Правосуддя. net?

.

Молоток суддіЯк відомо, демократична правова держава існує передусім для забезпечення прав та свобод людини і громадянина. Це — мета і смисл існування такої держави. Саме таку соціально-правову мету визначила для себе й Українська держава, задекларувавши її в Основному Законі і додавши, що основним правовим засобом захисту прав та свобод людини є суд (статті 1, 3, 55 Конституції). Цим обумовлена надзвичайно важлива суспільна роль суду як гаранта безпеки та добробуту людини. Отже, якщо політична влада суттю своєї діяльності визначає вище зазначену мету, то вона створює передумови для функціонування незалежного, неупередженого і компетентного суду. Якщо ж для носіїв політичної влади пріоритетом є інші цілі (сама влада, збільшення повноважень та матеріальне збагачення), вони робитимуть усе, аби суд був політично і суб’єктивно залежним, судочинство — контрольованим, а судді — керованими. У цьому вони вбачають запоруку досягнення своїх цілей та убезпечення себе від відповідальності.

Для виявлення справжніх намірів вітчизняної політичної влади щодо реформування судової системи необхідно уважно проаналізувати проект закону України «Про судоустрій і статус суддів» (реєстр. № 0916, 0917), який 18 червня 2008 р. рекомендований комітетом Верховної Ради України з питань правосуддя для прийняття у другому читанні. Розпочнемо з кількох загальних зауважень до цього документа.

П’ять загальних зауважень до проекту

Перше. Проект передбачає радикальну зміну судоустрою та статусу суддів. По суті, ним пропонується здійснити в Україні «велику» судову реформу.

Друге. Проект є об’єднаним варіантом двох відповідних проектів, внесених у грудні 2006 р. на розгляд парламенту президентом України В.Ющенком. Після доопрацювання у профільному парламентському комітеті, очолюваному С.Ківаловим (який активно лобіює ухвалення цього проекту), за своїм змістом він істотно відрізняється від первинних проектів, а в певній частині — і від затвердженої президентом концепції удосконалення судочинства. Однак останнє не зашкодило В.Ющенку не тільки офіційно підтримати пропонований до другого читання проект, а й заявити про таку підтримку ще до прийняття комітетом рішення рекомендувати проект для ухвалення у другому читанні, тобто ще до того, як визначився остаточний зміст проекту (це неймовірно, але факт, засвідчений листом президента до парламенту від 17 червня цього року).

Третє. Оскільки у багатьох цивілізованих країнах законопроекти і закони заведено називати іменами їх авторів або суб’єктів ініціювання, що дозволяє суспільству зафіксувати імена тих, ХТО бере на себе відпо­відальність за наслідки їх прийнят­тя, то й нам дуже доречно було б знати «батьків» цього проекту. За формально-юридичними ознаками, спільністю та узгодженістю дій, спрямованих на прийняття зазначеного проекту, можна дійти висновку, що основними його ідеологами та втілювачами виступають дві особи — президент України В.Ющенко і голова профільного парламентського комітету С.Ківалов. Тому, за демократичними традиціями законотворення, умовно цей проект можна іменувати «проектом Ющенка—Ківалова». Судячи з усього, бачення і цілі цих двох державних діячів у питанні судової реформи на певному відтинку політичного часу збіглися (чи поєдналися?), напевно, через єдність їхнього світогляду та ціннісних орієнтацій (однакові погляди на права і свободи людини, єдине бачення місця й ролі суду в державі та суспільстві, близьке розуміння призначення публічної влади, сповідування однакових принципів її реалізації).

Четверте. Проект Ющенка—Ківалова — це документ, якого... юридично не існує. Він не був прийнятий у першому читанні. Голосування з питання згаданих президентських проектів відбулося 3 квітня 2007 р. — коли діяв указ президента про дострокове припинення повноважень парламенту. Тобто тоді, коли Верховна Рада не могла здійснювати повноважень щодо ухвалення будь-яких рішень. За парламентським регламентом, проекти, які не були ухвалені парламентом попереднього скликання, вважаються відкликаними і знятими з розгляду (це імперативний припис). Отже, «незаконнонароджене дитя» (проект) Ющенка—Ківалова та його хрещення (здійснення з ним певних законотворчих процедур — реєстрація як законопроекту, розгляд комітетом, включення до порядку денного засідання парламенту тощо) є результатом штучної політичної реанімації юридично неіснуючих документів. Це — яскравий приклад зловживання правом законотворення, правового невігластва і свавілля, яке для певних державних очільників є звичним способом їхньої діяльності. Це також є свідченням справжніх цілей ініціаторів пропонованого реформування судової системи, яке становить небезпеку для прав і свобод людей, підриває правову основу їхнього судового захисту.

