Конституція майбутнього чи констатація минулого

.

Конституція УкраїниНа третьому десятку літ новітньої історії Української держави розпочато новий етап перманентного процесу конституційної реформи. Його результатом має стати оновлена Конституція України, про що свідчить нещодавнє рішення президента про утворення Конституційної асамблеї та визначення мети її діяльності — підготовки законопроекту (законопроектів) про внесення змін до Конституції. Як зазначається у відповідному указі глави держави, напрацювання пропозицій щодо змін до Конституції повинно здійснюватися на основі узагальнення практики реалізації Основного Закону та з урахуванням досягнень і тенденцій розвитку сучасного конституціоналізму.

Ініціювання на найвищому державному рівні підготовки змін до Конституції викликало різну реакцію з боку політиків, експертів, ЗМІ. При цьому в багатьох оприлюднених думках відчувається сприйняття підготовки змін до Конституції як чогось надзвичайного та ризикованого. Українське суспільство з приводу необхідності внесення зазначених змін розділилося на дві основні частини.

Як свідчить проведене на початку червня 2012 р. соціологічне опитування, відносна більшість (45,6%) не вважає за потрібне змінювати чинну Конституцію, майже третина (31,1%) дотримується протилежної думки, близько чверті (23,3%) опитаних не змогли визначитися.

Досить полярно сприйнято суспільством і сам факт створення Конституційної асамблеї, перспективи її діяльності та ефективності потенційних результатів. Нерідко висловлювані з цього приводу позиції не ґрунтуються на серйозній аналітиці та розумінні стратегічних інтересів держави. Зокрема, це пояснюється негативним ставленням до влади, що вже стало невід’ємним елементом менталітету українського суспільства, а відтак більшість її ініціатив сприймаються народом з високим ступенем недовіри.

Зміна конституції — звичайна світова практика

Мельник Микола ІвановичУкраїна має складну конституційну історію. Вона останньою з усіх пострадянських держав прийняла Конституцію. Саме в нашій державі відбулися чи не єдині у світовій практиці факти вступу в силу «несправжньої» Конституції у 2006 р. (як встановив Конституційний суд, тоді її новели набули чинності безпідставно), її п’ятилітньої дії і повернення до попередньої редакції. Самі ж зміни до Конституції у грудні 2004 р. вносилися в умовах гострої суспільно-політичної кризи, що виникла під час президентських виборів. Тоді так звана політреформа не була сприйнята суспільством як задеклароване вдосконалення політичного механізму управління державою, а розцінювалась як розподіл владного впливу між основними політичними групами за домовленістю. За даними проведеного в березні 2004 р. соціологічного опитування, відносна більшість (36,2%) громадян України дотримувалася думки, що конституційна реформа здійснюється переважно для того, щоб у разі перемоги на президентських виборах опозиційного кандидата обмежити його можливості впливати на соціально-політичну ситуацію в Україні. За результатами вересневого 2005 р. опитування, лише 14,5% опитаних вважали, що впровадження цієї конституційної реформи матиме наслідком покращення ситуації в країні. Час показав, що громадська думка у своїй основі була правильною.

Загалом, суспільство негативно сприйняло і скасування вказаних змін до Конституції, яке у досить сумнівний, з правової точки зору, спосіб було зроблене Конституційним судом України у 2010 р.

Сергій РізникУ зв’язку з цим у суспільній свідомості глибоко вкоренилися негативні асоціації, пов’язані з вітчизняним конституційним процесом. Водночас і досі не припиняються спроби змінити Конституцію — про це заявляють різні політичні партії, цього прагне кожен президент України.

Отже, закономірно, що у громадян сформувався сталий образ Конституції як об’єкта неефективних експериментів, кожен з яких призводить до погіршення ситуації в державі. Тому побоювання, що чергова зміна Конституції в умовах низького рівня довіри до влади може супроводжуватися суспільно-політичними ускладненнями чи зумовити їх, не є безпідставними.

