Правоохоронці перед вибором: момент істини

.

МентТак складається, що результат виборів-2004 значною мірою може бути обумовлений не волевиявленням громадян і навіть не величезними зусиллями різних політичних сил, а позицією представників правоохоронних органів. Події останніх років, місяців і особливо останніх днів яскраво засвідчили, що правоохоронні органи чинять визначальний вплив на співвідношення у країні політичних сил, перебіг виборчого процесу, зміст передвиборної кампанії, а врешті-решт — на формування політичної влади. Вони роблять те, чого не мають права робити за своїм призначенням, — вони втягнуті у політичну боротьбу і є її засобом. Це неодноразово констатували різні державні, громадські діячі, експерти, а також парламент. Але ситуація не тільки не поліпшилася, вона істотно ускладнилася. Президентські перегони 1999 р., парламентські 2002 р., мукачівські вибори, нинішня президентська виборча кампанія — етапи зростаючого втручання правоохоронців у виборчі процеси — від прихованого до відвертого і нерідко брутального, з погляду моралі та закону.

Однак те, що відбувалося з участю правоохоронців минулого тижня в різних місцях України, і те, що сталося минулої суботи біля ЦВК, а головне — поширена ЗМІ і підтверджена МВС України інформація про стягнення до Києва додаткових сил міліції та внутрішніх військ, залучення якихось «громадських формувань», опрацювання міліцією нових спецзасобів впливу на учасників масових акцій протесту, концентрація великої кількості військових та військової техніки у столиці у переддень голосування — вже породжує відчуття великої небезпеки державного масштабу. Небезпеки, джерелом якої виступає чинна влада, а засобом реалізації можуть виступити правоохоронні органи. І це зобов’язує надзвичайно пильно придивитися до діяльності таких органів у цей вирішальний для країни час. Щоб запобігти великій суспільній біді. Згадаймо історію: лише один постріл — і розпочалася Перша світова.

Як має бути за законом?

Воля народу — основа влади уряду. Ця правова аксіома, закріплена у ст. 21 Загальної декларації прав людини, зумовила ратифікацію Україною Міжнародного пакту про громадянські та політичні права і Протоколу до Конвенції про захист прав людини та основних свобод. Відповідно до цих документів, кожен громадянин отримує право без будь-якої дискримінації і без необґрунтованих обмежень голосувати на справжніх періодичних виборах, які проводяться на основі загального і рівного виборчого права при таємному голосуванні і забезпечують свободу волевиявлення виборців. Відповідне положення втілене у ст. 71 Конституції України.

Право народу виразити свою волю зобов’язує діючу владу організувати і провести чесні вибори. Для цього створюються Центральна та інші виборчі комісії, виділяються необхідні приміщення, кошти з державного бюджету тощо.

Що стосується правоохоронних органів, то, виходячи з того, що вибори — це суто політичний процес, будь-яка безпосередня участь у ньому таких органів забороняється законом. Вони повинні виконувати свої звичайні функції — охороняти громадський порядок, у межах своїх повноважень реагувати на порушення виборчого законодавства — виявляти і розслідувати злочини, що посягають на виборчі права громадян, тощо. Саме це й відображено у відповідних виборчих законах.

Так, згідно із законами «Про Центральну виборчу комісію» (ст.13), «Про вибори Президента України» (статті 64, 93 і 102) та іншими виборчими законами, роль правоохоронних органів обмежується отриманням матеріалів, які містять ознаки злочину чи іншого правопорушення, вжиттям відповідних заходів щодо припинення порушення законодавства та повідомленням про результати їх розгляду і вжиті заходи у встановлений законом термін. Працівники органів внутрішніх справ забезпечують у територіальних і дільничних виборчих комісіях охорону виборчих бюлетенів, супроводжують разом із членами дільничних виборчих комісій виборчі бюлетені до приміщень цих комісій тощо. А громадян, зареєстрованих кандидатами у президенти України, відповідні правоохоронні органи забезпечують на період передвиборної кампанії та виборів державною охороною (ст. 7 Закону «Про державну охорону органів державної влади України та посадових осіб»).

Участь окремих підрозділів правоохоронних органів в організації виборчого процесу обмежується суто технічними функціями (наприклад, поданням необхідної для складання загального списку виборців інформації).

Водночас правоохоронні органи не мають права втручатися у політичну складову виборчого процесу, безпосередньо впливати на перебіг виборчої кампанії та її зміст, виступати інструментом у руках будь-якої політичної сили, будь-якого кандидата, у тому числі і провладного.

