Марні зусилля ненависті

.

Операція «Граблі»

Не виключено, що така сама доля спіткає всенародне опитування, про яке ми поговоримо сьогодні. Про необхідність його проведення торік заявила одна з вітчизняних партій. Ця політична сила (яку ми не називатимемо, щоб нас не запідозрили у спробі зробити рекламу напередодні виборів) вирішила поцікавитися, як населення країни ставиться до перспектив приєднання країни до Єдиного економічного простору і НАТО.

Згідно з Конституцією, партія не може виступити ініціатором проведення референдуму. Зате таке право є в народу. Що треба для того, аби всеукраїнський референдум відбувся? Зібрати три мільйони підписів. Причому поставити свої автографи зобов’язані жителі не менше двох третин областей. І в кожному з регіонів прибічників проведення референдуму має набратися, як мінімум, сто тисяч. Якщо цих правил дотримано — референдуму бути. Існує, щоправда, низка важливих процедурних нюансів, але про них — трохи згодом.

Відповідно до закону було зареєстровано понад сто ініціативних груп, які у встановлений термін (до 1 березня) представили 4 мільйони 666 тисяч підписів.

Центральна виборча комісія (попри величезну кількість проблем, пов’язаних із підготовкою до майбутніх парламентських виборів) негайно розпочала ретельне вивчення підписних листів. Глава ЦВК Ярослав Давидович оголосив пресі, що «члени комісії вирушають майже в усі регіони країни, щоб перевірити достовірність підписів і дотримання законності під час їх збирання». А також натякнув, що навряд чи керований ним орган до завершення парламентської кампанії обговорюватиме це питання на своєму засіданні.

Тим більш дивною була інформація, отримана «ДТ» із неофіційних, але дуже поінформованих джерел. Стало відомо, що під час вибіркових перевірок документів, які надійшли до ЦВК, з’ясувалося: збір підписів на підтримку всеукраїнського референдуму з питань вступу в НАТО і ЄЕП проводився з грубими порушеннями чинного законодавства. У порушеннях, виявлених членами комісії, містяться ознаки кримінальних злочинів.

Зокрема йдеться про підробки і фальсифікації. А ще — про порушення недоторканності приватного життя, що виявилося в незаконному зборі, використанні та поширенні конфіденційної інформації про особу без її згоди. Такі діяння викликають відповідальність, передбачену статтями 160 і 358 Кримінального кодексу України.

Про все вищесказане відразу були поінформовані міністр внутрішніх справ і генеральний прокурор. Відповідні заяви на ім’я Юрія Луценка та Олександра Медведька подали заступник голови ЦВК Микола Мельник і член комісії Валерій Шелудько. Як нам стало відомо, перший, за дорученням Ярослава Давидовича, здійснював необхідну перевірку на території Хмельницької області, другий з аналогічною місією був відряджений до Миколаєва, Очакова та Первомайська, а також в Новоодеський район.

За наявною у нас інформацією, у Хмельницькій області опитані громадяни (які нібито висловилися за проведення референдуму) масово заперечували свою причетність до цієї ініціативи. Стверджуючи при цьому, що вони нікому не надавали відомостей про себе для внесення їх у підписний лист, не передавали своїх документів членам ініціативної групи, взагалі не здійснювали жодних дій на підтримку референдуму і гадки не мають, хто розписався за них у підписних листах.

Встановлено численні випадки виправлень у підписних листах. Коригувалися прізвища та імена громадян, дати підпису, назви, серії та номери документів, які засвідчують особу, відомості у графі «дата та місце народження». На окремих листах виправлялися всі підписи без винятку.

Зафіксовано численні випадки заповнення підписного листа не тією особою, яка в ньому зазначена, масові випадки збору підписів у не встановлений законом термін. Навіть факт відсутності підпису громадянина, внесеного в підписний лист, у низці випадків не ставав перешкодою для того, щоб зарахувати його під час визначення загальної кількості підписів на підписному листі.

Те, що порушення було виявлено на території цілого ряду адміністративно-територіальних одиниць (районів та міст), дає привід говорити про їх системний, організований характер, а також про можливість аналогічних порушень в інших регіонах України.