П’яте. Усіляко обстоюючи зазначений проект, його «провідники» основними причинами його термінового ухвалення називають недосконалість чинної системи судоустрою та здійснення судочинства, корупцію в суддівському середовищі, низький рівень довіри громадян до суду тощо. Ці чинники справді є, але проект Ющенка—Ківалова аж ніяк не здатен їх виправити чи нейтралізувати.

Що важливе для людини у контексті правосуддя?

Для кожної людини у правовій державі передусім важливо мати доступ до правосуддя і можливість вільно, швидко, без перешкод реалізувати право на судовий захист своїх прав. Важливо, щоб суд, розбираючи будь-який конфлікт, був неупередженим і здатним постановити справедливе та законне рішення.

Не менш важливо й те, щоб суддя, який зловжив правом на здійснення правосуддя (некваліфіковано або упереджено вирішив справу, проявив зневагу до учасника процесу тощо), зазнав адекватного його провині покарання, а завідомо неправосудне рішення чи судова помилка були належним чином виправлені.

Одне слово, людина воліє, щоб система правосуддя постійно й надійно захищала її від протиправних посягань, від зловживань та недбальства з боку представників влади, забезпечувала дійове відновлення порушених прав та свобод людини. Важливо, щоб суд мав довіру в людей, а для судді як носія судової влади — було створено належні передумови для здійснення ним справедливого правосуддя на основі закону і моралі.

Очевидно, що всі ці важливі аспекти повною мірою в нашій державі не забезпечено. Сьогодні в Україні немає справедливого і незалежного суду. Його й не може бути, бо відсутні політичні, економічні, правові, соціальні передумови гарантованого вирішення будь-якої справи у суді за законом і справедливістю. Такі передумови й не створюються. Бо їх може створити чесна, відповідальна та компетентна політична влада, а не корумпована, безвідповідальна та малокомпетентна, яка є причиною більшості суспільних проблем і яка становить найбільшу загрозу правам та свободам людини. Такій владі вигідна система залежності суду, що передбачає відверте втручання у його діяльність, обумовлює рішення суду його політичною та іншою залежністю, майновим і посадовим становищем сторони у справі. З огляду на це, проблеми правосуддя не є власне проблемами судової системи. Вони — похідні від більш загальних суспільних проблем: глибокої політичної кризи, некомпетентного керівництва державою, політичної корупції.

Проект Ющенка—Ківалова не тільки не вирішує найважливіших для людини питань у сфері правосуддя, а, навпаки, істотно їх ускладнює. Він містить цілу низку юридично необґрунтованих, відверто неконституційних, внутрішньо суперечливих положень, які на практиці можуть призвести до істотного погіршення доступу людей до правосуддя та його якості, посилення залежності суддів, зрештою — до колапсу судової системи і невиконання судом покладених на нього завдань.

Далі — означає доступніше, заплутаніше — означає зручніше?

Саме така логіка вбачається у пропозиціях зазначеного законодавчого дуету, який нібито прагне вирішити проблему доступності громадян до правосуддя. Проект Ющенка—Ківалова передбачає організаційно і функціонально заплутану, малозрозумілу навіть для фахівців, непомірно «подрібнену» по горизонталі і вертикалі систему судів.

На жаль, так склалося у нашій державі: судова система будувалася не відповідно до потреб забезпечення оптимального здійснення судочинства, а виходячи із суб’єктивних інтересів чи заангажованого бачення певних осіб. Саме так свого часу з державних арбітражів виникла підсистема господарських судів. Згодом було допущено ще одну суттєву помилку: на додачу до Цивільного і Цивільного процесуального кодексів, прийнято Господарський і Господарський процесуальний кодекси, положення яких тепер регулюють (однаково, майже однаково, відмінно чи майже відмінно) одні й ті самі суспільні відносини та судові процедури. Для правозастосування це — проблема, з якою добре обізнані не тільки юристи.

Але схоже, що в нашій дер­жаві помилки ніколи не ставали уроком для державних діячів. Експерименти із судовою системою тривали, з досвіду інших дер­жав вихоплювались окремі вигідні фрагменти, під які «підганялася» судова система. Так, на додачу до існуючих судів з’явилася ще й підсистема адміністративних судів. Однак з часу початку їхньої діяльності владної сваволі в Україні помітно не поменшало, не зітхнули з полегшенням і люди — мовляв, нарешті надійно захищено наші права від порушень із боку публічної влади. У цьому плані все залишилось як було. Правда, фахівці ще тривалий час розбиратимуться у питаннях підсудності, а законодавець безуспішно намагатиметься провести чіткі межі юрисдикції загальних, господарських та адміністративних судів. Безуспішно тому, що чіткості у цих питаннях і бути не може, як немає однозначних критеріїв поділу правових відносин на публічно-правові та приватно-правові. Втім, основні проблеми діяльності адміністративних судів, з огляду на спосіб їх формування та принципи кадрового добору, — ще попереду.

