальності особи, яка дала хабар, достатньо однієї, будь-якої з вказаних підстав. При цьому необхідно зважати на те, що застосування ч. 3 ст. 170 КК у випадку встановлення зазначених у ній обставин (підстав) є не правом, а обов’язком слідчого, прокурора або суду.

Вимагання як обставина, що звільняє хабародавця від кримінальної відповідальності, передбачається в законі традиційно і нічим не відрізняється від поняття вимагання як кваліфікуючої ознаки одержання хабара. Правові проблеми її застосування пов'язані, як правило, із розумінням її змісту. Вирішуються вони переважно шляхом судового, наукового і аутентичного тлумачення. Останнє з'явилось у законі після прийняття нової редакції глави VII Особливої частини КК "Посадові злочини" 11 липня 1995 року6.

Щодо другої обставини, то формулювання її в законі періодично зазнавало змін, постійно йшов пошук найоптимальнішої формули визначення.

Слід зазначити, що перший Кримінальний кодекс УССР (1922 р.) взагалі не передбачав такої підстави для звільнення хабародавця від кримінальної відповідальності. Крім випадку своєчасного повідомлення про вимагання хабара, за КК 1922 року хабародавець міг бути звільнений від відповідальності у разі сприяння розкриттю справи про хабарництво. Тобто, у той час законодавець не вважав за можливе сам по собі факт добровільної заяви про дачу хабара визнавати достатнім для звільнення особи від відповідальності. Для цього хабародавцю необхідно було (за винятком випадку вимагання у нього хабара) вчинити більш суспільно значимі дії — сприяти розкриттю факту хабарництва.

Таку обставину вперше було передбачено у КК Української РСР 1960 року (в ч. 2 ст. 170), в якій було сказано: "Особа, яка дала хабар, не підлягає кримінальній відповідальності, якщо у відношенні неї мало вимагательство хабара або якщо вона після дачі хабара добровільно і своєчасно заявить про це". Такому формулюванню, на мій погляд, були притаманні суттєві недоліки, що заважали чіткому й однозначному тлумаченню цієї обставини і застосуванню її на практиці. По-перше, закон вимагав від хабародавця "своєчасної" заяви про дачу хабара, однак не визначав часових меж такої заяви (до речі, дещо пізніше законодавець відмовився від цього терміну і вилучив вказівку про своєчасність заяви із закону). По-друге, із закону не випливало те, кому саме хабародавець мав зробити таку заяву. Компенсувати цю правову незрозумілість намагалась вища судова інстанція колишнього СРСР, яка у своїй керівній (тобто обов’язковій для виконання) постанові від 31 липня 1962 року № 9 "Про судову практику у справах про хабарництво" роз’яснила, що добровільна заява про дачу хабара передбачає звернення з такою заявою (усною чи письмовою) до міліції, прокуратури, суду, а також до інших радянських органів або громадських організацій, зроблена хабародавцем, незалежно від мотивів, але не у зв’язку з тим, що про вчинений ним злочин вже стало відомо органам влади7.

Таким було бачення цієї ситуації Верховним Судом СРСР, таким воно мало бути у всіх суб’єктів застосування права. З цього тлумачення, а по суті нормативного роз’яснення, ставало більш-менш зрозуміло куди необхідно хабародавцю йти із заявою про вчинений ним злочин, щоб бути звільненим від відповідальності (а йти належало як до державних органів, так і до громадських організацій, які існували на той час. Це, зокрема, КПРС, ВЛКСМ, профспілки, товариство сліпих, товариство охорони пам’яток архітектури, товариство рибалок та мисливців, товариство філателістів тощо), а також можна було здогадатись, що шанси на таке звільнення у нього залишались до того часу, поки про вчинене не стало відомо органам влади (не зрозуміло, правда, чому лише цим органам, оскільки логічно цей перелік мав би продовжуватись зазначеними вище громадськими організаціями). Водночас, це роз’яснення все ж не давало чіткого розуміння як стосовна адресату звернення, так і змісту поняття "своєчасність". А воно, власне, і не могло бути чітким, оскільки сам закон не мав цієї чіткості.