Отримавши цю інформацію, «ДТ» негайно звернулося по коментар до компетентних органів. У Генеральній прокуратурі нам повідомили, що зазначені матеріали за підписами членів Центральної виборчої комісії справді отримано. На цей час вони вивчаються, а рішення буде винесено в передбачений законом термін. Аналогічна відповідь надійшла з МВС.

Нам залишається дочекатися висновків охоронців закону. Та деякі факти, виявлені членами ЦВК, видаються дуже тривожними. Подекуди «фальсифікат» становив понад половину від загальної кількості перевірених підписних листів. Якщо ці факти остаточно підтвердяться, час казати про те, що окремих політиків нічого не навчили гіркі уроки кампанії-2004. Країна знову наступила на старі граблі?

ЦВК у цейтноті

Звернулися ми по роз’яснення й до Центральної виборчої комісії. На жаль, дістати коментар Миколи Мельника і Валерія Шелудька «ДТ» не вдалося. А от глава ЦВК Ярослав Давидович вніс певну ясність.

— Чи є привід говорити про масові порушення закону в ході збирання підписів на підтримку референдуму?

— За твердженнями членів ЦВК Миколи Мельника і Валерія Шелудька — так. Вони підготували службові записки на моє ім’я. З їхнім змістом я ознайомився. Та, на жаль, не маю достатньої інформації, щоб робити якісь висновки. Через зайнятість виборчим процесом я не мав фізичної можливості вникнути в суть питання. Вирішення проблем, пов’язаних з організацією парламентської кампанії, забирає надто багато часу. А сьогодні для ЦВК вибори, природно, — пріоритет номер один.

— Чи правда, що Мельник і Шелудько пропонували обговорити це питання на засіданні комісії, але не були підтримані більшістю колег?

— Деякі члени ЦВК вважають, що інформації недостатньо. Вони запропонували відпрацювати це питання з правоохоронними органами, а вже потім обговорити його на засіданні.

Микола Іванович і Валерій Євгенович передали зібрані ними матеріали в правоохоронні органи та прокуратуру для проведення більш детального розслідування. Члени ЦВК, відповідно до чинного законодавства, мають таке право.

— Коли може завершитися таке розслідування? І коли Центрвиборчком обговорить проблему референдуму на своєму засіданні?

— Перше питання рекомендую адресувати прокуратурі та МВС. А ЦВК впритул займеться питаннями, пов’язаними з референдумом, відразу після закінчення виборчого процесу. Щоправда, є один нюанс. Відповідно до законодавства, перевірка отриманих документів має тривати не більше місяця. Тобто до 10 квітня ми повинні її завершити. З огляду на зайнятість на виборах, у такі стислі строки ми фізично не зможемо провести необхідну перевірку з особливою ретельністю.

— Однак якщо з’ясується, що є масові фальсифікації та буде потрібне поглиблене, із вивченням документів, розслідування, ці терміни можна подовжити?

— Хороше запитання. Зізнаюся чесно, у мене немає на нього однозначної відповіді. Я вперше зіштовхуюся з такою проблемою. У кожному разі законом пролонгацію такого строку не передбачено.

— Масові порушення можуть стати причиною заборони на проведення референдуму?

— Конституція визначає тільки три умови — три мільйони підписів, не менш ніж дві третини областей, не менше ста тисяч у кожному регіоні. Якщо однієї з цих умов не буде дотримано, референдум не відбудеться. Інших обмежень немає. Передано 4 мільйони 666 тисяч підписів. Навіть коли припустити, що якась частина буде визнана недійсною, все одно запас надто великий...

— Припустимо, що МВС і прокуратура виявлять підтвердження масових фальсифікацій, але подати остаточні висновки до 10 квітня не встигнуть. Чи можна до того часу стверджувати, що підписи зібрані абсолютно законно? І чи є можливість пригальмувати процес до закінчення розслідування?

— Знову-таки не знаю однозначної відповіді на це запитання. Закон із цього приводу нічого не каже... Я не хотів би, щоб це питання набуло яскраво вираженого політичного забарвлення, але проблема, безумовно, існує...

— Чи зафіксовано порушення в інших сферах?

— Частина членів ЦВК їх не виявила. Частина ще не завершила свою роботу. Найближчим часом ситуація проясниться остаточно.