Замість того, щоб максимально спростити систему судів, а надзвичайно складні для громадян питання визначення підсудності справ перенести у відомчу (внутрішньосудову) площину, де вони вирішувалися б уже після того, як заяву чи скаргу прийнято судом, — проект Ющенка—Ківалова ще більше її ускладнює. У створеній за ним судовій системі заява (скарга) буде переміщуватись із суду до суду, як більярдна куля під києм гравця-незграби, з попаданням у належну лузу за принципом випадковості. Людина з її життєвою проблемою буде пущена по розширеному судовому колу, після чого вона вже не схоче ні суду, ні його захисту.

Доступність правосуддя насамперед означає територіально зручне місцезнаходження судів, наявність достатньої кількості суддів та їх готовність оперативно відреагувати на факт порушення права чи законного інтересу. Багатолітня вітчизняна практика засвідчила, що територіально місцеві та апеляційні суди повинні прив’язуватися до чинного адміністративно-територіального поділу, адже саме за такої організації мережі судів вони — найдоступніші для населення за відстанню, транспортним сполученням тощо.

Де знайти місцевий суд?

За проектом Ющенка—Ківалова, лише на місцевому рівні замість місцевих загальних судів (районні, міські тощо), обласних господарських судів та окружних адміністративних судів мають діяти: 1) місцеві дільничні суди для розгляду цивільних, адміністративних, кримінальних та інших справ; 2) окружні господарські суди; 3) окружні цивільні суди; 4) окружні адміністративні суди; 5) окружні кримінальні суди.

Де міститимуться окружні суди — наразі невідомо. Це може бути обласний центр, сусідній районний центр чи інше велике місто. У кожному разі, людині в пошуках правди доведеться попоїздити спочатку своєю, а потім — і іншими областями. Проект передбачає, що підсудність справ кожному з цих п’яти видів місцевих судів визначатиметься господарським, цивільним, адміністративним і кримінальним процесуальним законодавством, а також законодавством про адміністративні правопорушення. Це ще одна проблема, яку люди відчують на собі відразу після запровадження нової системи судів і муситимуть її розв’язувати разом із пошуком потрібного їм суду.

Пропонована проектом система місцевих судів — надзвичайно складна для розуміння не тільки громадянами, а й фахівцями у галузі права. На практиці її існування призведе до численних помилкових звернень до судових органів, обумовить необхідність тривалого пошуку особою компетентного суду для захисту своїх прав. Набудуть масового характеру спори між судами щодо компетенції, а суди різних юрисдикцій, застосовуючи одні й ті ж норми матеріального права, прийматимуть протилежні за суттю рішення. Звичайними стануть ситуації, коли людина, сплативши необхідний (часто немаленький) судовий збір та скерувавши позовну заяву поштою на адресу певного суду, через місяць-два з’ясує, що вона звернулася до дільничного суду замість окружного чи навпаки, а повторивши звернення, ще через місяць-два встановить, що помилково звернулася до суду не тієї спеціалізації.

Звичайно, з погляду громадянина, логічнішою і раціональнішою є проста система судів із внутрішньою спеціалізацією суддів на розгляді відповідних категорій справ. Умовно кажучи, для людини найбільш прийнятним є існування у кожному районі однієї установи з написом «Місцевий суд», а в області — з написом «Апеляційний суд», до якої б вона прийшла чи подала поштою заяву (скаргу). На цьому проблеми людини з приводу звернення до суду мають вичерпуватися.

Що стосується апеляційного суду, то, за проектом Ющенка—Ківалова, людині в ньому також буде набагато складніше захистити свої права. По-перше, збільшується кількість апеляційних судів різних видів, що саме собою ускладнює судочинство. По-друге, не виключається віддалення апеляційного перегляду цивільних та кримінальних справ від населення. Якщо місце розташування таких судів встановлюватиметься за тими ж критеріями, що сьогодні застосовуються до апеляційних адміністративних та господарських судів, то для участі у перегляді своєї цивільної чи кримінальної справи в апеляційному суді люди змушені будуть їхати не до обласного центру, як сьогодні, а до центру апеляційного округу, який включатиме три-чотири області і відстань до якого становитиме 300—400 кілометрів. Ускладниться виклик і явка до суду учасників процесу, що утруднить виконання таким судом функції апеляції.

