Правоохоронні органи і політика в Україні

.

Відхід від принципу верховенства права в багатьох випадках повсякденної діяльності правоохоронних органів дає підстави вважати таку практику системною, що значною мірою є результатом політизації правоохоронних органів, їх залежності від конкретних осіб, політичних і фінансових угруповань.

Політизація правоохоронних органів: суть і наслідки

Політизація правоохоронних органів — це втягнення їх у політичну боротьбу, тобто: виконання ними не передбачених законом (а отже — не властивих правоохоронним органам) завдань політичного характеру; відхід їхніх працівників при здійсненні службової діяльності від положень закону з міркувань політичної доцільності; домінування останніх при прийнятті юридично значимих рішень; надання пріоритету політичним, приватним і корпоративним інтересам перед інтересами державними та суспільними.

Наслідками зазначеної політизації є неправомірне використання правоохоронними органами наданих їм повноважень (або вихід за їх межі), ігнорування головних засад діяльності, визначених законом, порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина. Факт неналежної практики правоохоронних органів України визнаний на вищому державному рівні. Український парламент ще у грудні 2002 р., за результатами розгляду питання про стан боротьби з організованою злочинністю, констатував факт зрощення організованої злочинної діяльності вищих посадових осіб із «суто кримінальними елементами», намагання великих організованих злочинних груп і злочинних організацій контролювати правоохоронні органи та судову владу1.

За таких обставин правоохоронні органи перестають бути власне правоохоронними, тобто засобами охорони закону й права, і перетворюються на силовий інструмент (застосування державного примусу, сили) для задоволення приватних і корпоративних (у т.ч. політичних) інтересів. У цьому контексті їх правильніше іменувати силовими або навіть репресивними структурами.

У процесі системної політизації правоохоронних органів відбувається їх своєрідна приватизація — вони перетворюються на структури обслуговування інтересів певних політичних сил, окремих осіб чи груп осіб, які, власне, і становлять реальну політичну владу або належать до категорії так званих провладних.

У такому випадку ми маємо справу з фактичним переродженням правоохоронних органів у небезпечні для суспільства та держави структури. Їх небезпечність полягає, по-перше, в тому, що такі органи, замість захисту правопорядку і охорони прав громадян, ігнорують право і порушують права громадян.

По-друге, вони діють за межею закону, виступаючи при цьому від імені держави, тобто формально зберігаючи свій легальний статус і можливість застосовувати передбачений законом примус. Із формального боку, їх діяльність видається цілком законною, оскільки протиправні дії вуалюються шляхом оформлення необхідних для кожного конкретного випадку документів, які, у свою чергу, містять посилання на відповідні положення закону.

Таким чином, складається враження законності дій силовиків. Хоча насправді, за змістом своїх діянь, силові структури в таких випадках нічим не відрізняються від незаконних угруповань, що здійснюють злочинну діяльність. Із єдиною різницею — діючи в незаконний спосіб, силові структури набувають статусу «злочинців у законі».

Політизовані правоохоронні органи — складова адміністративного ресурсу

Силові структури, що діють у зазначений вище спосіб, становлять одну з головних складових так званого адміністративного ресурсу, в основі якого лежить зловживання владою або службовими повноваженнями з метою задоволення політичних, корпоративних, корисливих чи інших приватних інтересів.

Спрямованість і зміст діяльності силових структур значною мірою залежать від політичної волі керівництва держави. Правоохоронні органи є інструментом здійснення відповідної державної політики. Різниця між демократичними та недемократичними державами полягає у підставах і цілях застосування цього «інструменту». Він може застосовуватися лише на підставі закону та для досягнення суспільно чи державно значимої мети (демократичні держави) або не лише на таких підставах чи з такою метою (недемократичні держави). У другому випадку силові структури можуть застосовуватися як інструмент досягнення політичної та/або приватної мети.