НАТО, референдум і влада

На початку березня президент Віктор Ющенко заявив, що «без національного референдуму ніхто не піде в НАТО», таким чином мимоволі підігравши істинним ініціаторам плебісциту, котрі перебувають в опозиції до влади. Однак ні для кого не секрет, що більшість впливових членів помаранчевої команди — прибічники приєднання до альянсу. Але вони воліють сором’язливо про це промовчати. Зі значної кількості політичних сил, які мали стосунок до Майдану й беруть участь сьогодні у виборчій кампанії, тільки одна відкрито заявляє про членство в НАТО як про мету. Інші воліють не порушувати цю тему, чомусь припускаючи, що таким чином примножують свій електорат.

Результати такої «мовчанки» — у наявності. В Україні за президента Кучми Північноатлантичний блок мав більшу популярність, ніж за президента Ющенка. Багато антивладних сил відкрито виступали проти НАТО. Деякі, по суті, тільки на цьому й будували свою виборчу кампанію, не гребуючи відвертою брехнею. Влада і провладні партії не спромоглися цю брехню спростувати. Що ж, за великим рахунком, це їхні проблеми.

Та є проблеми й більш масштабні. Саме органи місцевого самоврядування зобов’язані були (відповідно до закону) забезпечити перевірку підписів, зібраних на підтримку референдуму. У разі виявлення порушень вони (відповідно до того ж закону) мали право прийняти рішення про припинення діяльності ініціативної групи. У місцевої влади було значно більше часу та можливостей для перевірки підписів, ніж у ЦВК.

Однак влада поводилася дивно. В одних областях вона, як з’ясувалося, до останнього часу не була в курсі справи щодо підготовки «дослідження громадської думки». В інших чомусь розгубилася, зіткнувшись із численними зверненнями громадян, які заявили про те, що не розписувалися в підписних листах, хоча закон чітко передбачає алгоритм дій у подібних випадках. (Наскільки відомо, тільки в Миколаївській області в органи влади надійшло близько п’ятдесяти таких заяв громадян.) І якщо відомості про масові порушення підтвердяться, відповідальність за це ляже на плечі місцевих бонз, яких вибори-2004, здається, нічого не навчили.

Дивно й те, що навіть у Києві та Рівненській області (котрі важко назвати антинатовськими регіонами) влада не спромоглася організувати ідеологічні контрудари по противниках НАТО, хоча мала на це повне право, у тому числі й моральне.

Відомо, що зараз деякі можновладці судомно шукають привід «завалити» референдум. Чи не пізно? Втім, наша влада виявляє необхідну активність лише тоді, коли йдеться про повноваження та гроші.

А, скажімо, на законотворчій ниві наші небожителі не настільки активні. Закон про референдум ухвалено ще 1991-го, і (як стверджують юристи) на дві третини морально застарів, а на третину — не відповідає Конституції. Його модернізація не хвилювала стару владу і не турбує нову.

Розповідають, що сьогодні деякі відповідальні особи на Банковій на всі заставки ганять ЦВК, яка легалізувала ініціативні групи з проведення настільки не милого серцю влади референдуму. Їй-богу, панове, треба бути послідовними. 2004-го опозиція звинуватила головний рахівничий орган у всіх смертних гріхах, а потім дружно проголосувала за його переобрання практично в тому ж складі. А 2005-го вчорашні опозиціонери (котрі вже стали можновладцями) щиро обурювалася тим, що ця ЦВК більшістю голосів дала майбутньому референдуму зелену вулицю...

Чи відбудеться референдум?

Ярослав Давидович не може дати на це запитання чіткої відповіді. Куди вже нам. Але певними міркуваннями поділитися ми можемо. Закон про референдум, як ми вже казали, застарів. Але іншого немає. І завдяки проріхам у цьому законі завалили вже не один референдум.

Приклади? Будь ласка. Референдум 1993 року (на який передбачалося винести питання про недовіру президенту й парламенту) став неможливим із безлічі причин. Але головна виявилася немислимо банальною: Верховна Рада не виконала вимогу закону і не затвердила форму бюлетеня. Відповідальність депутатів за подібний непослух не передбачена.

Від ідеї проведення ще одного референдуму кілька років по тому відмовилися самі ініціатори, коли з’ясувалося, що і більшість Верховної Ради, і місцеві органи самоврядування отримали вказівку саботувати процес створення комісій із проведення всенародного опитування.