«Децентралізація судів» — ноу-хау від міністра юстиції

Запровадження системи, яка налічує 14 видів судів (крім зазначених п’яти місцевих та чотирьох апеляційних, вона включає ще чотири види вищих судів — цивільний, кримінальний, господарський, адміністративний — та Верховний суд (далі — ВС), її ініціатори обґрунтовують необхідністю приведення вітчизняного судочинства до європейських стандартів. Проаналізувавши документи з питань правосуддя відповідних європейських організацій, конституції близько 40 країн Європи, можемо відповідально констатувати: таке обґрунтування не має під собою правових підстав.

Не існує нормативно визначених «європейських» стандартів судоустрою. Бо кожна дер­жава — і Європи, і світу загалом — визначає свій судоустрій (види судів, їх кількість, інстанційність тощо) залежно від особливостей власної форми правління, політичної і правової системи, адміністративно-територіального устрою, історичних традицій, рівня правової культури населення, фінансових можливостей. Європейський стандарт у сфері правосуддя полягає в іншому: у справедливому, неупередженому і компетентному розгляді судом справи у розумний термін. А яким судом (за назвою, видом, складом, інстанційністю, спеціалізацією) це буде зроблено — не суть важливо. Головне, щоб людині було зручно звернутися до суду, а суд мав можливість ефективно здійснити функцію правосуддя.

Закладений під виглядом «євростандартування» у проекті Ющенка—Ківалова судоустрій Української держави суперечить європейським уявленням про побудову судових систем. На це ще торік вказала Венеціанська комісія, проаналізувавши первинні президентські проекти. У своєму висновку вона зазначила, що «запропонована система судів — досить складна та надто розгалужена. Очевидно, чим складніша судова система, тим більший ризик виникнення процесуальних затримок». «Великі прихильники європейських стандартів» «прислухались» до зауважень Венеціанської комісії... і в остаточному варіанті проекту передбачили ще на три види судів більше (додали окружний цивільний суд та виокремили кримінальний і цивільний апеляційний суди). Тобто ще більше ускладнили судову систему, що вже точно гарантує поневіряння людей по судових лабіринтах і робить примарною перспективу розгляду справи у розумний термін.

Нещодавно міністр юстиції М.Оніщук висловив ще один аргумент на користь запровадження «ющенківсько-ківаловської» системи судів — вказав на необхідність «децентралізації судової системи». Такий аргумент з уст міністра юстиції, м’яко кажучи, дивує, бо децентралізація тут ні до чого. У праві децентралізація визначається як «процес розширення і зміцнення прав та повноважень адміністративно-територіальних одиниць... або ниж­чих органів та організацій при одночасному звуженні прав і повноважень відповідного центру» (Юридична енциклопедія. Київ. Вид-во «Українська енциклопедія ім. М.П.Бажана», 1999, Т. 2. С. 168—169). Тобто децентралізація властива сфері державного управління, відносинам із питань владних повноважень центру—регіону. Натомість судовій системі не властиві відносини владного підпорядкування нижчестоящого суду вищестоящому. У судовій владі немає центру чи регіону у звичному для виконавчої влади розумінні, а є лише інстанційний рух справи: розгляд справи по суті (перша інстанція), її апеляційний та касаційний перегляд. Передати ж повноваження з апеляційного чи касаційного перегляду справи від апеляційного чи вищого суду до місцевого — неможливо в принципі. Спеціально для головного (за посадою) юриста держави зазначимо: специфіка діяльності судів як органів державної влади полягає в тому, що, внаслідок самостійності судів та незалежності суддів, функціонування судової системи та її єдність забезпечуються лише процесуально — шляхом здійснення процедур перегляду судових рішень, ухвалених судом першої інстанції. Саме процесуальними, а не владними управлінськими засобами забезпечуються необхідна взаємодія всередині судової влади, цілісність і єдність судової системи.

Погіршення прав громадян за їхні ж кошти

Реалізована у проекті Ющенка—Ківалова теза про те, що нібито створення вищих спеціалізованих судів скоротить терміни проходження справ у касаційній інстанції, розрахована на профанів. Адже насправді оперативність розгляду судових справ аж ніяк не залежить від того, розглядатимуть їх у касаційному порядку судді відповідної судової палати ВС чи судді відповідного вищого суду. Така оперативність залежить передусім від судової процедури розгляду справи, над удосконаленням якої насамперед і слід працювати.

Громадяни мають знати: само собою створення двох нових вищих судів не поліпшить ані якості касаційного перегляду справ, ані його оперативності.