У законах України ми не знайдемо жодного положення про те, що правоохоронні органи, з огляду на факт призначення їхніх керівників чинною на цей час владою, зобов’язані відстоювати інтереси саме цієї влади і не допустити її зміни. У законах ми не знайдемо й положень про те, що правоохоронці за певних обставин можуть спрямовуватися проти політичних опонентів чинної влади. Сама постановка такого питання у правовому аспекті неприпустима.

Навпаки, у відповідних законах чітко і недвозначно акцентується на тому, що: використання СБУ в партійних, групових чи особистих інтересах не допускається (ст. 6 Закону «Про Службу безпеки України»); при виконанні службових обов’язків працівники міліції незалежні від впливу будь-яких політичних, громадських об’єднань; міліція захищає права людини незалежно від політичних та інших переконань останньої (ст. 3 і 5 Закону України «Про міліцію»).

Отже, правоохоронні органи за будь-яких ситуацій, у тому числі й виборчих, мають бути на боці лише однієї сторони — Закону. Влада не має права розпоряджатися ними.

Як є сьогодні?

Особливість української дійсності полягає в тому, що реальний стан правоохоронних структур уже давно й чітко визначено по-іншому — вони передусім захищають інтереси влади, які далеко не завжди відповідають інтересам суспільства, а в багатьох випадках є виключно приватними чи корпоративними.

Справжня роль правоохоронних структур у попередніх виборчих кампаніях була явно завищеною, у нинішній — відверто гіпертрофована, адже від позиції таких органів визначальним чином залежить результат виборчого процесу. Для нормальної правової і демократичної держави — це ненормально. Така ситуація свідчить про фундаментальні вади існуючої системи влади, про її недемократичний характер, про існування поліцейського режиму, де суспільство не тільки не є рівноправним партнером держави, яку воно має контролювати, а, навпаки, використовується нею як об’єкт і засіб усіляких владних маніпуляцій з метою збереження та зміцнення привілейованого становища купки можновладців і поглиблення прірви між державою та народом.

За таких режимів (і нинішня українська дійсність це переконливо демонструє) правоохоронні органи об’єктивно, щоб приховати слабкість недемократичної влади, втягнуті у політичну боротьбу, сьогодні — у виборчий процес. Для тих, хто бодай мінімально орієнтується у вітчизняних політичних та правових процесах, — це вже поза будь-якими сумнівами, незважаючи на неодноразові запевнення керівників силових структур у протилежному. У багатьох випадках позиція силовиків давала підстави для тверджень про їх незаконне втручання у виборчий процес, вибірковий підхід до застосування законодавства, відстоювання інтересів однієї політичної сили і перешкоджання діяльності інших.

Політики, державні діячі, експерти вказують на численні факти нелегітимного використання правоохоронних органів у нинішній президентській кампанії на різних її етапах. Це: посилені перевірки, мотивовані потребою «захисту громадської безпеки», офісів, штабів, складів та інших приміщень, що належать суб’єктам, які підтримують небажаних для влади кандидатів; недопущення кандидатів, їхніх довірених осіб на об’єкти, де вони мають намір вести агітацію; незаконне вилучення, утримання та знищення агітаційних матеріалів; ігнорування повідомлень небажаних владі кандидатів та інших суб’єктів про протиправне обмеження їхніх виборчих прав, незаконних дій проти таких суб’єктів, зловживань певним кандидатом та членами його команди виборчими правами; незаконне стеження за представниками опозиції та іншими політичними діячами; свідомо незаконне затримання; порушення недоторканності приватного життя; перешкоджання громадянам реалізовувати у передбачений законом спосіб своє виборче право, а також брати участь у мітингах, демонстраціях, пікетах. З правової точки зору, такі діяння, за наявності визначених законом ознак, мають передбачати кримінальну відповідальність за службові зловживання, у тому числі ті, що виявилися у злочинній бездіяльності правоохоронців, яка призвела до тяжких наслідків, а також за перешкоджання вільному здійсненню громадянином виборчого права (ст. 157 КК), незаконне перешкоджання проведенню зборів, мітингів, походів і демонстрацій (ст. 340 КК), незаконне проведення огляду чи обшуку та інші дії, які порушують недоторканність житла громадян (ст. 162 КК), порушення недоторканності приватного життя (ст. 182 КК) тощо.

