Хто в нас «понтифіки»?

.

Роз’яснення кримінального законодавства повинні даватись уповноваженим на це суб’єктом та згідно із законом

Хавронюк Микола Іванович

Практика розсилання інформаційних листів до судів нижчих рівнів добре вкоренилася в українській судовій системі. Продовжує вона своє існування й після ухвалення нового закону «Про судоустрій і статус суддів». Та чи мають право вищі спеціалізовані суди давати роз’яснення рекомендаційного характеру судам нижчих рівнів, як слід застосовувати ту чи іншу норму права? Розібратись із цим питанням, напевно, нікому й ніколи. Спробуємо зробити це зараз.

Екскурс в історію питання

Відразу після того, як люди стали придумувати закони, з’явилася необхідність в їх роз’ясненні. У Стародавньому Римі існувала найвища колегія жерців у складі від 3 до 15 осіб, уповноважена тлумачити закони ХІІ таблиць і неписану частину права. Її члени звалися понтифіками. Це були перші у світі особи, які отримали право здійснювати тлумачення законів.

На відміну від своїх попередників, котрі уникали дефініцій і використовували казуїстичний стиль викладення, візантійські юристи IV—VI ст.н.е., не інакше як під тиском народу, стали намагатися трохи прояснити терміни, спростити викладення норм, дати прості й зрозумілі визначення. Саме тому в 50-ій книзі всесвітньо відомих дигестів містилися спеціальні титули 16 і 17, де давалося тлумачення основних понять. Визначення термінів та інше тлумачення законів здійснювались і в інституціях Юстиніана — офіційному (тобто санкціонованому імператором) підручнику для студентів візантійських юридичних навчальних закладів.

Більш ніж за 1100 років до того, як київські юристи ознайомилися з першими рішеннями Європейського суду з прав людини, візантійський право­знавець Вальсамон закликав: «Ми повинні тлумачити закони в дусі більшого людинолюбства й відповідно до цього постановляти вироки».

Свого часу Шарль-Луї де Монтеск’є наголошував: «Не можна витлумачувати закони на шкоду громадянинові, коли йдеться про його майно, його честь або його життя». А Чезаре Беккаріа у 1764 р. критикував стан речей, за яким одні й ті самі злочини в тих самих судах караються по різному тому, що «судді не прислуховуються до закону, а йдуть на повідку в тлумачення», та обурювався, що «громадянин потрапляє у залежність від «купки посвячених», бо незрозуміла мова закону «перетворює кодекс із книги усіма шанованої в книгу квазіприватну й доступну лише вузькому колу осіб».

До речі, сьогодні в законі про кримінальне право Ізраїлю 1977 р. (ст.34-каф алеф) прямо сказано: «Якщо закон може бути витлумачено по-різному, то справа вирішується згідно із тлумаченням, яке є найбільш прихильним до особи, яка підлягає кримінальній відповідальності».

У зв’язку з рецепцією та трансплантацією візантійського права на базі французької, а згодом німецької націона­льних правових систем склалася континентальна (романо-германська) правова сім’я. Поряд з фетишизацією писаного закону, кодифікацією як необхідною умовою галузевої організації правових норм з метою зробити «всі закони ясними, однаковими й точними» (Вольтер), формулюванням правових норм як абстрактних приписів характерною рисою романо-германського права стало зростання ролі судової практики, особливо рішень вищих судів, у яких давалося тлумачення закону. Завдання такого тлумачення полягало в основному в тому, щоб розв’язати суперечності в законах, аби всі суди та інші органи юстиції держави однаково застосовували одні й ті самі положення законів — задля забезпечення принципів рівності всіх перед законом і справедливості.

Вищими судами в усіх державах європейської континентальної правової сім’ї завжди були касаційні суди. Не відійшли від цієї традиції й радянські та пострадянські суди. Всі українські юристи, які отримали дипломи до 2010 р., пам’ятають те значення, яке надавалось у навчальному процесі, а згодом — на практиці постановам пленумів спочатку верховних судів СРСР і Української РСР, а за часів незалежності — Верховного Суду України.