Світова практика свідчить про підвищену стабільність основних законів держав. Однак за сучасних умов стрімких змін у суспільному житті буде помилкою перебільшувати цінність «недоторканності» конституції. Стосовно порядку внесення змін, майже всі конституції світу (за винятком так званих «неписаних» конституцій Великої Британії і Нової Зеландії) вважаються жорсткими, оскільки порядок їх зміни є значно складнішим (жорсткішим), порівняно з порядком зміни звичайних законів. Проте це не означає, що ускладнена процедура внесення змін до конституцій має бути перешкодою для конституційної модернізації. Вона є, з одного боку, гарантією найважливіших для суспільства правових засад, а з другого — передумовою для більш виваженого та одностайного підходу до конституційного реформування.

Так, класичним прикладом підтвердження позиції про небажаність внесення змін до конституції є конституція США, прийнята ще в 1787 р. При цьому применшується значення факту наявності 27 поправок до тексту конституції, який складається лише із семи статей і регулює досить обмежене коло питань. Інші приклади говорять самі за себе: сьома за рахунком конституція Бразилії, прийнята у 1988 р., вже зазнала 64 зміни; конституція Венесуели, що набула чинності 30 грудня 1999 р., стала 26-ю конституцією країни; конституція Грузії 1995 р. змінювалася вже 19 разів. До конституції ФРН, що набула чинності 24 травня 1949 р., було внесено більш ніж 50 змін. Серед них зміни, що стосувалися вступу до НАТО (1956 р.), стану оборони (1968 р.), наслідків об’єднання Німеччини (1994 р.). Конституція Франції від 1958 р. діє зі змінами та доповненнями від 1962, 1992, 1993, 1996, 2000, 2008 років. До неї, в період з 1791-го до 1946 р., у Франції було прийнято 13 конституцій. Конституція Мексики, що набула чинності 1 травня 1917 р., є єдиною у своєму роді, оскільки відповідно до її ж положень вона є «вічною» конституцією, прийнятою «на всі часи» та не може бути скасована «навіть у результаті революцій». При цьому за час існування цієї конституції до неї було внесено… понад 400 змін і доповнень.

Отже, внесення змін до конституції є звичайною світовою практикою, яка дозволяє ефективно враховувати зміни в суспільному житті, зовнішні і внутрішні фактори, що впливають на якість організації держави й суспільства, безпеки та добробуту громадян. Питання лише в тому, наскільки вказані зміни є об’єктивно зумовленими, юридично обґрунтованими та суспільно орієнтованими. Іншими словами — чи справді вони потрібні та чи підуть вони на користь національному благу й кожній людині?

Запозичення найкращих досягнень світової правової думки без урахування наших історичних та геополітичних особливостей, внутрішніх і зовнішніх загроз, та, що найгірше, за відсутності системного та наполегливого їх втілення в життя — стало суттєвою перешкодою для подальшого суспільного розвитку України. Перехід від радянської квазіконституції 1978 р. до «конституції найкращого європейського зразка» без створення ситуації її безумовного панування в усіх сферах життя призвів до формування негативного ставлення до неї з боку державних діячів і звичайних громадян, до вибіркового та некоректного її застосування. А звідси — і до перманентних спроб її реформування. Наслідком і водночас причиною викладеного вище є не завершена остаточно, а лише поверхово окреслена національна конституційно-правова ідеологія, не підкріплена ефективним механізмом її реалізації.

Проблема не в Основному Законі

Більшість прогресивних засад та ідеї, закріплені в Конституції 1996 р., так і залишилися переважною частиною на папері, безнадійно відірвавшись від реальності. Потенціал чинної Конституції України на практиці не реалізовано. Високо оцінена міжнародними інституціями та експертами Конституція України 1996 р. так і не забезпечила досягнення головних проголошених нею цілей. Усупереч положенням ст. 1 Конституції Україна так і не стала демократичною, соціальною і правовою державою. Усупереч ст. 3 — людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека не стали в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії сьогодні не визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава практично не відповідає перед людиною за свою діяльність. А утвердження та забезпечення прав і свобод людини не стало головним обов’язком держави.