Напад на учасників мітингу біля ЦВК 23 жовтня ц.р., заподіяння їм тілесних ушкоджень, побиття вікон у приміщенні ЦВК та використання димових шашок багатьма державними діячами, відомими політиками, у тому числі кандидатами у президенти, журналістами та потерпілими від цього нападу розцінені як провокація, що розроблялася і реалізовувалася силами правоохоронних органів. Такий висновок вони, зокрема, підтверджують наявністю у затриманих нападників посвідчень працівника спецпідрозділу міліції та табельної зброї, бездіяльністю з боку працівників міліції, які у формі несли службу на площі біля ЦВК і не перешкоджали вчиненню нападу, не вживали активних дій для затримання нападників. Якщо навіть не сприймати таке твердження як однозначно доведений факт (за правовими канонами, це можна зробити за результатами відповідних офіційних розслідувань), а лише на підставі вказаних обставин робити обґрунтоване припущення про участь працівників правоохоронних органів в організації та здійсненні зазначеного нападу, то однак слід констатувати: ми маємо справу з якісно новою ситуацією участі правоохоронних органів не лише у виборчій кампанії, а й у суспільному житті загалом. І жаль було дивитися на міліцейського генерала, який, виправдовуючи роль міліціонерів у ганебному нападі на мирних громадян і державну установу, не міг знайти потрібних слів, щоб поставити з ніг на голову події біля ЦВК— подати у вигідному для влади ракурсі.

Хіба за таких обставин правоохоронні органи не перестають бути власне правоохоронними — тими державними інституціями, призначення яких — забезпечення верховенства права, захист прав та свобод людини і громадянина, забезпечення безпеки держави, законності, громадського порядку? Понад те, вони із засобу охорони закону і права трансформуються у силовий інструмент для задоволення приватних та корпоративних (у тому числі політичних) інтересів. У такому аспекті діяльності ці органи правильніше іменувати силовими або навіть репресивними структурами.

Отже, за умови участі в такій протиправній діяльності відбувається фактичне переродження правоохоронних органів у небезпечні для суспільства та держави структури. Вони діють за межею закону, виступаючи при цьому від імені держави, тобто формально зберігаючи свій легальний статус і можливість застосовувати передбачений законом примус. Із формального боку (ззовні) їх діяльність видається цілком законною — протиправні дії представників цих структур вуалюються шляхом оформлення необхідних для кожного конкретного випадку документів, які, у свою чергу, містять посилання на відповідні положення закону тощо.

Таким чином, у потерпілих від таких дій та інших громадян має скластися враження законності діяльності «силовиків». Хоча насправді за змістом своїх діянь силові структури у таких випадках нічим не відрізняються від незаконних угруповань, які здійснюють злочинну діяльність.

Громадянам дозволено усе, що не заборонено законом. Правоохоронцям — лише те, що законом дозволено

Виходить, що від таких — репресивних, антидемократичних — органів потрібно захищатися — усіма передбаченими законом способами. За Конституцією та іншими законами України, громадяни мають право протидіяти незаконним діям окремих представників силових структур, у тому числі із застосуванням сили. Таке право їм надає і ст. 36 Кримінального кодексу України, яка регламентує інститут необхідної оборони. Ця стаття передбачає право кожної особи на необхідну оборону, тобто на вчинення дій з метою захисту охоронюваних законом прав (у т.ч. виборчих) та інтересів особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони. У ч. 5 цієї статті йдеться: «Не є перевищенням меж необхідної оборони і не має наслідком кримінальну відповідальність застосування зброї або будь-яких інших засобів чи предметів для захисту від нападу озброєної особи або нападу групи осіб, а також для відвернення протиправного насильницького вторгнення у житло чи інше приміщення, незалежно від тяжкості шкоди, яку заподіяно тому, хто посягає».

Замисліться над цією нормою закону. Вона передбачає, що у ситуації такого нападу групи осіб (незалежно від того, ким ці особи є, з яким статусом тощо) громадянин для захисту себе, інших осіб та державних інтересів (справжніх, а не уявних) може використовувати все, що має під руками, заподіювати нападникам будь-яку шкоду, і такі його дії будуть вважатися правомірними. В умовах послабленого захисту громадян з боку правоохоронних органів, а тим більше імовірності небезпеки з їх боку, коли розраховувати на допомогу держави не доводиться, громадяни України повинні пам’ятати про таке своє право. Про нього мають пам’ятати і представники силових структур, яким їхній статус не надає жодного права для будь-яких зловживань, не кажучи вже про вчинення злочинів. Вони, на відміну від звичайних громадян (для яких існує принцип — дозволено все, що не заборонено законом), мають діяти лише з тих підстав, у тих межах і в той спосіб, який їм визначає Закон (для них існує принцип — дозволено лише те, що прямо передбачено законом).