Утворити два нових касаційних суди непросто з організаційної та фінансової точок зору. Доки вони не почнуть працювати на повну силу, механізм касаційного перегляду відповідних справ постійно пробуксовуватиме. Кожен із нових судів треба забезпечити приміщенням, транспортом, комп’ютерами тощо; значно зросте кількість службовців у судовій системі за рахунок утворення апаратів нових вищих судів. На сьогодні їх функції виконує апарат ВС, робота численних підрозділів якого налагоджувалася протягом десятиліть. Щоб проілюструвати сьогоднішні масштаби діяльності ВС, досить сказати, що, наприклад, у 2007 році на його адресу надійшло 153 774 скарг, заяв, інших листів (лише до судової палати у цивільних справах — 75 854 скарги та 11 237 справ, до судової палати у кримінальних справах — 33 716 скарг і 5 628 справ), а сам ВС здійснив 438 869 поштових відправлень. Кожен із листів треба розпакувати, прочитати, відсортувати, передати за належністю, вивчити, прийняти щодо нього рішення тощо. Зробити таку діяльність ефективною надзвичайно складно.

Зазначене підтверджується і діяльністю вищих судів. Наприклад, у Вищому адміністративному суді у 2007 р. залишилося 22 193 нерозглянуті справи та матеріали (кожен другий матеріал, який перебував на розгляді), тоді як у ВС — 4 916. У першому півріччі 2008 р. такий залишок становив, відповідно, 21 333 та 4 108 справ.

Слід також брати до уваги той факт, що пропонована система судоустрою є надзвичайно витратною. За приблизними підрахунками Державної судової адміністрації (ДСА), тільки на початкові заходи з її запровадження знадобиться понад 10 млрд. гривень. Це при тому, що сьогодні на всю судову владу виділяється 2,5 млрд. гривень, а в державному бюджеті на 2008 р. на підтримку судової реформи передбачено один мільйон. Ці колосальні витрати, які може собі дозволити лише багатюща країна, підуть передусім на організацію роботи нових вищих, апеляційних, окружних і дільничних судів, а також на реорганізацію всіх інших теперішніх судів загальної юрисдикції. Це при тому, що нині більшість судів не мають належних умов для здійснення судочинства (як для роботи суддів та працівників апарату судів, так і для перебування у них громадян), а процесуальні потреби судів фінансуються лише наполовину. Щоб спрогнозувати можливі наслідки пропонованого реформування, досить подивитися на досвід запровадження системи спеціалізованих адміністративних судів: її створення розпочалось у 2005 р., проте в повному обсязі вона не функціонує й досі.

Верховного суду точно net

Як випливає з вище наведених обставин, автори проекту не зовсім усвідомлюють наслідки втілення у вітчизняне судочинство багатьох своїх «революційних» ідей, зате чітко знають: у такий спосіб вони «ставлять хрест» на Верховному суді. Всупереч Конституції, правовій логіці, зрештою — здоровому глузду, найвищий судовий орган держави фактично ліквідовується й усувається зі сфери судочинства. Раціональних пояснень цього рішення не знайти.

Де це бачено, щоб сучасна дер­жава свідомо й цілеспрямовано позбавляла своїх громадян передбаченої Основним Законом можливості відстоювати свої права у вітчизняному найвищому судовому органі і «гнала» їх у міжнародні судові інстанції? А саме так може статися у разі знищення потужного правового ресурсу вирішення соціальних спорів та конфліктів, дійового механізму забезпечення однакового застосування закону і єдності судової практики, яким є ВС.

У всіх країнах Європи, на яку нібито орієнтуються автори проекту, функціонують найвищі судові органи (верховні, касаційні суди). В усіх країнах світу роль найвищого суду полягає в максимальній уніфікації судової практики шляхом перегляду справ, ухвалення прецедентних рішень, надання роз’яснень судам тощо. Це необхідно, зокрема, для забезпечення ефективного захисту конституційних прав усіх громадян, їх рівності перед законом і судом. Якщо існують законність і правопорядок, то не може бути такого, щоб в одному регіоні унітарної держави визнавалося порушенням прав дитини у сім’ї те, що не визнається порушенням таких прав в іншому регіоні; щоб в одному місті за однаковий злочин усіх винних засуджували виключно до позбавлення волі, а в іншому — звільняли від нього; щоб в одному регіоні справи певного характеру розглядали господарські суди, а в іншому — адміністративні.