Виправити ситуацію у цій сфері намагалися (у тому числі за участю автора цієї статті) у 1995 році при підготовці нової редакції глави VII Особливої частини КК "Посадові злочини". На розгляд парламенту було запропоновано наведену вище редакцію ч. 3 ст. 170 КК, прийняту ним 11 липня 1995 року. Нова редакція норми про кримінально-правовий компроміс з хабародавцем суттєво відрізнялась від попередньої одним положенням — у ній чітко визначався момент звернення особи, яка дала хабар, із заявою про вчинене нею, а саме "до порушення кримінальної справи щодо неї". Тим самим законодавчо визначено момент, після якого зроблена (навіть і добровільно) заява про дачу хабара не є підставою для звільнення від кримінальної відповідальності. Слід підкреслити, що йдеться не про момент порушення кримінальної справи взагалі за фактом хабарництва, а про момент порушення кримінальної справи стосовно конкретного хабародавця. Порушення справи за даним фактом, наприклад, стосовно хабарника, ні в якому разі не позбавляє можливості хабародавця на звільнення від кримінальної відповідальності при добровільній заяві про дачу хабара, а, навпаки, повинно спонукати до такої поведінки.

Вказане законодавче формулювання покликане чітко визначити "правила гри" держави з хабародавцем, повернути процес звільнення його від кримінальної відповідальності в законне русло. Адже, незважаючи на судове і наукове тлумачення попередньої редакції вказаної компромісної норми щодо добровільності і моменту звернення хабародавця із заявою (останній пов’язувався із моментом, коли про дачу хабара ставало відомо органам влади або компетентним посадовим особам)8, слідчі і прокурори вимушені були йти на порушення, діючи за схемою: хабародавцю повідомляли, що факт дачі ним хабара відомий і пропонували надати правдиві показання, які викривають хабарника. В обмін пропонувалось застосувати до нього компромісну норму на підставі його добровільної заяви про дачу хабара. Хоча, зрозуміло, ні про яку добровільність мова не йти вже не могла. Йшлося про угоду, необхідну для викриття більш небезпечної постаті — хабарника, яка не відповідала закону.

Нова редакція ч. 3 ст. 170 КК є, на наш погляд, позитивним кроком у напрямі вдосконалення інституту, що розглядається, оскільки угода-компроміс між слідчим і хабародавцем набуває більш законного характеру. Поведінку слідчого, який пропонує дати правдиві показання про дачу хабара, не можна визнавати такою, що суперечить закону, а у хабародавця є можливість прийняти прийнятне для себе рішення, зваживши всі "за" і "проти".

Встановивши момент, після якого положення ч. 3 ст. 170 КК не можуть бути застосовані, закон тим самим ніби розширив межі добровільної заяви про злочин. Як уже зазначалось, до внесення останніх змін до ч. 3 ст. 170 КК в теорії і практиці кримінального права добровільною вважалась усна чи письмова заява до відповідної установи за будь-якими мотивами, але не у зв’язку з тим, що про дачу хабара стало відомо правоохоронним органам. У зв’язку із зазначеними змінами, на моє переконання, добровільною слід визнавати і заяву, зроблену з будь-яких мотивів, включаючи і останній. Хоча Пленум Верховного Суду України займає іншу позицію. У своїй постанові від 7 жовтня 1994 року № 12 (з такими змінами) "Про судову практику у справах про хабарництво" він роз’яснив, що добровільною слід вважати усну чи письмову заяву до органів внутрішніх справ, прокуратури, суду, іншого державного органу з будь-яких мотивів, але не у зв’язку з тим, що про дачу хабара стало відомо органам влади чи компетентним посадовим особам. Згідно з постановою Пленуму, якщо буде встановлено, що особа, яка дала хабар, звільнена від кримінальної відповідальності незаконно (зокрема, якщо хабар у неї не вимагали або про дачу хабара вона заявила у зв’язку з тим, що про цей злочин стало відомо органам влади), суд має вжити передбачені ст. 278 КПК заходи до притягнення її до відповідальності. Такі ж заходи належить застосовувати судам у випадках, коли на підставі ч. 3 ст. 170 КК звільняються від кримінальної відповідальності організатори, пособники, підмовники, а також посередники в хабарництві, оскільки їх звільнення від відповідальності цим законом не передбачено.