Профільний закон настільки старий і суперечливий, що трактувати його, за бажання, можна як завгодно. Розтлумачити його норми міг би Конституційний суд. Але його, по суті, немає. І коли з’явиться — невідомо. Коли з’явиться новий, сучасний закон про референдум — тим більш не ясно.

За словами Віктора Медведчука, відомого активіста проведення «антинатовського» референдуму, усе просто. Посилаючись на закон, він в інтерв’ю телеканалу «Інтер» заявив ось що: «ЦВК мусить передати підписи в секретаріат президента, і Ющенко зобов’язаний прийняти рішення про проведення референдуму. До речі, із цього питання ми вже звернулися в суди першої інстанції щодо того, як повинен діяти президент у цій ситуації. Є рішення суду, яке набуло законної сили, на звернення одного з членів ініціативних груп міста Одеси, де рішенням суду було підтверджено, що після одержання документів із ЦВК, Ющенко зобов’язаний негайно (виділено автором) підписати указ про проведення всеукраїнського референдуму».

Дозволимо собі посперечатися з авторитетним юристом. Для початку звернемося до Конституції та Закону про референдум. Відповідно до Основного Закону, проголошує референдум за всенародною ініціативою, дійсно, президент. Відповідно до профільного закону, «дата проведення референдуму призначається не пізніше, ніж за три місяці від дня ухвалення рішення, і не пізніше ніж за чотири». Ніде не сказано, коли саме президент повинен ухвалити таке рішення. І яку понесе відповідальність, якщо він цього не зробить.

Манкірувати народною волею для глави держави — зрозуміло, гріх. Але знаючи схильність Віктора Андрійовича до деякого правового нігілізму, можна припустити, що він не стане квапитися з підписанням указу. Тим більше, що подібне зволікання виглядатиме майже законним.

Тепер про рішення суду. Нам не вдалося з ним ознайомитися. Але, припустимо, пан Медведчук із властивим йому педантизмом виклав суть судового рішення абсолютно точно. Що виходить? Дивина. Стаття 19 Конституції вказує: «Правовий порядок в Україні базується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством». Законодавством ніде не передбачені строки ухвалення рішення щодо проведення референдуму. А суд першої інстанції (якщо Віктор Володимирович точний) зобов’язує президента зробити це негайно. Тобто виходить за рамки своїх повноважень. Отже, подібне рішення може бути оскаржене.

Крім того, слід почекати закінчення перевірки підписів Центрвиборчкомом. Утім, Давидович має рацію — запас надто великий. Як тут не пригадати, що свого часу пропонувалося узаконити більш жорстку процедуру перевірки «референдумних» автографів. Вона зводилася, зокрема, до такого: якщо хоча б в одному регіоні зафіксовано масові, системні порушення під час збирання підписів, питання про проведення референдуму знімається з порядку денного. Суворо. Але погодьтеся, такий драконівський захід серйозно вдарив би по руках фальсифікаторів. І врешті-решт послужив би захистові прав громадян, чиїм волевиявленням намагаються прикритися всі кому не лінь.

Які правові наслідки референдуму?

Хороше запитання, як сказав би пан Давидович. З одного боку, є норма давнього, але все ще чинного закону про референдум, відповідно до якого «рішення, прийняті референдумом, не потребують будь-якого затвердження державними органами». Є торішнє рішення Конституційного суду, відповідно до якого «результати народного волевиявлення у визначених Конституцією і законами України формах безпосередньої демократії є обов’язковими». Нарешті, є Конституція, за якою:

— народ — єдине джерело влади і має право здійснювати владу безпосередньо;

— ніхто не може узурпувати владу;

— референдум є формою народного волевиявлення.

З іншого боку, є прецедент. 2000 року народ виявив свою волю на референдумі, а депутатський корпус цю волю проігнорував. Нам заперечать, що в тому випадку існувала окрема процедура, виписана в Конституції, і оминути ту процедуру при втіленні рішень референдуму в життя було неможливо.

Згодні. Але в цьому випадку немає взагалі ніякої процедури. І що робити з рішеннями референдуму, ніхто не знає. Крім, можливо, Конституційного суду. Якого немає. Як немає і нормального закону, в якому необхідний механізм слід було б описати.