Проект Ющенка—Ківалова, позбавляючи ВС функції здійснення правосуддя, фактично покладає на нього один основний обов’язок — забезпечувати однакове застосування законодавства всіма судами загальної юрисдикції. Але виконання ним цього обов’язку унеможливлюється. Адже, за проектом, ВС позбавлено права ознайомлюватися в судах нижчих рівнів із практикою застосування законодавства, а суди нижчих рівнів не зобов’язано надавати ВС ні відповідні матеріали судової практики, ні судову статистику. Пленум ВС позбавлено права визнавати нечинними роз’яснення вищих спеціалізованих судів, що обумовить існування різних правових позицій різних пленумів з одного й того самого питання. Це призведе до неоднозначності та плутанини у судовій практиці, від чого страждатимуть конкретні громадяни і юридичні особи. Він може давати судам роз’яснення на основі узагальнення лише власної судової практики, але при цьому власної практики у ВС практично не буде — він уповноважується розглядати справи лише у зв’язку з винятковими (!) обставинами (у зв’язку зі спеціальним рішенням Європейського суду з прав людини чи Конституційного суду України). До того ж пропонованою кількістю суддів ВС фізично неможливо буде підготувати роз’яснення з ключових проблем правозастосування (останніми роками пленум ВС продукував від трьох до десяти постанов на рік) — проектом перед­бачено зменшення складу ВС з 95 до 16 суддів. Слід зазначити, що така пропозиція теж не базується на європейському досвіді функціонування верховних судів. Навіть у багатьох значно менших від України державах Європи склад таких судів набагато більший. Так, до складу Верховного суду Латвії входить 25, Швейцарії — 30, Литви — 37, Австрії та Чехії — 57, Іспанії — 60, Угорщини — 69 суддів. А у Франції склад Верховного суду становить 85, Польщі — 86, Росії — 105, у Німеччині — 127 суддів.

Нонсенсом є й те, що право розглядати справи за винятковими обставинами проект надає одночасно і ВС, і вищим судам. Водночас суду, який розглядав би справи за нововиявленими обставинами, проект не визначає. Тому, якщо, наприклад, людину засуджено завдяки фальсифікації доказів, зловживанню слідчого чи прокурора тощо або якщо цивільну справу було несправедливо вирішено через неправдиві свідчення свідка, фальшивість наданих стороною документів тощо, — сторона, яка програла суд, залишиться «при своїх інтересах»: переглянути справу закон не дозволятиме, бо не буде суду, компетентного це зробити.

Суди — під політичний і олігархічний контроль!

Проект Ющенка—Ківалова «доб’є» незалежність суддів створенням умов для тотального стороннього контролю над судами, відвертого втручання у правосуддя. Реалізація проекту призведе до того, що функція судді буде зведена до простого завдання — обґрунтувати та документально оформити (виготовити судовий документ, підписати його й завірити печаткою) «від імені України» рішення, яке йому буде доведене з відповідної владної інстанції, від якої він залежатиме, або яке буде відповідним чином оплачене. На того, хто опиратиметься чи захоче судити за законом і справедливістю, відразу ж знайдуть управу через контрольовані кваліфікаційно-дисциплінарні органи.

Крім «дроблення» цілісної судової системи, ліквідації ВС як найвищого судового органу, проект передбачає ще один дійовий спосіб посилення залежності судів і суддів та взяття їх діяльності під контроль. Це — призначення суддів на адміністративні посади, за що точилася запекла політична боротьба перед торішніми достроковими парламентськими виборами і яка з новою силою спалахнула тепер, напередодні чергових президентських виборів.

Як відомо, у червні минулого року розпущений президентом парламент проголосував за кілька відверто неконституційних актів, якими передбачалося, що таке призначення суддів здійснюватиме Вища рада юстиції (далі — ВРЮ). У проекті Ющенка—Ківалова порядок змінено: призначатиме на посади голів та заступників голів і звільнятиме суддів з таких посад президент, а пропозицію на таке призначення та звільнення подаватиме ВРЮ. Крім того, пропонується наділити президента ще одним неконституційним повноваженням — ініціювати призначення та звільнення голови ВС.

Багато хто вважає, що таке розширення повноважень президента могло бути категоричною умовою підтримки Ющенком цього проекту на нинішньому етапі. Адже ці повноваження можна використовувати як потужний ресурс у політичній боротьбі, для вирішення важливих поточних економічних та кадрових питань, а також для застосовування як адмінресурсу на майбутніх президентських виборах. Наполегливість, із якою найбільші прибічники цього проекту (у тому числі й президент) намагаються проштовхнути його прийняття у другому читанні, примушує допускати можливість такої мотивації. Примушує робити це й відверте ігнорування авторами проекту того факту, що право президента призначати та звільняти голів і заступників голів судів та право ВРЮ вносити подання на таке призначення і звільнення уже визнано неконституційними (рішення Конституційного суду України від 16 травня 2007 року № 1-рп/2007 (справа про звільнення судді з адміністративної посади) та від 21 травня 2002 року № 9-рп/2002 (справа про Закон України «Про Вищу раду юстиції»).

У разі ухвалення проекту Ющенка—Ківалова всі суди автоматично «обезголовлюються» — виникає можливість суцільної заміни голів судів та їхніх заступників. Це стається внаслідок реорганізації всіх місцевих судів у дільничні, утворення нових окружних судів та поділу апеляційних загальних судів на два нових — апеляційний цивільний і апеляційний кримінальний. До того ж проект передбачає, що призначені за нині діючим порядком голови судів та їхні заступники «підлягають новому призначенню у порядку, встановленому цим Законом». Тим самим дія нового закону про судоустрій фактично поширюється на період від 16 травня 2007 р. до набрання ним чинності, чим встановлюється заборонена ст. 58 Конституції зворотна дія нормативно-правових актів у часі.