Закон дозволяє працівникам правоохоронних органів у певних випадках застосовувати до громадян примус, у тому числі й під час проведення масових акцій, що відбуваються в межах виборчої кампанії чи у зв’язку з нею. Однак, за законом, правоохоронні органи не мають права перешкоджати проведенню мирних акцій громадян.

Щоправда, однозначне вирішення питання про те, які масові акції можуть бути визнані немирними, ускладнене відсутністю спеціального закону про проведення масових акцій. Тому тут слід керуватися, зокрема, положеннями статей 279, 293, 294 і 341 Кримінального кодексу України. З аналізу цих статей випливає: немирними є масові акції, які супроводжуються насильством, погромами, підпалами, захопленням будівель чи споруд, опором представникам влади із застосуванням зброї чи інших предметів, що використовуються як зброя, або блокуванням транспортних комунікацій, якщо це створювало небезпеку настання тяжких наслідків.

У таких випадках, якщо тільки немирний характер масових акцій не було спеціально спровоковано силовими структурами для подальшого їх придушення чи з іншою протиправною метою, правоохоронні органи мають право на застосування сили відповідно до закону.

Відповідно до статей 12—15 Закону «Про міліцію», міліція для припинення масових безпорядків і групових порушень громадського порядку, для відбиття нападу на будівлі, приміщення тощо має право застосовувати фізичну силу і спеціальні засоби, зокрема гумові кийки, сльозоточиві речовини, водомети, бронемашини та інші спеціальні засоби, дозволені МОЗ України.

Застосуванню сили, спеціальних засобів і зброї повинно передувати попередження про намір їх використати. Вони можуть застосовуватися без попередження лише тоді, якщо виникла безпосередня загроза життю або здоров’ю громадян чи працівників міліції.

Згідно із законом, вогнепальна зброя під час масової акції може застосовуватися як крайній захід, зокрема:

для затримання озброєної особи, яка погрожує застосуванням зброї чи інших небезпечних для життя і здоров’я працівника міліції предметів;

для відбиття групового та збройного нападу на працівника міліції, на охоронювані об’єкти, приміщення державних установ і організацій.

Але із закону безперечно випливає, що зброя може бути застосована не проти будь-яких учасників мітингу чи іншої масової акції громадян, а лише проти конкретних осіб, які вчинили такий напад або які погрожують застосуванням зброї чи подібних до зброї предметів (ножів, сокир, заточених арматурних прутів, металевих ланцюгів тощо).

Закон однозначно забороняє застосовувати вогнепальну зброю при значному скупченні людей, якщо від цього можуть постраждати сторонні особи. При цьому під сторонніми особами слід розуміти усіх, хто не здійснює напад і не має в руках зброї.

Застосування вогнепальної зброї проти громадян, які проводять мирну масову акцію і не беруть участі в насильницьких діях, є злочином.

Що оберуть правоохоронці на виборах?

Ставка на незаконне використання силових структур у виборчих перегонах робиться тоді, коли бажаного для влади результату у виборах не можна досягти у передбачений законом спосіб. Активне залучення силових структур до виборчого процесу є останнім засобом впливу влади на цей процес. Те, що силові структури стали активними суб’єктами нинішньої президентської виборчої кампанії, відтіснивши на другий план власне політичну складову виборів, включно з кандидатами у президенти, свідчить про можливу ставку влади саме на такий засіб досягнення мети. Необґрунтоване посилення ролі силових структур створює підґрунтя для силового варіанту розвитку подій у ході виборчої кампанії, робить такий варіант дуже ймовірним. Питання у тому, чи підуть правоохоронці на силовий варіант розвитку подій з включенням до нього провокацій, штучної дестабілізації обстановки, незаконного застосування сили, інших протиправних дій, інакше кажучи — чи стануть вони на шлях скоєння злочинів? Суспільство завмерло в очікуванні відповіді на те, як поведуть себе силовики у день виборів та після них, якщо результат виборів виявиться невтішним для чинної влади.