Неправомірне використання силових структур у політичній боротьбі, з’ясуванні міжкланових стосунків, незаконному захопленні власності тощо відбиває суть існуючого політичного режиму та справжні наміри влади. Демократичний режим діє з допомогою демократичних засобів, недемократичний — з використанням будь-яких, у т.ч., за необхідності, і злочинних.

За недемократичного режиму силовим структурам відводиться ключова роль у політичній боротьбі, веденні бізнесу, захисті незаконно здобутих та набутті нових капіталів, «відвоюванні» економічних сфер та політичних висот тощо. Власне, іншого від недемократичного режиму очікувати не доводиться, адже, як зазначав В.Гавел, «в умовах підневільного режиму репресії і корупція вважаються суспільно-політичною нормою»2.

Використання правоохоронних органів як засобу політичної боротьби (для неправомірного впливу на виборчий процес, для «розбирань» між впливовими бізнесовими та олігархічними групами, «наїздів» на опозиційних політиків та конкурентів по бізнесу тощо) є одним із найбільш небезпечних проявів політизації правоохоронних органів. Про такі тенденції в Україні неодноразово повідомляли ЗМІ, заявляли не лише опозиційні політики, але й найвищі посадові особи держави3.

Багато хто вважає кримінальні справи, в яких фігурують відомі політики, високопосадові чиновники, впливові бізнесмени, політичними справами. Не вдаючись до питання винності чи невинності таких осіб, слід зазначити, що ці справи справді можна вважати політичними, якщо в них правовим рішенням передують політичні, і починаються вони з простого питання — «здавати чи не здавати своїх». Наступні принципові рішення в таких справах також значною мірою зумовлюються політичною кон’юнктурою — певним доказом цього є той факт, що такі справи, як правило, тривають роками і не потрапляють до суду, розслідування в них, залежно від політичної ситуації і поведінки фігурантів (насамперед, їх ставлення до діючої влади) то «затихає», то починається з новою силою4.

Політизовані правоохоронні структури: принцип, характер,
сфери, засоби дій

Принцип діяльності силових структур, які домінантою у прийнятті рішень покладають політичну доцільність, є подібним до принципу мафії при застосуванні закону: стосовно «своїх» має бути знайдена вигідна інтерпретація закону; стосовно «чужих» — сила закону має бути застосована повною мірою.

Характер протиправної діяльності силових структур у разі використання їх всупереч закону (тобто, ступінь відхилення їх від вимог закону) зумовлюється і визначається ступенем залежності силових структур від волі конкретної особи чи групи осіб.

Якщо говорити про сфери, в яких можуть проявитися незаконні дії силовиків, та засоби, які ними можуть бути використані, то це можуть бути будь-які сфери, віднесені до їх компетенції, і будь-які повноваження, надані їм законом, — починаючи від здійснення оперативно-розшукової діяльності до винесення судових рішень.

Що стосується конкретних засобів службових зловживань працівників силових структур, вчинення яких спрямоване на досягнення політичних цілей, то вони, крім використання таких «дієвих» заходів, як порушення кримінальної справи, взяття під варту, можуть полягати у незаконному прослуховуванні телефонних розмов або візуальному спостереженні з використанням можливостей державних спецслужб або незаконно утворених формувань, надання окремим суб’єктам політичної діяльності (особливо в період виборчої кампанії) не передбаченої законом підтримки (використання так званого адміністративного ресурсу), тиску на ЗМІ, забороні передбачених законом політичних акцій (зборів, мітингів, зустрічей з виборцями і т.ін.) тощо.

З правової точки зору, дії тих, хто дає вказівки на неправомірне використання правоохоронних органів із політичною та іншою приватною метою, а також тих, хто такі вказівки виконує (включаючи безпосередніх виконавців), є службовим чи іншим злочином — зловживання владою або службовим становищем, перевищення влади, службовий підлог, завідомо незаконні затримання, привід або арешт, притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідальності, порушення недоторканності приватного життя. Тобто за законом вони є звичайними злочинцями.