Що це, як не яскравий приклад спроби «одним махом» «приручити» й поділити неугодну декому судову владу, зруйнувати чинну систему й побудувати «під себе» майбутній судовий устрій України, при якому судді будуть залежні від голів судів, а голови судів, у свою чергу, — частково від ДСА, Мін’юсту як куратора ДСА та від Кабміну, що координує і керує ДСА, частково — від ВРЮ та політичних партій, які зуміють «пропхати» до неї своїх представників, і найбільше — від президента та його секретаріату, де здійснюватимуться всі необхідні формальності? І знову триватиме перманентна — політична на межі силової — боротьба за крісла насамперед голів ДСА, ВРЮ, вищих судів, голови ВС, міністра юстиції, керівника державної виконавчої служби, голови парламентського комітету з питань правосуддя... І знову нескінченні підозри у політичному та економічному рейдерстві й напівуспішні намагання проштовхнути зміни до процесуальних законів щодо підсудності справ... щоб поставити рейдерство на законні рейки... І знову надовго забуто про утвердження справедливого суду відповідно до європейських стандартів...

Висновок про відповідну політичну та суб’єктивну спрямованість проекту підтверджує і той факт, що ним не визначено підстав звільнення суддів з адміністративних посад. Таким чином, президентові надається право звільняти їх на власний розсуд. На практиці такий підхід призведе до звільнення з адміністративних посад голів тих судів, судді яких прийняли рішення, неправильне з погляду особи, котра обіймає посаду глави держави, або — за наших реалій, що визначаються правовою культурою, станом корупції, превалюванням політичної доцільності над законністю тощо, — близької до нього особи. ВРЮ надається можливість в окремих випадках самостійно звільнити суддю з адміністративної посади — без відома президента. З огляду на відому заполітизованість ВРЮ, надання їй такого права — просто небезпечне. Такий порядок має політично зорієнтувати голів судів на президента і ВРЮ, «прив’язати» їх до них, повернути судочинство у політично та бізнесово «правильний» напрям.

Не визначено у проекті навіть підстав звільнення з посади голови ВС. Отже, президент отримує можливість відразу по набутті чинності новим законом взятися за усунення з посади політично не лояльного до нього голови ВС, який активно бореться за наведення справді європейського порядку в судовій системі, коли судді є незалежними, а суд — швидким і справедливим, категорично виступає проти політизації судової системи.

Вимоги Конституції і рекомендації Європи — їм не указ і не завада

Ще одна особливість проекту Ющенка—Ківалова — в очевидній неконституційності багатьох його положень. За нашими оцінками, законопроект суперечить близько 30 нормам Конституції України. Вище наведено кілька положень проекту, неконституційність яких уже визнана КСУ. Вочевидь неконституційними є також положення проекту, згідно з якими:

— ВС фактично позбавляється функцій органу правосуддя і можливості забезпечувати однакове застосування законодавства всіма судами загальної юрисдикції, що остаточно унеможливлює існування судів загальної юрисдикції як системи, а ВС позбавляє конституційного статусу найвищого судового органу в системі судів загальної юрисдикції (ч. 1 і 2 ст. 125 Конституції);

— як ВС, так і вищі спеціалізовані суди наділяються правом переглядати судові рішення у виняткових випадках, що, знову ж, суперечить статусу ВС як найвищого судового органу в системі судів загальної юрисдикції (ч. 2 ст. 125 Конституції);

— передбачено існування такого органу, як Рада юридичних вищих навчальних закладів та наукових установ України, на який покладено повноваження призначати членів кваліфікаційних комісій суддів, членів Дисциплінарної комісії суддів України, судових інспекторів тощо (це суперечить ст. 19, п. 14 ч. 1 ст. 92 Конституції);

— функцію організаційного забезпечення діяльності судів загальної юрисдикції (крім ВС та вищих судів) здійснюватиме ДСА як орган виконавчої влади зі спеціальним статусом, а утворюватиме й ліквідуватиме суди загальної юрисдикції, визначатиме кількість суддів у судах президент за поданням голови ДСА без участі ВС (як найвищий орган у системі судів загальної юрисдикції ВС не може бути виключений з процесу структурної організації системи, яку він очолює відповідно до ч. 2 ст. 125 Конституції; всупереч конституційним (ст. 6, ч. 1 ст. 126, ч. 1 ст. 129) принципам поділу влади, самостійності і незалежності, суди та судді не можуть бути поставлені під контроль адміністративного органу — ДСА, який може діяти виключно у межах системи судової влади — інакше суди й судді перебуватимуть в організаційній залежності від виконавчої влади (див. також Монреальську універсальну декларацію про незалежність правосуддя, 1983 р.; Рекомендації Ради Європи № (94) 12 «Незалежність, дієвість та роль суддів», 1994 р.; Європейську хартію про закон «Про статус суддів», 1998 р.).