Припустімо, народ на референдумі скаже, що він за НАТО. Чи означає це, що Україна обов’язково приєднається до блоку? Ні. Припустімо, народ скаже, що він проти. Чи означає це, що Україна ніколи до нього не приєднається? З юридичної точки зору, знову-таки, ні. Хоча б тому, що:

— процедура приєднання до НАТО не потребує проведення обов’язкового референдуму;

— через п’ять років (відповідно до закону) можна провести референдум, на який дозволяється ще раз винести те ж саме питання.

А в НАТО, як відомо, раніше, ніж через п’ять років, нас усе одно ніхто не чекає.

Те ж саме стосується і ЄЕП. Який, цілком можливо, через п’ять (а може, і раніше) років уріже дуба.

Якщо референдум відбудеться й народ на ньому скаже «так» Єдиному економічному просторові й «ні» НАТО (що цілком можливо), то це, за великим рахунком, може призвести тільки до моральних наслідків. Помаранчева команда на чолі з Ющенком отримає черговий ляпас. Не вперше. З політреформою була аналогічна історія.

Кому потрібен референдум?

Можна уявити, з яким подивом спостерігають за референдумною метушнею наші партнери у Брюсселі, Вашингтоні, Парижі, Берліні, Варшаві та інших натовських столицях. Який референдум? Про що це ви, добродії? Хіба НАТО вже запросило Україну влитися до його лав? Хіба Україна вже звернулася до альянсу з офіційною заявкою? З таким же успіхом у наших співгромадян можна поцікавитися, наприклад, чи не заперечують вони проти того, щоб наша країна стала частиною Монголії чи членом МЕРКОСУР. І виглядаємо ми в очах іншого світу з цим референдумом дуже нерозумно.

Але навіть якщо уявити, що через кілька років офіційний Київ направить у Брюссель заявку, а НАТО у відповідь запросить Україну стати членом альянсу, і в цьому випадку, ще раз нагадаємо, референдум зовсім не обов’язковий. Його проведення не вимагають натовські процедури, нічого з цього приводу не сказано й у вітчизняному законодавстві. Але при цьому можна з повною впевненістю стверджувати: без підтримки рішення про вступ до НАТО більшістю населення України, альянс нас нізащо не запросить. Як це було колись із Словаччиною, яка не потрапила у першу хвилю розширення.

Але для того, щоб дізнатися думку українців, достатньо фахових соціологічних опитувань населення. Референдум — занадто дороге задоволення, яке вимагає дуже великих фінансових витрат. І, використовуючи риторику пана Медведчука, можна стверджувати, що «ці гроші ніколи не будуть виплачені як зарплати, пенсії і на інші соціальні програми», «ніколи не підуть на охорону здоров’я й освіту». Антинатовці непокояться про народні гроші? Але чому вони не поставлять запитання: а чи потягне країна проведення протягом одного півріччя парламентських виборів (на які і так пішла сума, набагато більша запланованої) і референдуму на додачу? І звідки взяти гроші на останній? Адже в бюджеті на 2006 рік подібні витрати зовсім не передбачені.

Більшість нових членів альянсу обійшлася без референдуму, обмежившись рішенням парламенту. Адже витрачати державні гроші на референдум доцільно лише в тому випадку, коли підтримка населення коливається в районі 50%. Якщо ж соцопитування показують значне перевищення цих цифр або демонструють набагато нижчу підтримку, то який сенс даремно витрачати гроші?

Тож виникає запитання: з якою ж метою Медведчук & К хочуть провести цей референдум саме зараз? Адже і без такого масштабного та дорогого заходу сьогодні добре відомо, що підтримка в українському суспільстві ідеї вступу до НАТО на цей момент навряд чи набагато перевищує 20%. Чи не для того все це затівається, щоб просто скористатися непоінформованістю співгромадян, яка ще зберігається, і навмисно позбавити їх можливості усвідомленого вибору в майбутньому, коли питання про вступ України до НАТО буде дійсно актуальним?

Повторимо: навіть якщо раптом референдум відбудеться нинішнього року і навіть якщо більшість українців скажуть на ньому «ні» членству нашої країни в альянсі, катастрофи для євроатлантичної інтеграції України не станеться. Звичайно, його негативний результат додасть козирів на переговорах з українською стороною скептикам із Берліна і Парижа і може дещо відкласти дату нашого приєднання до альянсу, але великий хрест на членстві України в НАТО не поставить. Адже громадську думку можна і потрібно змінювати.