За однією з провідних правових теорій, Конституція розглядається як акт установчої влади народу, який, засновуючи державу (або кардинально змінюючи її конституційний лад), визначає головні засади функціонування держави на благо народу. При цьому єдність народу в розумінні ним національних інтересів та національної ідеї є ключовим чинником для ефективності держави і конституції. Натомість відсутність чітко визначеної і зрозумілої національної ідеї, системно впроваджуваної національної стратегії розвитку, а головне — загальновизнаних національних лідерів, здатних здійснювати державотворчий процес в інтересах суспільства, в поєднанні з нігілістичним ставленням до права представників політичної еліти, є головною причиною конституційних криз в Україні. Зрештою, це також обумовлює той рівень розвитку, на якому перебуває сьогодні Україна, ті системні проблеми, що в ній існують. До цього потрібно додати неоднакове історичне минуле різних частин українського суспільства, протилежні погляди українських громадян на сучасність й майбуття, що також посилює наявні «багатовекторність та невизначеність» державного розвитку України.

Перебуваючи між Європою і Росією, піддаючись економічному, політичному та інформаційному впливу різних цивілізацій, Україна, як і в попередні століття своєї історії, сьогодні залишається розгубленою, намагаючись поєднати непоєднувані підходи до організації державного та суспільного життя. На відміну від більш успішних західних сусідів — ще недавніх членів «соцтабору», які чітко визначилися зі стратегією свого розвитку, Україна не досягла суттєвих результатів на шляху демократизації, утвердження прав і свобод людини і громадянина, у творенні правової держави.

Вона залишається посеред моря невизначеності, відмовляючись рухатися на схід чи на захід, тішачи себе сподіваннями на якесь особливе місце в міжнародному співтоваристві. Але такого особливого місця у світі немає: є країни з демократичними і правовими цінностями і є країни без таких цінностей. Тому вибір у нас невеликий: розвиток або за першим варіантом, за якого нормальне життя забезпечується переважній більшості громадян, або за другим — коли «абсолютну цінність» становлять лише обрані, а абсолютна більшість громадян приречені на існування у другорядному чи третьорядному статусі.

Слід зазначити, що більшість громадян України свій вибір зупиняють на демократії і праві. Так, проведені у квітні 2012 р. соціологічні дослідження засвідчили, що відносна більшість (36,7%) опитаних визначальними в зовнішній політиці України вважають відносини з Європейським Союзом. При цьому на запитання «Чим ЄС є цікавим для України?» однією з пріоритетних була відповідь: «Системою врядування, демократичними нормами, правилами і стандартами життя».

Є очевидним і не потребує спеціальних доведень той факт, що якість життя у сучасному світі давно вже не визначається географічним розташуванням країни та її природними ресурсами. Натомість вона визначається ефективністю державного управління. Якою за своїм розвитком є країна і як живуть у ній люди, вирішальним чином залежить від того, хто і як нею керує, за якими принципами організоване суспільне життя, у чиїх інтересах використовуються суспільні ресурси. Особливо контрастно це проявляється в Європі, де держави, що перебувають у приблизно однакових умовах, мають суттєво різні рівні розвитку.

Причину відсутності істотного прогресу в розвитку України та в підвищенні рівня життя її громадян, існування багатьох економічних, політичних і соціальних проблем багато хто схильний пояснювати прогалинами чи недосконалими положеннями Конституції. Але причинами цього є зовсім не недосконалість тих чи інших положень національного Основного Закону. Ті системні проблеми, що сьогодні притаманні нашій країні і гальмують її розвиток, не пов’язані з недоліками Конституції чи фізичним «відпрацюванням її матеріалу».

У цьому контексті не можемо погодитися з твердженням М.Оніщука про те, що «чинний нині конституційний механізм опинився на межі вичерпання власних ресурсів» (див. ДТ,  №21, 9 червня 2012 р.). На наше глибоке переконання, проблема полягає не у «вичерпанні» конституційного механізму, а в тому, що за весь період «роботи» чинної Конституції України цей механізм не було «запущено на повну потужність». Керівництво держави (незалежно від прізвищ і партійної належності) прагнуло використовувати Конституцію не в жорсткій відповідності до її приписів у суспільних інтересах, а трактуючи та застосовуючи її на власний розсуд (нерідко залучаючи до цього Конституційний суд та «підправляючи» Конституцію звичайними законами). Тому головною причиною вітчизняних негараздів і бід не можна вважати недосконалість чинної Конституції чи її застарілість. Вони зумовлені зовсім іншими факторами. Якими саме — красномовно свідчать, зокрема, результати проведеного на початку червня 2012 р. загальнонаціонального соціологічного опитування (див. таблицю 1).