Можна виокремити три типові варіанти службових зловживань працівників силових структур для боротьби з політичними суперниками діючої влади (див. у кінці). Описані випадки свідчать про проблеми функціонування політичної системи держави, неправомірного заволодіння державною владою чи її утримання, використання правоохоронних органів у політичній боротьбі з політичними опонентами під гаслами протидії злочинності тощо.

Власне, для корумпованих політиків неправомірне використання правоохоронних органів із політичною метою спрямоване на вирішення двоєдиного завдання: по-перше, будь-якою ціною утриматися при владі; по-друге, уникнути таким чином відповідальності за вчинені під час перебування при владі злочини. Використання силових структур представниками діючої влади може здійснюватися і з будь-якою іншою приватною та корпоративною метою.

Крім іншого, до неправомірного використання правоохоронних органів таких діячів спонукає сподівання (або, судячи з того, як відверто і нахабно це в ряді випадків робиться, — навіть упевненість), що в такий спосіб вдасться досягти мети і не доведеться відповідати за законом.

При цьому ті, хто сьогодні мають реальну політичну владу, а отже — і можливість використовувати силові структури, помилково вважають, що така ситуація буде зберігатися завжди — що вони будуть панувати, і вістря силових структур буде спрямоване в бік інших. Вони не хочуть збагнути, що, породивши таку систему, вони самі потенційно стають її жертвами — у разі зміщення з посад і втрати політичного впливу вони зовсім не застраховані від того, що нова політична влада буде поводитися з ними так само, як вони поводилися з опонентами, перебуваючи при владі.

Показовим прикладом у цьому сенсі є ситуація із згадуваним уже П.Лазаренком6. За збереження існуючої системи функціонування силових структур, ніхто в Україні, включаючи її перших керівників, не застрахований від подібних кульбітів «правосуддя».

Кадрова політика — передумова залежності правоохоронних структур від політичних чинників

Існуючий в Україні дисбаланс функцій і повноважень гілок влади, за якого вирішальні повноваження в керівництві силовими структурами належать Президенту, а парламент позбавлений важелів впливу на них, добре усвідомлюють як основні політичні гравці, так і керівники силових структур. Тому перебування будь-якої особи на посаді керівника такої структури ставиться в залежність переважно від волі лише одного владного суб’єкта — Президента. Що, у свою чергу, змушує керівництво силових структур відповідним чином визначати зміст і спрямованість їхньої діяльності.

У політичної сили — домінанти впливу на силові структури — з’являється велика спокуса використати ці структури у своїх інтересах або для задоволення певної політичної мети. У такому випадку підбір керівника силової структури здійснюється за критеріями, що передусім визначають його особисту відданість, готовність і вміння виконати будь-яку вказівку, незважаючи на її характер. В основу оцінки діяльності керівників таких структур також кладуться не їх професійний рівень, не результати службової діяльності ввіреного їм відомства, а зазначені вище критерії. Зайве говорити, що призначений у такий спосіб керівник силової структури підбере підлеглих (можливо, точніше — підручних) за своїм «образом і подобою» та відповідно до отриманих згори завдань.

За таких обставин посилюється ризик втягнення керівників силових структур у політичне протистояння, використання їх можливостей у корпоративних та особистих цілях. Тобто — відхід від служіння Закону і наближення до стану прислужництва одній із гілок влади (суб’єкта влади).

Системи реальних гарантій від такої ганебної для правоохоронних органів трансформації, як уже зазначалося, сьогодні в державі не існує. Такі гарантії вирішальним чином залежать від суб’єктивного чинника — від особистих чеснот керівника держави та керівників силових структур. Все впирається в те, чи захоче собі (точніше — чи зможе за своїми моральними та іншими особистими якостями) глава держави використати силові структури не за конституційним призначенням і чи дозволять собі (точніше — чи зможуть за своїми моральними та іншими якостями) керівники силових структур піти на виконання не властивих правоохоронним органам функцій. Але моральні запобіжники, тим більше у країні, де панує правовий нігілізм і розквітає правове невігластво, не можуть вважатися надійною гарантією від незаконного використання силових структур.

