Конституційна реформа: «за» і «проти»

.

Конституційна реформа: "за" і "проти"Зміни, внесені до Основного Закону України не дали того результату, який обіцяли суспільству автори конституційної реформи. Системні соціально-політичні кризи, що стали виникати після введення в дію змін до Конституції, аж ніяк не сприяють розвиткові української державності.

Причиною виникнення такої ситуації є те, що конституційні зміни були або непродуманими, або злонавмисними. До того ж парламент ухвалював відповідний закон в умовах глибокої суспільно-політичної кризи. Очевидно, що в тих умовах багато народних обранців не мали достатньо часу аби вникнути в суть запропонованих змін.

Цим і скористались ініціатори проведення конституційної реформи. Конституційні нововведення зробили Україну схожою на корабель, який пливе без капітана й без вітрил. На жаль, у тих політиків, які прийшли до влади після помаранчевої революції, не вистачило мудрості виправити допущені помилки.

У результаті – державний хаос, спричинений постійним протистоянням всіх гілок влади. Якщо це триватиме й далі, держава слабшатиме, аж до втрати незалежності.

Напевно, такий стан речей не може влаштовувати ні владу, ні опозицію. Тож усі політичні сили сьогодні мають об’єднати зусилля для того, щоб створити в країні однакові для всіх правила гри, які унеможливлювали б руйнування української державності в процесі політичної боротьби.

І тут Україні буде цікавим досвід державного будівництва США. Чому саме досвід США? Тому, що і Україна, і Сполучені Штати на початку свого державотворення були президентськими республіками.

Утім, США – одна з найбільш високорозвинених країн світу – залишаються президентською республікою. А Україна, відмовившись від президентської республіки, залишається відсталою країною.

В Україні Конституція зазнала принципових змін уже через 10 років свого існування, в Сполучених Штатах Основний Закон проіснував без змін більше 200 років. За весь період історії країни в її Конституцію було внесено лише незначну кількість поправок, які суттєво не змінили основ документу.

Для того, щоб зрозуміти, в чому секрет стабільності Конституції Сполучених Штатів, слід звернутись до історії. Професор Рене Ремонд у своїй книзі "Історія Сполучених Штатів Америки" описує умови в яких створювалася Конституція Штатів: "Ситуація погіршувалась блискавично – видатки перевищували доходи, росли борги, гроші знецінювались. Армія бунтувала, солдати пішли маршем на Філадельфію – і Конгрес розбігся… Врятували ситуацію ініціативні групи, які діяли поза стінами Конгресу й намагалися відновити його підірваний авторитет. Ці люди спирались на підтримку найзнамитішого американського громадянина – Вашингтона".

Дійсно, авторитет Джорджа Вашингтона був наскільки великим, що давав йому можливість об’єднати навколо себе представників різних політичних сил і цей історичний факт є відповіддю скептикам, які принижують роль особистості в історії.

Для написання Федеральної Конституції 25 травня 1787 року в Філадельфії зібралися 55 делегатів від штатів і, як стверджує Рене Ремонд, це були найкращі представники нації.

"Більша частина з них уже мала досвід публічної роботи: 39 були членами Континентального конгресу, 22 мали університетські дипломи і 31, тобто більше половини, були професійними юристами. Маючи такі досягнення, середній вік делегатів ледь перевищував 40 років".

Із самого початку делегати домовились не виносити на широкий загал суть своїх дискусій, що давало їм можливість виключити зовнішній тиск. Все це сприяло швидкому прийняттю компромісних рішень. Ця група працювала майже 4 місяці й виробила дуже лаконічний, але універсальний документ.

Тому цей нормативний акт вже більше 200 років регламентує діяльність політичних інститутів США і залишається по своїй суті незмінним, що забезпечує Сполученим Штатам політичну стабільність, дозволяє їм розвиватись і бути однією з найбільш високорозвинених країн світу.

На відміну від України, в Сполучених Штатах політична боротьба розгорталася в основному навколо питання співвідношення прав штатів і федерального центру. Тобто в основі конституційної боротьби лежали публічні інтереси.

В Україні боротьба за владу мала особистий характер і точилася між президентом і парламентом. Конституція 1996 року ухвалювалася в умовах тиску на Верховну Раду з боку президента, який обіцяв винести прийняття Конституції на всенародний референдум.

Тоді ні в кого не виникало сумнівів, що на референдумі було б прийнято саме президентський варіант, який передбачав створення двопалатного парламенту.

Однією з проблем запропонованого президентом Кучмою проекту було те, що обидві палати у значній мірі дублювати функції одна одної.

А це, кінець-кінцем, неодмінно призвело б до протистояння між верхньою й нижньою палатами. Отже, парламент залишався б недієздатним.

В цих умовах президент отримував би всю повноту влади в Україні. Слід зауважити, що тоді в парламентарів вистачило мудрості мобілізуватися й ухвалити документ, який являв собою компромісний варіант угоди між президентом і Верховною Радою.

Практика реалізації положень Основного Закону зразка 1996 року показала, що реальну владу в країні отримав президент. Депутати – лише обмежений вплив і неможливість контролювати дії президента й виконавчої гілки влади.

Під значним впливом президента була й судова влада. За таких обставин правоохоронні органи й суди стали знаряддям влади у боротьбі з опозицією. В країні процвітала корупція й хабарництво, але притягнути до відповідальності корумпованих чиновників було практично неможливо.

Очевидно, що за таких обставин потрібно було вносити зміни до Конституції, але Кучма не хотів ніяких змін, а тодішня опозиція мріяла лише про те, як взяти владу. Єдиним, хто пропагував ідею внесення змін до Основного Закону, був Олександр Мороз.