Показово, що зовсім незначна (4,1%) частина наших громадян головною причиною складної соціально-економічної ситуації в Україні вважає недосконалість чинної Конституції. Переважна більшість громадян цю причину вбачають у неналежній діяльності влади, вказуючи таким чином на головну проблему України — її владу.

Змінити ситуацію в країні на краще можна і без зміни Конституції

У свідомості переважної більшості громадян та у фаховому середовищі укорінилася низка логічних помилок, зокрема «норма, яка не виконується, є недосконалою нормою» або «норма є недосконалою, тому, що вона не виконується». Тому багато хто помилково вбачає потребу в конституційній реформі, вважаючи, що «Конституція, яка не виконується, є недосконалою Конституцією, тому вона має бути змінена». Але такий висновок робиться без з’ясування і врахування вказаних вище причин невиконання (недотримання) Конституції України та є справедливим лише у тому контексті, що «немає межі досконалості».

Різниця між якістю норм стає відчутною лише на етапі їх застосування. Керуючись підходом відомого вченого-правника початку XX століття С.Дністрянського, який в окремих аспектах порівнював конституцію зі статутом господарського товариства (в якому вбачав модель держави), можна стверджувати, що добре виписаний статут є вкрай необхідним для діяльності товариства, але він не є єдиною запорукою його успіху. Водночас певні недоліки у статуті ніколи не стануть на заваді нормальній роботі товариства та досягненню ним поставлених цілей за наявності талановитого управління та мети працювати на його благо.

Таким чином, для практики правозастосування не має жодного значення, яка норма не буде виконуватися — недолуга чи досконала. Тому немає сенсу в напрацюванні ідеальних норм, які залишаться на папері. Зниження ж рівня конституційного регулювання до реального стану справ у державі взагалі призведе до незворотних наслідків. Чинна Конституція дає достатньо правових можливостей для прогресивного розвитку нашої держави, утвердження в ній права та демократії, істотного підвищення рівня добробуту громадян, ефективного захисту їх прав і свобод. За великим рахунком, змінити ситуацію в державі можна було б і без зміни Конституції, наблизивши до неї сучасну реальність самим лише уживанням відповідних правових та організаційних заходів, спрямованих на виконання Основного Закону. В такому разі спокійне напрацювання змін до Конституції у поєднанні з нагальною організацією вказаних вище механізмів і засобів забезпечення її реалізації могло б справити відповідний позитивний вплив як на стан справ у державі, так і на загальне сприйняття Конституції у суспільстві.

Отже, зміни до Конституції сьогодні не є першочерговим завданням влади. Але вони можуть бути внесені поряд зі здійсненням інших, більш пріоритетних заходів, пов’язаних з кардинальною зміною вітчизняної реальності. Йдеться про забезпечення: демократичного способу формування влади відповідно до Конституції; принципів її діяльності відповідно до Конституції; здійснення державної політики в економіці та соціальній сфері відповідно до Конституції; утвердження принципу верховенства права і незалежного суду відповідно до Конституції; відповідальності влади відповідно до Конституції. Якщо життя в усіх сферах привести у відповідність до Конституції, то це і стане справжньою конституційною реформою, а внесення змін до Конституції буде її найкращим розвитком і доповненням.

Для чого створено Конституційну асамблею?

Багато сказано про правову та політичну природу Конституційної асамблеї, утвореної при президентові. Не будемо зупинятися на тому, що за загальним світовим правилом конституційні асамблеї (збори, конституанти тощо) мають представницький характер, представляють народ, який уповноважує членів вказаних утворень на розробку та/або прийняття конституцій (а не є дорадчими органами при органах державної влади), а також на інших моментах формування Конституційної асамблеї. Дискусію з цього приводу вважаємо зайвою, оскільки її учасники перебільшують значення асамблеї та приписують їй непритаманний таким органам вплив на конституційний процес в Україні.