Підтвердження цього — досвід функціонування силових структур України за останнє десятиліття. Про те, що правоохоронні органи втягнуті в політичну боротьбу, є інструментом політичного тиску, шантажу і розправи, засобом досягнення особистих (у т.ч. бізнесових) інтересів, неодноразово заявлялося різними політичними діячами7 і представниками самих силових структур (узяти хоча б останні заяви генерала СБУ В.Кравченка про стеження цієї спецслужби за політичними та державними діячами).

З огляду на важливість суб’єктивного чинника у контролі над силовими структурами, ідеальним із позиції тих носіїв влади, які вважають за можливе використання їх не за законом, є призначення на керівні посади таких структур саме тих осіб, які за особистими чеснотами можуть забезпечити функціонування правоохоронних органів, м’яко кажучи, не лише в рамках закону. Ідеальним для тримання тієї чи іншої силової структури під контролем, який би забезпечував виконання нею будь-якого потрібного владі завдання, є призначення її керівником особи, яка особисто віддана керівнику держави чи іншій особі (як посадовцю, так і представнику бізнесу, які в силу певних причин спроможні забезпечити таке кадрове призначення), та ще й (бажано) скомпрометована своєю попередньою незаконною діяльністю. Така особа не зможе відстоювати принципи верховенства права та законності в діяльності правоохоронного органу з тієї простої причини, що таке відстоювання означатиме для неї, щонайменше, негайне звільнення з посади із «засуненням» на задвірки політичного та державного життя, а не виключено — й притягнення до відповідальності за «вчасно» виявлені порушення закону (а насправді — за непослух). У результаті, такий керівник точно не буде служити закону, а буде прислужувати своєму патрону.

Втім, як показує вітчизняний досвід, далеко не завжди прислужництво є запорукою збереження посади та перебування у статусі «наближеного до головного політичного тіла». Радше відбувається інше — при використанні потенційного ресурсу таких керівників-прислужників, зміні політичної ситуації, виникненні нових політичних завдань, їх «викидають» як відпрацьований матеріал, нерідко супроводжуючи цей процес погрозою притягнути їх до відповідальності за допущені службові порушення. Безумовно, їх ніколи повністю «не здають», але показують, що може бути в разі щонайменшого непослуху.

У цьому контексті досить згадати долю багатьох генеральних прокурорів, службова діяльність яких співпадала (безумовно, «за простим збігом обставин») з корінними інтересами політичного керівництва, але які на певному етапі з певних причин потрапляли в немилість того ж керівництва.

Окремо слід торкнутися долі С.Піскуна — як його стрімкого злету на посаду генерального прокурора, так і не менш стрімкого «злету» з неї. При цьому, як пригадується, призначення його на посаду супроводжувалося дифірамбами з боку чільних діячів влади на кшталт відзначення його високого професіоналізму, відданості закону, а відлучення від неї — звинуваченнями не менш чільними діячами влади, якій він служив, у службових зловживаннях, що потребували оцінки з позиції кримінального закону. Коли навіть далеким від політичних інтриг особам стало очевидним, що перебуванню С.Піскуна на посаді генпрокурора залишаються лічені дні, сам він (як стверджують поінформовані джерела) навіть у день видання указу про його звільнення був переконаний, що Президент його «не здасть».

Більше того, незадовго до звільнення він виступив з критикою положень Конституції та Закону «Про прокуратуру», які передбачають можливість парламенту висловити генпрокурору недовіру, що має наслідком його відставку, власне, ратуючи за збільшення повноважень Президента у впливі на генпрокурора (багато хто розцінив це як політичний реверанс генпрокурора в бік глави держави, що, ймовірно, за задумом, мало зміцнити позиції самого генпрокурора). Необхідність позбавлення (або істотне зменшення) повноважень парламенту С.Піскун пояснив тим, що парламент, висловлюючи недовіру генпрокурору, керується не юридичними, професійними, а політичними міркуваннями. Аналізуючи місце Генеральної прокуратури України в системі влади, зокрема в контексті зазначених висловлювань тодішнього генпрокурора, я тоді зазначав: «Дивно, що політичні міркування генпрокурор вбачає лише в позиції парламенту щодо його звільнення, хоча не менш політичними міркуваннями може керуватися і Президент, приймаючи щодо нього таке рішення»8. У чому, власне, незабаром переконався і сам С.Піскун, позбавившись посади генпрокурора в результаті розчерку пера однієї особи.