Але що ж діюча влада? Що вона зробила за минулий рік правління на ниві інформування українських громадян про переваги членства в Північноатлантичному альянсі? Так, практично, нічого. Тільки багаторазово бідкалась вустами вищих державних осіб, як мало українці знають про НАТО. При цьому, певне, припускаючи, що і ця проблема «розсмокчеться» сама собою. Що свідомі співгромадяни масово побіжать у бібліотеки і, вириваючи один в одного буклети і довідники, жадібно поглинатимуть інформацію про НАТО, а потім обмінюватимуться отриманими знаннями в гуртках натознавців і натолюбів і проводитимуть на роботі політінформацію серед менш просунутих товаришів по службі.

Та тільки дива не трапилося. І одержували «інформацію» про альянс українці найчастіше від тих, хто або свідомо спотворював дійсність, підтасовував факти і виливав на читачів, слухачів і глядачів потоки брехні, або просто демонстрував власну дрімучість і незнання елементарних, абеткових речей, які стосуються як самого НАТО, так і відносин України з альянсом.

Про майстрів суб’єктивних імпровізацій

Шедевр подібної «творчості» був продемонстрований цього тижня на телеканалі «Інтер», а його письмова версія висить на сайті www.nato-net.info. Шедевр є інтерв’ю колишнього глави адміністрації президента Кучми Віктора Медведчука журналісту (?) Сергію Васильєву, що більш відомий широкій громадськості як фахівець з упорядкування і поширення темників під час перебування його керівником інформаційного управління АП часів В.Медведчука.

Очевидно, спроби (у т.ч. і на наших сторінках, наприклад, у матеріалі «НАТО не винне», «ДТ»№ 7 за 25.02.06) освіжити в пам’яті співгромадян деякі факти з трудової біографії цього політика, які мають стосунок до євроатлантичної інтеграції, не залишили його байдужим. І пан Медведчук знову рішуче спростував власну участь у просуванні України в НАТО, заодно, на наш погляд, несправедливо применшив заслуги на цьому терені і свого колишнього шефа Л.Кучми. Екс-глава АП упевнено заявив, що владою Кучми не було започатковано жодного реального кроку, спрямованого на вступ до НАТО. І хоча сам Медведчук залишив автографи на великій кількості дуже навіть пронатовських документів (про що «ДТ» уже писало), ми цілком віримо, що робив це він без душі, без вогника, не обтяжуючи себе глибоким вивченням матчастини. От і в згадуваному інтерв’ю він то приписав Леоніду Даниловичу заслугу його попередника Леоніда Макаровича з приєднання України до «Партнерства заради миру» (ПЗМ), то обізвав цю програму організацією (хоча навіть юрист-початківець має розуміти очевидну різницю між цими поняттями), то зронив, що до неї входять 24 держави, тоді як сьогодні в ПЗМ насправді беруть участь 26 країн альянсу плюс ще 20 країн-партнерів, тобто усього 46 держав. Але це так, дрібниці.

От за Леоніда Даниловича, дійсно, образливо. Він, наплювавши на власну гордість, поїхав у Прагу, де його посадили за французьким алфавітом, витерпів міжнародні глузування заради того, щоб План дій Україна–НАТО був усе ж таки підписаний і став прообразом майбутнього Плану дій щодо членства (ПДЧ), а його колишній підлеглий тепер заявляє, що ніяких реальних кроків зроблено не було. А впроваджене в дію президентським указом рішення РНБОУ від 23 травня 2002 р., яке сам Кучма вважав «доленосним», оскільки остаточною метою євроатлантичної інтеграції України було визначено її членство в НАТО? Це хіба не реальний крок? А постійне і наполегливе переконання з фактами в руках українською стороною натовців у тому, що нашій країні час переходити до ПДЧ, хіба не при Кучмі почалося? А початок військової реформи? Або, скажімо, активна і плідна участь з
1995 р. у Процесі планування й оцінки сил (PARP)? Втім, навряд чи пан Медведчук взагалі в курсі, що це таке.