Завдання Конституційної асамблеї — напрацювати текст законопроекту та надати його президентові для його подальшого внесення до парламенту. Президент і без неї наділений повноваженнями внести такий законопроект без будь-якого попереднього обговорення в експертному та фаховому середовищі, скориставшись відповідними професійними ресурсами своєї адміністрації, Кабінету міністрів тощо. Тому, як мінімум, шкоди від самого факту утворення Конституційної асамблеї немає, а як максимум — вона дає можливість представникам різних суспільних груп у той чи інший спосіб вплинути на конституційний процес, або, у крайньому разі, сигналізувати суспільству про тривожні моменти процесу підготовки змін до Основного Закону.

З урахуванням сучасних політичних реалій, винесення законопроекту про зміни до Конституції на референдум видається малоймовірним, тому для остаточного прийняття змін до Конституції все одно необхідно 300 голосів народних депутатів. Така кількість голосів є неможливою без досягнення політичного компромісу між конкуруючими політичними силами, хай би який законопроект був напрацьований асамблеєю. Потрібно розуміти, що попри політичну боротьбу стратегічно важливі для держави й суспільства процеси повинні відбуватися. Якщо є бодай незначна ймовірність підвищити ефективність виконання чинної Конституції України та вдосконалити її поряд з удосконаленням державного механізму, то чому б не використати цей шанс?

Тому до створення Конституційної асамблеї слід поставитися без зайвого захвату, проте з розумінням не тільки її вад, але й можливостей.

Безумовно, при цьому виникає закономірне запитання: наскільки мета, визначена в указі президента, відповідає справжній меті формування Конституційної асамблеї і чи не приховане за вже звичними словесними штампами зовсім інше призначення започаткованого конституційного процесу? Адже варіантів використання такого процесу за нинішньої ситуації апологетами і противниками конституційної реформи наводиться безліч, зокрема: 1) щире бажання влади через приведення тексту Конституції у відповідність до політичних реалій виправити ситуацію в Україні на краще; 2) намагання влади зміцнити власне владне становище, розширити владні повноваження або принаймні гарантувати собі безпеку в разі несприятливого для неї розвитку політичних подій в майбутньому; 3) прагнення продемонструвати світові і своїм виборцям, що в Україні, незважаючи на критику, здійснюються суттєві реформи (поряд із пенсійною та судовою реформами, прийняттям нового КПК); 4) намагання відволікти громадську увагу від нагальних проблем, обнадіявши перспективою реального впливу на ситуацію в державі, що його матиме діяльність Конституційної асамблеї; 5) ставлення до цієї реформи як до пересічного політичного проекту, з яким влада не пов’язує жодних серйозних сподівань, не маючи на меті внесення наперед запланованих змін до Конституції, та використання самого факту роботи у цьому напрямі у власній політичній діяльності. Можлива також комбінація цих варіантів, а також низка інших.

Як свідчать результати соціологічного опитування, проведеного на початку червня 2012 р., українські громадяни досить скептично оцінюють суспільну орієнтованість розпочатого процесу реформування Конституції (див. таблицю 2).

Наведені дані слід враховувати усім учасникам конституційного процесу. Крім того, його ініціаторам потрібно не тільки більш чітко доносити до суспільства мотиви пропонованих рішень, але й обґрунтувати їх позитивний вплив на ситуацію в державі. Якщо все ж оптимістично припустити, що влада має щирі наміри і сподівання на те, що напрацьований Конституційною асамблеєю законопроект про внесення змін до Конституції після його прийняття у той чи інший спосіб змінить стан справ у країні на краще, то необхідно з’ясувати, з чим пов’язані такі сподівання та чи не є вони марними. Чи може, навіть гіпотетично, у принципі новий (оновлений, покращений) текст Конституції сам по собі спричинити вирішення задавнених державних і суспільних проблем в Україні? Якщо так, то за рахунок чого?