Престиж України як члена Ради Європи потерпає від того, що органи державної влади й окремі її представники нехтують міжнародними зобов’язаннями держави та ігнорують рекомендації, надані з метою забезпечити подальший рух України шляхом демократичних реформ, які вже давно й ефективно врахували на користь своїх народів уряди держав колишнього «соціалістичного табору», зокрема країни Балтії, Польща, Угорщина, Чехія, де ці реформи проведено. У зв’язку з цим зазначимо, що проектом Ющенка—Ківалова не враховано принципових зауважень Венеціанської комісії стосовно президентських проектів про судоустрій та статус суддів в Україні у питаннях: складності запропонованої системи судів; порушення принципу поділу державної влади; надто широких дискреційних повноважень президента; заполітизованої процедури обрання суддів; обмеження повноважень ВС зі здійснення правосуддя, а органів суддівського самоврядування — з питань судоустрою; недостатньо прозорої, чіткої і демократичної процедури притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності. При цьому комісія фактично визнала, що положення проектів без урахування її зауважень та пропозицій не гарантують незалежної та дійової судової системи в Україні.

Потрібні: здоровий глузд і суспільна злагода

Аналіз змісту вищенаведених положень проекту Ющенка—Ківалова, спосіб, у який йому прагнуть надати статус закону, загальна ситуація в країні, оцінка попередньої та нинішньої діяльності основних ідеологів проекту дають підстави для висновку про те, що пропонований проект не має нічого спільного із суспільно орієнтованою судовою реформою.

Судова система — одна з підвалин державності. У політичному хаосі, який охопив Україну і руйнує її державність, саме правосуддя є правовим стрижнем, здатним утримати «державну машину» від розносу. Якщо судову систему піддати тим потрясінням, які передбачає проект Ющенка—Ківалова, Українська держава буде втягнута у вкрай небезпечні політичні та соціальні процеси.

Прийняття цього проекту як закону підірве основи України як демократичної та правової дер­жави, поставить під пряму загрозу дію принципу верховенства права (ст. 8 Конституції), відкриє шлюзи для правового свавілля. Намагання його ухвалити — це спроба певних осіб посилити неправовий вплив на суд, встановити над ним контроль, зробити його «обслугою» відповідних політичних сил, бізнесових структур та окремих їх представників. Поділене (зокрема, за ознакою спеціалізації) між різними політико-економічними силами (не)правосуддя остаточно перетвориться із живого арбітра у тупе знаряддя, яке використовуватиметься за такими ж тупими правилами: «Ви в нас відсудили завод, а ми одного з ваших — за ґрати; ви нам заборонили провести референдум, а ми визнаємо недійсним ваш господарський договір; ви нам «пришили» ухилення від сплати податків, а ми накладемо арешт на ваше майно...» І кінця-краю цій бізнесово-політичній війні не буде.

Наша країна унікальна своїм народом, історією, культурою, територіальним розташуванням, природними багатствами... На превеликий жаль, водночас Україна унікальна втраченими можливостями, очевидною невідповідністю наявного потенціалу та людських надій реальному соціальному розвитку і рівню життя людей, їх безпеці. Ця невідповідність, у першу чергу, обумовлена недолугим, некомпетентним, суб’єктивно заангажованим керуванням державою. За наявності посади президента Україна не має справжнього гаранта дотримання Конституції, прав та свобод людини і громадянина. Якби він був, то загальна ситуація в країні була б істотно іншою (стабільною, визначеною і прогресуючою), державна політика, зокрема у сфері правосуддя, — розумною, послідовною і виваженою, а життя людей — більш безпечним, заможним та щасливим.

Водночас залишається надія на те, що пропоноване проектом Ющенка—Ківалова «реформування» судової системи буде зупинено — завдяки здоровому глузду більшості народних депутатів, їх відповідальності перед суспільством і заради майбутнього народу України, завдяки позиції європейських структур, які опікуються дотриманням прав людини, завдяки правовій позиції Конституційного суду України. Справжнє ж реформування судової системи може бути здійснене на основі суспільної злагоди для забезпечення прав і свобод людини.

Микола МельникМикола Хавронюк

«Дзеркало тижня» №32, 

 

Додати коментар

Забороняється мат або прихований мат, флуд, оффтоп та реклама у будь-якому вигляді.


Захисний код
Оновити