Інше питання, чи були конструктивними запропоновані лідером соціалістів зміни. Сьогодні очевидно, що ні. Але йому слід віддати належне: Мороз вчасно зорієнтувався й використав соціально-політичну кризу 2004 для того, щоб продавити свій варіант внесення конституційних змін.

Але, з правової точки зору, в ньому є суттєві недоліки. Закон про внесення змін до Конституції набирає чинності 1 січня 2006 року. На президентських виборах 2004 року люди розраховували, що обраний ними кандидат за період перебування на посаді зможе втілити в життя ту програму, з якою він ішов до виборців.

У 2004 році законом про внесення змін до Конституції фактично було суттєво обмежено повноваження президента і, фактично, скорочено термін його повноцінного перебування на посаді до 2 років. За такий короткий період важко виконати передвиборні обіцянки.

Юридично правильним було б ввести зміни до Основного Закону після закінчення терміну перебування Ющенка на посту президента. Адже він обирався, коли діяла Конституція зразка 1996 року. Тож виборці вважали, що президент до кінця свого перебування матиме повноваження, передбачені діючою на той момент Конституцією. Це означає, що внесені зміни ввели в оману виборців.

Натомість стаття 5 Конституції говорить, що носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ, і лише народ має право визначати й змінювати конституційний лад.

Саме тому внесення парламентом змін до Конституції, без подальшого винесення тексту Основного Закону для затвердження на всенародному референдумі, можна вважати нелегітимним. Тож є всі підстави звертатись до Конституційного Суду і ставити питання про відміну конституційної реформи або винесення цього питання на всенародний референдум.

Тепер по суті внесених змін. Згідно зі статтею 102 Основного Закону, президент є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, дотримання Конституції, прав і свобод людини і громадянина.

Конституція 1996 року давала йому можливості виконувати передбачені цією статтею обов’язки, оскільки він фактично був і главою держави, і главою виконавчої влади. Президент призначав усіх міністрів, в тому числі і силових, і міг контролювати їхні дії.

За новою Конституцією, президент призначає на посаду та звільняє з посади лише Генпрокурора і тільки за згодою Верховної Ради, а фактично – її депутатської більшості. Міністра оборони також призначає парламент, а президент лише вносить до ВРУ подання про його призначення. Але Рада може й не погодитися із запропонованою президентом кандидатурою.

Президент також вносить до ВРУ подання про призначення на посаду та звільнення з посади голови Служби безпеки. І, знову ж таки, парламент може не підтримати кандидатуру, запропоновану президентом. Призначення міністра внутрішніх справ взагалі не відноситься до компетенції президента. Не зрозуміло, як, за таких обставин, президент може гарантувати дотримання Конституції й законів України?

У новій Конституції багато нелогічних положень і щодо Кабінету Міністрів. По-перше, два члени уряду – міністр закордонних справ і міністр оборони є особами, яких призначає Верховна Рада за поданням президента, а не прем’єр-міністра. Отже, вони можуть діяти всупереч рішенням уряду, а тому виникає сумнів, чи зможе уряд діяти ефективно.

У статті 113 Конституції зазначено, що Кабінет Міністрів відповідальний перед президентом і Верховною Радою. Щодо ВРУ все зрозуміло – є депутатська більшість, яка контролює уряд. Але яким чином уряд відповідальний перед президентом за новою Конституцією, зрозуміти важко.

Те ж саме можна сказати про укази президента та постанови Верховної Ради. В Конституції не сказано про те, що буде, якщо Кабінет Міністрів не буде виконувати укази президента.

Перелік проблемних питань можна продовжувати. Утім, зрозуміло, що зміни до Конституції ведуть до руйнування української державності.

Деякі політики пропонують вирішити проблему шляхом ухвалення законів про президента та про Кабмін. Утім, навряд чи це є вирішення проблеми. Адже і президент, і Кабінет Міністрів є конституційними органами державної влади й будь-які зміни щодо повноважень означають зміну Основного закону. А для внесення змін до Конституції потрібно не менше 300 голосів депутатів.

А якщо дотримуватися букви Конституції, такі зміни потребують всенародного ухвалення. Отже, в цих документах можна лише визначити організаційні основи діяльності уряду й президента. Але проблема протистояння між гілками влади не може бути вирішеною загалом.

Які можуть бути шляхи подолання кризи?

Перший. Враховуючи те, що зміни до Конституції було внесено всупереч статті 5 Основного Закону, потрібно звернутись до КС і поставити питання про скасування конституційної реформи. Але враховуючи те, що Конституція зразка 1996 року потребує змін, можна запропонувати президентові і прем’єрові підготувати новий проект. Проект, прийнятний для обох сторін.

Узгоджений проект Конституції має бути винесено на розгляд парламенту з подальшим затвердженням його на всенародному референдумі. Це, напевно, найкращий варіант виходу з кризи.

Другий. У разі, якщо компромісу досягти не вдасться, то і президент, і прем’єр-міністр мають розробити свої варіанти Конституції й винести їх на всенародне обговорення. При цьому необхідно організувати всебічне публічне обговорення обох проектів.

Нагадаємо, носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Тобто тільки народ має право визначати й змінювати конституційний лад в Україні. Отже, рішення всенародного референдуму буде мати вищу юридичну силу й дасть можливість поставити крапку в суперечці між гілками влади.

Олег Березюк, голова Київського юридичного товариства

«Українська правда»

Додати коментар

Забороняється мат або прихований мат, флуд, оффтоп та реклама у будь-якому вигляді.


Захисний код
Оновити