Головне сьогодні — забезпечити дію Основного Закону

Аналіз нинішньої ситуації і попередніх спроб здійснення конституційної реформи дає підстави припустити, що акцент у пропонованому процесі реформування буде робитися на зміні конституційного регулювання формування та діяльності влади. У цьому зв’язку слід зазначити, що українське суспільство є досить консервативним у питанні зміни форми правління держави. Соціологічні опитування свідчать, що майже половина (у жовтні 2008 р. — 47,1%, у жовтні 2010 р. — 45,9%) громадян виступали за збереження тогочасної моделі державного управління з більш чітким розмежуванням повноважень. На їхню думку, зміни до Конституції в цій частині мали обмежитися чітким розмежуванням повноважень органів державної влади — з тим, щоб у кожного з них були свої завдання і своя відповідальність.

Значно менше опитаних висловилися за встановлення президентської республіки (у жовтні 2008 р. — 12,7% опитаних, у жовтні 2010 р. — 27,7%). Істотне зростання прихильників такої форми правління можна пояснити, зокрема, сподіваннями людей на наведення у країні ладу та покращення життя, яке вони пов’язували з новим президентом. Цим, а також особистими рисами керівників уряду та фактично повною дискредитацією парламентаризму можна пояснити й різке зменшення за цей період кількості тих, хто змістом змін до Конституції бачив формування в Україні парламентської республіки, де ключова роль у виконавчій владі відводилась би прем’єр-міністру, а президенту залишилися б представницькі функції (у жовтні 2008 р. за парламентську республіку висловилося 17,5% опитаних, у жовтні 2010 р. — лише 6%).

Зрозумілим є бажання будь-якої (не лише української) влади написати конституцію «під себе». Тому навіть у розвинутих демократичних державах існує система запобіжників (підконтрольність влади суспільству, чіткий поділ влади з дієвим механізмом противаг і стримувань, наявність незалежного суду тощо), яка у принципі робить реалізацію цього бажання неможливою. Тому з метою уникнення закріплення в Конституції вузько-партійних інтересів можна було б передбачити, що її конституційні новели набувають чинності через п’ять (а, можливо, й більше) років. Усвідомлення ймовірності неодноразової зміни влади за такий період дозволило б виключити неправові чинники впливу на конституційний процес і прийняти зміни до Конституції без прив’язки до поточного політичного моменту. Це також відкинуло б звинувачення у тому, що хтось приймає конституцію «під себе», і навпаки — дозволило б тому, хто є локомотивом у цьому процесі, ввійти в історію. Безперечно, це можливо в тому разі, якщо перед конституційною реформою ставиться суспільно значима мета.

За вказаний час можна було б підготувати умови для повноцінної реалізації Конституції (для «життя за Конституцією») — мінімізувати корупцію, підвищити правову свідомість громадян, покращити економічні показники, визначити спільні національні інтереси, «відродити» парламент і суд. Інакше сподівання, що змінена Конституція покращить ситуацію, будуть безпідставними. Україна із суб’єкта світової політики остаточно перетвориться на її об’єкт, а дезорієнтований, незграбно збитий докупи (перепрошуємо за певну некоректність формулювання) Український народ втратить надію на виразну ідентичність та необхідність мати власну державу.

На наш погляд, результатом роботи Конституційної асамблеї (крім законопроекту про зміни до Конституції) обов’язково має стати вироблення рекомендацій щодо забезпечення реалізації Конституції. І не потрібно боятися приймати нестандартні рішення. Вітчизняна ситуація є унікальною, а тому потребує так само унікальних підходів. Водночас алгоритм забезпечення дії Конституції є універсальним і простим: неухильне дотримання її положень усіма; безумовне виконання її приписів тими, кому вони адресовані; невідворотність відповідальності за кожне її порушення.