На мій погляд, це роз’яснення є суперечливим у частині визначення добровільності заяви хабародавця про дачу хабара. Пленум визначив, що заява зроблена такою особою у зв'язку з тим, що про дачу хабара стало відомо органам влади, не є добровільною. На мою ж думку, для наявності добровільності дій головним є те, що особа вчиняє певну дію без стороннього примусу. Та обставина, що про дачу хабара стало відомо органам влади, певною мірою змушує хабародавця до того, щоб "здатися" владі. Але з таким же успіхом до такого кроку його можуть змушувати й інші обставини (побоювання, що про дачу хабара колись все-таки стане відомо правоохоронним органам, невиконання обіцянки особою, яка одержала хабар, моральні страждання, викликані неправомірними діями тощо). Тобто, рушійною силою для позитивної посткримінальної поведінки (звернення до органів влади) хабародавця можуть стати будь-які обставини, проте у правовому плані актуально те, що особа самостійно приймає рішення на таку поведінку. Таким чином, для можливості звільнення хабародавця від кримінальної відповідальності з підстав добровільного звернення про вчинене до органів влади важливо, щоб особа: 1) заявила про дачу хабара до моменту порушення щодо неї справи і 2) зробила це з власноїініціативи без стороннього примусу.

У прийнятому в першому читанні проекті нового КК України пропонується повернутися до положень цієї компромісної норми, які передбачались до 1995 року. В ч. 3 ст. 341 проекту передбачено, що особа, яка дала хабара, може бути звільнена від кримінальної відповідальності "якщо стосовно неї мало місце вимагання хабара або якщо після давання хабара вона добровільно заявила про те, що сталось".

На мій погляд, цього робити не варто, оскільки таким чином ми знову породимо правову невизначеність ситуації із звільненням хабародавця від відповідальності, змусимо слідчих, прокурорів і суддів іти на порушення закону для забезпечення розкриття факту хабарництва і доказування вини хабарника.

На мою думку, законодавцю слід обрати інший шлях: вдосконалювати існуючу формулу звільнення хабародавця від кримінальної відповідальності. Насамперед це стосується законодавчого уточнення органів, до яких хабародавець повинен звертатися із заявою про дачу хабара. Адже і сьогодні закон не вказує адресата такого звернення. Таким адресатом, на наш погляд, може бути будь-який правоохоронний орган, який має право прийняти процесуальне рішення за заявою хабародавця. Визначати більш широке коло таких органів (органи державної влади тощо) вбачається недоцільним. До речі, саме такий підхід застосовано у новому КК Російської Федерації (ч. 2 ст. 291) і Модельному Кримінальному кодексі для держав — учасників СНД (ч. 4 ст. 302).

Розглянуті питання не вичерпують усіх правових проблем звільнення від кримінальної відповідальності за хабарництво, вони окреслили лише основні з них. Запропоновані у статті рішення окремих з таких проблем не претендують на завершеність і безапеляційність. Швидше за все, це бажання поділитись своїми роздумами з приводу вирішення складних і важливих для застосування кримінального закону проблем. Разом з тим очевидним, на мій погляд, є висновок про те, що у боротьбі з хабарництвом пильна увага має бути сконцентрована на основній і найнебезпечнішій постаті – особі, яка одержує хабар; а кримінально-правовий компроміс — це засіб, без якого ефективна протидія цьому злу неможлива. А це, у свою чергу, обумовлює пошук нових, зокрема нетрадиційних для вітчизняної юриспруденції, підходів у виборі правових компромісів з учасниками акту дачі-одержання хабара.



Мельник Микола Іванович — кандидат юридичних наук, доцент, Заслужений юрист України, заступник керівника Науково-експертного управління Секретаріату Верховної Ради України, полковник міліції.



1 Див.: Здравомыслов Б.В. Должностные преступления. Понятие и квалификация. М.: Юрид. лит., 1975. С. 149.

2 Мельник М.І. Проблемні питання кримінальної відповідальності за хабарництво // Науковий вісник Української академії внутрішніх справ . 1996. № 2. С. 109.

3 Див.: Светлов А.Я. Ответственность за должностные преступления. Киев: Наук. думка, 1978. С. 242.

4 Див.: Охотнікова О.М. Посилення кримінальної відповідальності за посадові злочини // Вісник Запорізького юридичного інституту. 1998. № 3. С. 147.

5 Див.: Светлов А.Я. Зазначена праця. С. 242.

6 Детально про правові проблеми визначення такого поняття, як "вимагання хабара". Див.: М. Мельник. Дача хабара: проблемні питання кваліфікації і звільнення від відповідальності // Підприємництво, господарство і право. 1999. № 5. С. 25-33.

7 Див.: Сборник постановлений Пленума Верховного Суда СССР. Москва, 1970. С. 472.

8 Див.: Бюлетень законодавства і юридичної практики України. 1995. № 1. С. 156-157.

Ключові слова:

Додати коментар

Забороняється мат або прихований мат, флуд, оффтоп та реклама у будь-якому вигляді.


Захисний код
Оновити