Зате він береться стверджувати, що «у документі, підписаному керівництвом країни, у тому числі й паном Ющенком, і який відправлено у штаб-квартиру НАТО, сказано, що Україна протягом 2006—2011 років готова виділити кошти на приведення своїх Збройних сил до стандартів НАТО в розмірі 92 мільярдів гривень». Насправді ж у «Початковому дискусійному документі в рамках Інтенсифікованого діалогу між Україною і НАТО щодо прагнення України одержати членство і необхідних для цього реформ», яке, напевне, і мав на увазі пан Медведчук, але забув його назву, наведено кілька показників, які ілюструють фінансові й економічні основи реформування і розвитку Збройних сил України до 2015 р. Якщо скласти всі наведені в документі суми, то, дійсно ми одержимо близько 92 млрд. грн. Але ці гроші, передбачені Державною програмою розвитку ЗСУ на 2006—2011 р., повинні бути виділені не «на НАТО і переозброєння за стандартами НАТО», як стверджує В.Медведчук, а на реформування ЗСУ, їх утримання і підготовку, розвиток озброєнь і військової техніки та інфраструктури (українських!). Іншими словами, це військовий бюджет країни на найближчі шість років. Незрозуміло, чому ці цифри так вразили відомого юриста, адже він, за ідеєю, має пам’ятати, що ще під час перебування його першим віце-спікером, у 2000-му, Верховна Рада прийняла закон «Про оборону України», яким визначила, що фінансування потреб національної оборони має становити щорічно не менше трьох відсотків від запланованого обсягу ВВП. Нагадаємо, що НАТО вимагає від своїх членів виділяти на оборону не менше двох відсотків ВВП. Здивували і страшні прогнози пана Медведчука з приводу майбутньої «смерті» вітчизняного літакобудування, «якщо Україна втягнеться в НАТО», оскільки українські літаки «не потрібні ні в ЄС, ні в НАТО». Треба ж таке! Невже екс-главі АП невідомо, що альянс і країни-члени регулярно користуються послугами АНТК ім.Антонова й Української авіатранспортної компанії і що за останні роки наші авіаперевізники здійснили вже понад 800 натовських рейсів? У одному з нещодавніх коментарів «ДТ» в.о. генерального конструктора АНТК ім. Антонова Дмитро Ківа підтвердив: натовські замовлення досягають половини нашого загального обсягу перевезень». А чи знаєте ви, хто в листопаді минулого року завалив ратифікацію Меморандуму з альянсом щодо використання стратегічної транспортної авіації України в операціях і навчаннях НАТО? Фракція СДПУ(о) не віддала за цей документ жодного голосу!

Ну а «іракський» приклад пана Медведчука просто обурив своєю цинічністю. «Ми категорично проти перетворення України на плацдарм реальної загрози тероризму», — заявив екс-глава адміністрації Кучми після нагадування про те, «які диверсії були в Англії й Іспанії та в інших країнах, що підтримали американську агресію». Змушені в черговий раз нагадати: операція в Іраку жодного стосунку до НАТО не має. Добре відомо, які запеклі дебати з приводу дій у цій країні сил коаліції під керівництвом США відбувалися в альянсі і яку жорстку позицію займали, наприклад, Німеччина і Франція. Це по-перше. А по-друге, дозвольте поцікавитися: а хто в Україні підтримав «американську агресію», приєднався до коаліції і ввів український військовий контингент в Ірак? Чи не президент Л.Кучма, чию адміністрацію очолював у той час В.Медведчук? А хто пообіцяв вивести з Іраку українських військових і виконав свою обіцянку? Президент В.Ющенко.

Подібних пересмикувань і явних перекручень фактів у цитованому інтерв’ю В.Медведчука дуже багато, не вистачить навіть газетної шпальти «ДТ», щоб розставити усе на свої місця. Проте такі «шедеври» можуть навіть принести певну користь: по-перше, наочно продемонструвавши «щирість», «правдивість» і «порядність» тих, хто сьогодні активно виступає проти членства України в Північноатлантичному альянсі, а по-друге, ставши джерелом натхнення для тих, хто з обов’язку служби і за велінням серця повинен якомога швидше почати боротьбу з неправдою, міфами і помилками щодо НАТО, які довгі роки домінували в українській масовій свідомості.

Олександра Примаченко, Сергій Рахманін, Тетяна Силіна

«Дзеркало тижня» №11, 

Ключові слова:

Додати коментар

Забороняється мат або прихований мат, флуд, оффтоп та реклама у будь-якому вигляді.


Захисний код
Оновити