Зауважимо, саме від правоохоронців вирішальним чином залежить, чи підуть вони на, можливо, бажаний для певних політичних і кримінальних сил силовий варіант. Чи можна нині спрогнозувати їхню поведінку? Дуже складно.

Працівники силових структур у принципі не підлягають стратифікації, становому розмежуванню — поділу на певні касти залежно від займаних посад, звань тощо, оскільки всі вони є службовцями з військовими чи спеціальними званнями, складали однакову присягу, рівні перед законом. Але сьогодні фактично існує певна різниця між соціальним статусом і стратегічними цілями вищого керівного складу силових структур та середнього і нижчого їх складу, до якого входять безпосередні виконавці керівних наказів і вказівок «згори».

Перший ешелон наближений до верховної влади, власне, він значною мірою якраз нею і є. Саме його представники користуються найбільшими посадовими привілеями і мають реальні владні повноваження, якими в умовах відсутності правової держави легко зловживати на власний розсуд і з будь-якою метою.

Від позиції керівників центрального апарату правоохоронних органів та їхніх регіональних структур, які не лише реалізовують державну політику у правоохоронній сфері, а значною мірою і формують її, вирішальним чином залежить стан законності та правопорядку в державі. Їхні посади і їхній соціально-правовий статус дають їм сьогодні надзвичайно багато, у тому числі в матеріальному плані. Порівняно з середнім і нижчим прошарками силових структур, вони реально досить забезпечені люди — їздять у найдорожчих автомобілях, відвідують фешенебельні ресторани, споруджують особняки у найпрестижніших місцях. Нерідко вони «стоять крутіше» за великих бізнесменів. І їм є що втрачати. Понад те, у разі радикальних політичних змін (приходу справді нової влади) багатьом із них можуть загрожувати втрати не лише матеріального і службового характеру. Цементоване інтегрування у систему чинної влади та страх за своє благополуччя у зв’язку з можливими майбутніми змінами значною мірою позбавляє їх вибору поведінки — вона спрямовується переважно на самозбереження через забезпечення статус-кво. Для них життєво важливо не допустити радикальних змін, які б вплинули на їхній статус. На наш погляд, саме цим переважно і обумовлюється їхня підвищена готовність виконати будь-який наказ задля потрібного «коригування» виборчого процесу, а також віддати відповідний наказ підлеглим. Хоча у кожного з них залишається можливість не виконувати незаконного, а тим більше злочинного наказу згори і не віддавати такого наказу вниз. Імовірність реалізації цієї можливості — це питання конкретного випадку і залежить від особистості керівника, рівня його моральності, оцінки свого службового, а головне — людського призначення, ціннісної орієнтації, здатності не вийти за крайні межі тощо. Можливість вибору є завжди, навіть у сфері недозволеного, де одні проступки можуть не йти у жодне порівняння з іншими. Одна річ — допустити, хай навіть істотні, службові зловживання, а інша — йти на «безпредєл».

Інша річ — підлеглі їм правоохоронці, передусім ті, хто безпосередньо має реалізовувати керівний наказ. Переважна більшість їх за своїм соціальним становищем явно «не дотягують», умовно кажучи, до середнього класу. Вони живуть приблизно так, як усі, — тими самими проблемами, що й основна частина українського народу. Вони не відгороджені від народу дверцятами лімузинів та мурами охоронюваних дач. Вони, власне, і є складовою цього народу зі спільними інтересами та цілями, членами того суспільства, якому нині так завзято й цинічно протиставляє себе українська влада. Вони зсередини знають, якою насправді є нинішня влада, чим вона реально керується, до чого прагне і у який спосіб досягає своїх цілей. І тому в них є вибір поведінки при виконанні наказу. Щонайменше, у них немає підвищеної готовності виконати будь-який наказ. За таких обставин закон може виявитися для них сильнішим за незаконний наказ керівництва. І це розуміють ті, хто готовий віддати такий наказ. Вони мали переконатися у цьому після того, як співробітників спецпідрозділу, які минулої суботи біля ЦВК фактично програли сутичку з народними депутатами і, якщо вірити заявам тих-таки народних депутатів, не виконали наказу свого керівництва, а саме: за будь-яку ціну звільнити з приміщення ЦВК затриманих народними обранцями нападників, у яких виявилися посвідчення працівників міліції та пістолети. На продемонстрованій телеканалами відеозйомці було добре видно, як неозброєні і не найкращим чином фізично підготовлені народні депутати досить легко «розправляються» зі співробітниками елітного спецпідрозділу. Видається, що незастосування спецназівцями всього арсеналу наявних у них засобів і невиконання ними наказу згори (якщо він справді надходив) було обумовлене не їхньою слабкою фізичною підготовкою, а психологічною неготовністю виконувати наказ за будь-яку ціну, у тому числі порушуючи статус депутатської недоторканності.