Об’єднати зусилля заради України

Як підсумок викладеного зазначимо, що:

- Україні потрібна не просто конституційна реформа (зміна Конституції), а конституційна модернізація всього державного механізму. Обґрунтовані зміни до Конституції можуть зіграти позитивну роль у розвитку України лише за умови одночасних змін в організації і функціонуванні державної влади, забезпеченні реалізації конституційних норм відповідними матеріальними, організаційними та іншими ресурсами;

- наявні в Україні системні соціально-економічні та політичні проблеми не є наслідком недосконалості Конституції. Якщо говорити про конституційний аспект, то вони зумовлені переважно негативним ставленням до Основного Закону та його невиконанням — Конституція і суспільне життя в Україні не збігаються у своїй основі. Ключовою ж причиною вітчизняних негараздів є політична влада, яка від початку існування нашої держави добре організовує власне життя, але впродовж усього періоду незалежності виявляє нездатність забезпечити ефективне державне управління в інтересах усього суспільства;

- чинна Конституція, за належного використання її потенціалу, дає достатньо можливостей для прогресивного розвитку держави на засадах демократії і верховенства права. Зміна Конституції без зміни сутності влади не покращить ситуацію у країні. Більше того, вона її може істотно погіршити та слугувати детонатором суспільно-політичних потрясінь (зокрема, в разі застосування необґрунтованих підходів до вирішення особливо дражливих суспільних питань);

- сьогодні немає необхідності у проведенні повномасштабної конституційної реформи, тобто підготовки і прийняття нової Конституції. Саме така позиція є домінуючою серед громадян України. Як свідчать результати проведеного на початку червня 2012 р. соціологічного опитування, 48,3% тих, хто виступає за необхідність проведення конституційної реформи, вважають, що до Конституції слід внести лише часткові зміни. І тільки 12,8% підтримують прийняття повністю нової Конституції як цілісного документа (38,9% із відповіддю не визначилися). На наш погляд, певні положення Конституції могли б бути вдосконалені. Але чи робити це сьогодні, є питанням політичної доцільності;

- започаткована конституційна реформа має право на продовження та логічне завершення за умов: здійснення її в суспільних та державних, а не в суб’єктивних чи вузькополітичних інтересах; спрямування її на вдосконалення окремих конституційних положень (тих, що насправді цього потребують); пріоритету в цій роботі професійного над політичним.

Нам усім слід усвідомити, що вибори та революції є не єдиними способами змін ситуації в державі. Використання лише таких інструментів суттєво звужує демократичні можливості розв’язання політичних суперечностей і досягнення суспільно значимих цілей. Треба використовувати кожну можливість (зокрема й удосконалення Конституції), щоб покращити нашу державу, орієнтуючись не на ситуативні обставини, а на довгострокові національні інтереси. А це вимагає, насамперед, від тих, хто сьогодні при владі або бореться за неї, по-перше, надавати перевагу суспільним інтересам над своїми особистими та політичними, по-друге, у «відстоюванні народних інтересів» перейти від боротьби «на знищення» до конструктивного співробітництва. Якщо вони справді переймаються проблемами України та її народу (як це декларується), то об’єднання влади та опозиції задля вирішення національно стратегічних питань є неминучим. Бо ділити в цій справі нічого, крім відповідальності за ситуацію у країні. Поки ж у цьому питанні досягнуто доволі скромного результату: за 20 років незалежності України змогли об’єднатися окремо влада та окремо (та й то частково) — опозиція.

Залежно від справжніх мотивів і мети започаткованого конституційного процесу й буде остаточно визначена місія Конституційної асамблеї — або вона стане «лабораторією» з вироблення об’єктивно потрібних конституційних змін, або ж їй доведеться зіграти роль ширми, покликаної приховати реальні наміри її використання в особистих та вузькополітичних цілях. Від цього залежить, яким шляхом розвитку піде Україна: шляхом самозбереження та самопродукування влади, чи шляхом демократії і верховенства права. Час, який спливає дуже швидко, покаже…

1У статті наводяться результати соціологічних опитувань, проведених Центром Разумкова у 2004 р. — червні 2012 р. Усі опитування здійснювалися за багатоступеневою випадковою вибіркою із квотним відбором респондентів на останньому етапі, що репрезентує доросле населення України за основними соціально-демографічними показниками (регіон проживання, тип і розмір населеного пункту, вік, стать). Теоретична похибка вибірки усіх опитувань не перевищує 2,3%.

Микола Мельник, Сергій Різник

«Дзеркало тижня. Україна» №23, 

Ключові слова:

Додати коментар

Забороняється мат або прихований мат, флуд, оффтоп та реклама у будь-якому вигляді.


Захисний код
Оновити