Ще одним із чинників залежності правоохоронних органів є їх украй недостатнє матеріальне, фінансове та інше ресурсне забезпечення. За умов хронічного суттєвого недофінансування, правоохоронці змушені самостійно «добувати» для службових потреб кошти, паливо для службового транспорту, матеріали для ремонту приміщень тощо. Зрозуміло, що таке «добування» далеко не завжди може бути законним, а точніше — воно рідко є законним. Отже, працівники, які безпосередньо здійснюють таке «добування», та керівники, які «благословляють» їх на це, із захисників закону перетворюються на його порушників. І тим самим — відразу потрапляють на гачок. При виявленні ними принциповості щодо відстоювання закону, вони ризикують миттєво перетворитися на обвинувачених у корупції та інших службових зловживаннях. Якщо до цього додати «паличну» систему показників роботи, яка виявилася напрочуд живучою в «умовах демократизації українського суспільства» і яка вимагає від співробітників силових структур певних відхилень від закону, низький рівень їх матеріального забезпечення (особливо нижнього та середнього рівнів), який спонукає до пошуку додаткових засобів до існування, то неважко уявити собі рівень фактичної незалежності правоохоронців, а отже, і можливість використання їх не за призначенням.

Судова влада — незалежна влада?

Відсутність в Україні незалежної судової влади, що забезпечувала б здійснення справедливого і неупередженого правосуддя, — ще один потужний фактор незаконного використання силових структур. Це робить незахищеними від незаконних діянь силовиків, з одного боку, громадян, а з іншого — самих працівників правоохоронних органів від свавілля керівництва. Всі вони позбавляються можливості «знайти правду» в останній інстанції (в інших інстанціях це також майже виключається) в разі порушення їх прав.

В Україні створена система організаційної, матеріально-технічної і фінансової залежності судової влади. За твердженням голови Верховного суду України В.Маляренка, навіть «у радянські часи незалежність судів була на більш високому рівні, ніж сьогодні»9. У відкритому листі до Президента України ще в серпні 2002 р. Блок В.Ющенка «Наша Україна» констатував: «Зростає тиск на судову владу. Суд, на який за Конституцією України покладено захист прав громадян, перетворюється на слухняний інструмент, яким влада розправляється з опонентами»10.

Основи залежності судової влади закріплені на законодавчому рівні. Насамперед, це стосується функціонування Державної судової адміністрації, що є центральним органом виконавчої влади, який здійснює організаційне забезпечення діяльності судів загальної юрисдикції. Зрозуміло, що як орган виконавчої влади вона має можливість відстояти інтереси виконавчої влади і здійснити певний тиск на судову владу. Залежність судів посилюється повноваженнями Президента призначати суддів на посади голів і їх заступників та звільняти їх із цих посад.

Посиленню залежності судової влади сприяла також діяльність Вищої ради юстиції — органу, відповідального за формування високопрофесійного суддівського корпусу: на певному етапі діяльності цей орган був фактично взятий під контроль представниками одного політико-фінансового угруповання, його функціонування відбувалося за межею закону. Більше того, на законодавчому рівні було зроблено спробу «приватизувати» цей орган, зробивши його інструментом для виконання потрібних завдань у цій сфері, зокрема для розправи над «неугодними» суддями11.

Характеризуючи основні загрози незалежному судочинству в Україні, міністр юстиції О.Лавринович нещодавно зазначив: «З’явилися деякі підстави припускати, що особливо великі фінансові угруповання мають не лише «своїх» суддів у різних судах, а й цілі суди, і організовують розгляд справ у цих судах із заздалегідь відомим результатом»12. Якщо ж спробувати розвинути цю тезу, то слід зазначити, що призначення «своїх» суддів і формування «своїх» судів здійснюється ніким іншим, як самою владою, до компетенції якої й належить формування суддівського корпусу. Владою, контроль над якою сьогодні здійснюють ті самі «великі фінансові угруповання», що призводить до утворення та існування фінансово-олігархічних кланів.