У зв’язку із заявами окремих чільних представників влади про можливість ігнорування недоторканності парламентаріїв мусимо наголосити, що депутатська недоторканність має конституційний статус. Відповідно до ст. 80 Конституції України, народні депутати України не можуть бути без згоди парламенту притягнені до кримінальної відповідальності, затримані чи заарештовані. Згідно із Законом «Про статус народного депутат України» (ст. 27), без наявності згоди парламенту на притягнення депутата до кримінальної відповідальності не допускаються обшук, затримання депутата чи огляд особистих речей і багажу, транспорту, жилого чи службового приміщення депутата, а також порушення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції і застосування інших заходів, що, відповідно до закону, обмежують права і свободи народного депутата. Відповідно до правової позиції Конституційного суду України, викладеної у його рішенні 27 жовтня 1999 року № 9-рп, депутатська недоторканність є важливою конституційною гарантією, яка має цільове призначення — забезпечення безперешкодного та ефективного здійснення народним депутатом України своїх функцій.

Недоторканність не є особистим привілеєм, а має публічно-правовий характер і є складовою статусу народного депутата України. Отже, оскільки Конституцію України на період виборів ніхто не скасовував, її ігнорування — це антиконституційні дії з усіма правовими наслідками, які з цього випливають, у тому числі й кримінальною відповідальністю. А схиляння інших осіб до ігнорування недоторканності депутата (хоч би до якої політичної фракції чи групи він належав) у злочинний спосіб, за наявності для того підстав може бути розцінене як підбурювання до вчинення відповідного злочину.

Позиція спецназівців у ситуації біля ЦВК минулої суботи породжує надію на те, що у можливих соціально-політичних конфліктах працівники силових структур не підуть на відверте беззаконня, а стануть на бік закону і народу — так, як це нещодавно зробили їхні грузинські колеги, позиція яких щодо незастосування сили забезпечила мирне і безкровне вирішення глибокого політичного конфлікту.

Працівники правоохоронних органів мають чітко й однозначно усвідомлювати, що наказ не є законом. Виконанню підлягає тільки законний наказ. «Ніхто не зобов’язаний виконувати явно злочинні розпорядження чи накази. За віддання і виконання явно злочинного розпорядження чи наказу настає юридична відповідальність» — так звучать положення ст. 60 Конституції України.

Відповідно до Закону «Про Службу безпеки України», накази, розпорядження, інструкції, вказівки Центрального управління Служби безпеки України не підлягають виконанню, якщо в них встановлюються антиконституційні обмеження прав та свобод громадян.

Так само й відповідно до Закону «Про міліцію»: жодні виняткові обставини або вказівки службових осіб не можуть бути підставою для будь-яких незаконних дій або бездіяльності міліції.

У ст. 41 Кримінального кодексу України зазначено, що наказ є законним, якщо він відданий відповідною особою в належному порядку та в межах її повноважень, за змістом не суперечить чинному законодавству і не пов’язаний із порушенням конституційних прав та свобод людини і громадянина.

Не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка відмовилася виконувати явно злочинний наказ. Натомість, особа, яка виконала явно злочинний наказ, підлягає кримінальній відповідальності на загальних підставах — як співучасник особи, котра його віддала.

До явно злочинних наказів слід відносити усі накази, які спрямовують підлеглих на вчинення діянь, прямо передбачених Кримінальним кодексом як злочини.

Отже, як і весь народ України, правоохоронці постали перед вибором. Але, на відміну від інших категорій населення, — перед подвійним: як громадяни вони мають обрати собі достойного президента, як посадові особи — свідому позицію у виконанні владних повноважень. Якщо перший вибір більше вирішальний для кожного з них, то другий — для всього суспільства. І, сподіваємося, що він буде правильним — узгоджуючись із відомим життєвим постулатом: «Якщо не знаєш, як діяти, — вчини за Законом».

 

Микола МельникМикола Хавронюк

«Дзеркало тижня» №44, 

 

Ключові слова:

Додати коментар

Забороняється мат або прихований мат, флуд, оффтоп та реклама у будь-якому вигляді.


Захисний код
Оновити