Так, у ЗМІ висловлювалася зовсім не позбавлена підстав гіпотеза, що метою затіяної напередодні голосування на виборах міського голови реорганізації мукачівських міського та районних судів (їх об’єднання в один), перший у яких прийняв низку неприйнятних для однієї потужної політичної сили рішень у виборчих справах і потенційно міг це робити надалі, було: мінімум — усунення можливості здійснення цим судом судочинства у виборчих справах і перешкоджання в такий спосіб розвитку запланованого владою сценарію виборів у Мукачевому; максимум — перетворення мукачівського міського суду із «не свого» на «свій»?

Українське суспільство дійшло зараз до такого стану, коли не лише «модно», а й життєво необхідно мати «свого» начальника міліції, прокурора, суддю, митника тощо. І якщо стосовно, наприклад, адвоката чи лікаря у демократичній правовій державі займенник «свій» є абсолютно прийнятним, то до вказаних вище представників влади, включаючи суддю, — це недопустимо у принципі.

Відсутність незалежного та неупередженого суду — це один із головних чинників відсутності в Україні правової держави. Не може бути правової держави, не може життя в ній базуватися на принципі верховенства права, не можуть бути надійно захищеними конституційні права та свободи людини і громадянина, якщо у країні немає неупередженого правосуддя. Суд — це найвища державна і соціальна інстанція, а суддя — у певному сенсі найвища посадова особа. У тому сенсі, що судова влада в системі державної влади є вирішальною — оскільки саме судді (суду) належить останнє, вирішальне, слово у вирішенні соціального конфлікту, в розумінні та застосуванні закону.

З огляду на це, стає цілком зрозумілим, чому ті, хто реально управляє державними процесами у приватних цілях, роблять усе можливе, щоб не допустити існування незалежного суду.

Висновки

Викладене дає підстави для кількох висновків.

Перше. Політизація правоохоронних органів України є наслідком сутності існуючої системи влади (її кланово-олігархічного характеру), слабкості правових і демократичних засад її формування та функціонування, відсутності надійних запобіжників зловживання владою.

Друге. Для кардинальних змін такої ситуації необхідні зміни в системі влади, у відносинах між державними інституціями та інститутами громадянського суспільства, між народом і владою. Сьогодні влада панує над народом, у т.ч. із використанням силових структур, а має бути навпаки. Реально зміни у цій сфері можуть початися і відбутися лише за умови зміни системи влади шляхом демократичних виборів. У разі, якщо започаткована політична реформа обмежиться лише зміною політичних декларацій, а фактично станеться консервація діючої влади, сутність діяльності правоохоронних органів у принципі залишиться незмінною. Правоохоронні органи є лише інструментом виконання волі політичної влади. У носіїв влади завжди є спокуса використання її у власних цілях. Нинішні політична та правова системи дають величезні можливості для втілення такої спокуси в життя. Усунення цього може бути досягнуто лише шляхом установлення системи відповідних запобіжників, насамперед, політичного та правового характеру.

Третє. Нагальною є реформа правоохоронної системи (демократизація усіх її елементів, підвищення прозорості її діяльності, зміна критеріїв оцінки роботи, чітке розмежування функцій, радикальне підвищення рівня цивільного демократичного контролю, зміна принципів кадрової роботи тощо). Першим кроком такої реформи мала б стати підготовка Концепції реформування правоохоронної системи, наступним — зміна законодавчої бази. Велике значення в цьому процесі матиме суб’єктивний чинник — відповідна політична воля, компетентність, моральна та правова чистота керівництва правоохоронних органів. Це вимагатиме істотного оновлення їх керівного складу.

Типові варіанти службових зловживань працівників силових структур

1. Застосування кримінально-правових та інших, передбачених законом, репресивних засобів стосовно державних діячів, політиків (як правило, представників політичної опозиції) за наявності для того підстав, але не з причини їх наявності, а головним чином — з політичних міркувань. Ідеться, отже, про вибірковий підхід у застосуванні законодавства, який визначається політичними обставинами. Сам процес притягнення особи до відповідальності за вчинене правопорушення супроводжується широкими пропагандистськими заходами, метою яких є, по-перше, її політична дискредитація, по-друге, переконання суспільства та міжнародної спільноти в тому, що згаданий процес абсолютно позбавлений політичного підтексту та спрямований винятково на забезпечення законності в державі.

Про політичну спрямованість таких процесів свідчить і той факт, що такі справи в більшості випадків не доводяться до логічного завершення, їх розслідування активізується в кульмінаційні періоди політичної боротьби. Як зазначалося в постанові Верховної Ради за результатами парламентських слухань щодо боротьби з корупцією в Україні, «кримінальні справи, у ході багаторічного розслідування яких весь час згадуються прізвища високопосадових осіб, у жодному разі не доводяться до судового розгляду, а матеріали цих справ використовуються виключно у політичних цілях, що вже саме собою є корупційним і безумовно ганебним явищем»5.

2. Політична розправа з політичними опонентами та іншими особами, у т.ч. тими, хто реально протидіє корупції на найвищому державному рівні, шляхом притягнення їх до відповідальності за звинуваченням у протиправних діях за відсутності для цього законних підстав. Мета і засоби у таких випадках залишаються такими ж, як і в описаному вище випадку, але при цьому відсутні підстави для їх застосування. Про наявність таких фактів в Україні неодноразово повідомлялося провідними політиками у виступах у парламенті та у ЗМІ.

Представникам правоохоронних органів у таких випадках доводиться діяти незаконно. Безпідставне кримінальне переслідування (застосування інших репресивних заходів) є службовим злочином, тобто йдеться вже про корумповану поведінку представників правоохоронних органів.

3. Застосування репресивних засобів із тих же мотивів до осіб з оточення політичних діячів, у дискредитації яких зацікавлена влада.

Застосування таких засобів не безпосередньо до осіб, яких влада хоче скомпрометувати в очах громадськості, усунути з політичної арени чи змусити діяти відповідно до її волі, а до їх оточення, може здійснюватися з різних причин: через відсутність компрометуючого матеріалу стосовно таких осіб, недостатності доказів їх протиправних дій, неможливості притягнення до відповідальності в силу наявності відповідного імунітету чи недоцільності такої акції з політичних міркувань, прагнення провести певну політичну гру тощо.

За таких обставин сам політик чи державний діяч ні в чому протиправному не звинувачується, але на них падає підозра у зв’язку зі звинуваченням у злочинній діяльності їх рідних, близьких, колег по партійній чи іншій діяльності.

Дії правоохоронних органів у зазначеній ситуації, залежно від наявності (відсутності) підстав для застосування відповідних заходів, можуть бути як законними, так і протизаконними. Однак їх об’єднує те, що рушійною силою у таких випадках є не наявність підстав для застосування закону, а політична доцільність.

СПИСОК ПОСИЛАНЬ

1. Постанова Верховної Ради України «Про підсумки звіту голови Комітету Верховної Ради України з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією, доповідей голови Координаційного комітету по боротьбі з організованою злочинністю, голови Служби безпеки України, міністра внутрішніх справ України про стан боротьби з організованою злочинністю, а також доповіді генерального прокурора України про стан прокурорського нагляду у сфері боротьби з організованою злочинністю» №388-IV від 26 грудня 2002 р. Нещодавно також генеральний прокурор України Г.Васильєв відзначив безвідповідальність, безкарність і вседозволеність, «які останнім часом укріпилися в правоохоронних органах України». Див.: Шкіль А. Полюби не гармоніста — полюби монополіста. — Голос України, 19 березня 2004 р., с.9.

2. Гавел В. Майбутнє Білорусі міцно пов’язане з майбутнім Європи. — Дзеркало тижня, 20 березня 2004 р., с.5.

3. Див., наприклад: Овдін В. Стаття для голови. — Дзеркало тижня, 20 березня 2004 р., с.7; Про використання кримінальними псевдобізнесменами правоохоронних структур для розправи з конкурентами говорив і Президент України. Див.: Кучма Л. Незалежність України і виклики сьогодення. — Урядовий кур’єр, 27 серпня 2003 р., с.4.

4. Водночас не можна виключати й того, що політизація ситуації може бути спробою дійсного порушника закону уникнути передбаченої законом відповідальності. Неодоразово у вітчизняній практиці застосовувався принцип: «Хочеш уникнути криміналу — «приший» політику». До речі, про переслідування з політичних, а не правових міркувань нещодавно заявив П.Лазаренко: «Я абсолютно готовий довести, що я не винен і що мене переслідують виключно з політичних мотивів». Див.: http://www.pravda.com.ua/archive/2004/march/19/2.shtml.

5. Постанова Верховної Ради України «Про підсумки парламентських слухань щодо стану боротьби з корупцією» №2612-ІІІ від 5 липня 2001 р.

6. П.Лазаренко, після призначення на посаду прем’єр-міністра, домігся призначення низки «своїх» людей на ключові посади у правоохоронних структурах, зокрема на посаду генерального прокурора України. У такий спосіб він прагнув забезпечити, по-перше, свою недоторканність від дії закону, по-друге, можливість спрямовувати такі дії проти своїх противників, у т.ч. тих, хто домагався застосування закону до нього за вчинені ним правопорушення. Зокрема тодішнім генеральним прокурором України Г.Ворсіновим це було зроблено стосовно Г.Омельченка, який очолював парламентський Комітет з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією і впритул підійшов до оборудок П.Лазаренка, у т.ч. до його закордонних валютних рахунків. Починаючи з 1994 р., Г.Омельченко надсилав до різних правоохоронних органів та до Президента України документи, що свідчили про протиправну діяльність П.Лазаренка (вони потім лягли в основу його звинувачення Генеральною прокуратурою). Замість того, щоб проводити їх належну перевірку та вживати законних заходів стосовно П.Лазаренка, було прийняте інше рішення — Г.Ворсінов з абсолютно надуманих підстав порушив кримінальну справу проти Г.Омельченка, щоб, як неодноразово зазначав сам Г.Омельченко, перешкодити йому займатися розслідуванням діянь П.Лазаренка та інших можновладців. Але ситуація різко змінилася, коли П.Лазаренко втратив пост прем’єр-міністра і втрапив у немилість політичного керівництва держави. Силові структури, насамперед Генеральна прокуратура, спрямували зусилля вже проти П.Лазаренка.

7. Вікритий лист до Президента України Блоку Віктора Ющенка «Наша Україна». — Голос України, 31 серпня 2002 р., с.4.

8. Мельник М. Місце генерального прокурора в Україні. Чи генерального — на місце? — Дзеркало тижня, 28 червня, 2003 р., с.6.

9. Примаченко О. Василь Маляренко: «У радянські часи суди були незалежніші, ніж сьогодні». — Дзеркало тижня, 22 березня 2003 р., с.6.

10. Вікритий лист до Президента України блоку Віктора Ющенка «Наша Україна». — Голос України, 31 серпня 2002 р., с.4.

11. Докладніше про це див.: Мельник М. Приватизація правосуддя. Процес пішов? — Дзеркало тижня, 11 жовтня 2003 р., с.6.

12. Рахманін С. Олександр Лавринович: «Я ніколи не йшов проти своєї совісті...» — Дзеркало тижня,14 лютого 2004 р., с.4.

Микола Мельник

«Дзеркало тижня» №23, 

 

Ключові слова:

Додати коментар

Забороняється мат або прихований мат, флуд, оффтоп та реклама у будь-якому вигляді.


Захисний код
Оновити