Україна — не Росія

У 1992—2010 р. Пленум Верховного Суду України прийняв 95 постанов (у середньому по 5 на рік), з яких 60 — з роз’ясненнями кримінального, кримінально-процесуального й законо­давства про адміністративні правопорушення. Загалом відповідно до закону «Про судоустрій України» (ст.ст.39, 44, 45, 47, 55, 57) роз’яснення з питань застосування законодавства були уповноважені давати:

• пленум вищого спеціалізованого суду — спеціалізованим судам нижчого рівня (щодо вирішення справ відповідної юрисдикції);

• Пленум ВС — судам загальної юрисдикції на основі узагальнення судової практики та аналізу судової статистики.

Крім того, у разі необхідності він же міг визнавати нечинними роз’яснення пленуму вищого спецсуду.

Що стосується останнього, то, здається, саме для того, аби не давати ВС такої можливості, вищі господарський та адміністративний суди таких постанов до 2010 р. не приймали за винятком однієї постанови пленуму ВАС, а давали численні роз’яснення у формах, які не передбачені законом. ВГС розсилав роз’яснення (рекомендації), інформаційні та оглядові листи, а ВАС — рекомендації президії, інформаційні й оглядові листи.

Наразі ця сумнівна з погляду закону практика триває, що засвідчують веб-сайти цих судів. Сумнівність її полягає в тому, що, на відміну від прямо передбачених законом актів інтерпретації законодавства — постанов пленуму, в законі відсутня згадка про можливість продукування вищими спецсудами відповідних листів і рекомендацій, як не встановлено й жодних вимог до їхніх змісту і форми. Ішлося, щоправда, про повноваження надавати «методичну допомогу судам нижчого рівня з метою однакового застосування норм Конституції та законів у судовій практиці на основі її узагальнення та аналізу судової статистики». Але ж методична допомога й видання актів тлумачення законодавства — це явно не одне й те саме.

Методична допомога може надаватися під час семінарів або стосуватися питань ведення діловодства та статистичної звітності. Загалом найкраще про зміст методичної допомоги можна прочитати в Положенні про надання методичної допомоги суддям і працівникам судових інстанцій, затвердженому постановою пленуму Вищої судової палати Республіки Молдова від 12.03.2004 №10.

Таким чином, рекомендації, інформаційні й оглядові листи можуть готувати й не палати відповідного суду, які спеціалізуються на певних справах, і не на основі узагальнення судової практики та вивчення судової статистики. В їх підготовці можуть узагалі не брати участі судді, а також члени науково-консультативних рад, які відповідно до закону спеціально обираються для опрацювання питань, пов’язаних з роз’ясненням законодавства, й попереднього розгляду проектів постанов вищого спецсуду. Ці документи не потребують правової експертизи, наукового й літературного редагування. Для набрання ними чинності немає потреби в голосуванні та наявності кворуму. Вони можуть писатися в кулуарах і навіть видаватися задля задоволення матеріальних чи інших інтересів певних осіб або чиїхось амбіцій тощо. У будь-якому випадку процес їх підготовки та прийняття перебуває поза межами будь-якого контролю, зокрема з боку інших гілок влади та громадськості.

Нарешті, такі документи можуть містити думки, а можуть обійтися й без таких. Не варто відкидати наявності прихованих думок. Наприклад, ніщо не заважає видати інформаційний лист, який за змістом тотожний тексту закону, але без однієї дуже важливої коми.

Порівняймо. Згідно з ст.126 конституції Російської Федерації лише Верховний суд РФ дає роз’яснення з питань судової практики. В стст.9 і 14 федерального конституційного закону «Про суди загальної юрисдикції в Російській Федерації» від 7.02.2011 визначено, що пленум ВС РФ вивчає, узагальнює судову практику і з метою забезпечення її єдності дає судам загальної юрисдикції роз’яснення з питань застосування законодавства. Таким повноваженням не наділені верховні суди суб’єктів федерації.

Тільки у 2012 р. пленум ВС РФ прийняв 39 постанов, з яких у 17-ти — дав роз’яснення законодавства. Яким би скептичним не було ставлення до такого роду тлумачення, але, якщо воно здійснюється настільки масштабно та вчасно, як у Росії, слід визнати: це істотно впливає на однаковість розуміння законів усіма судами.

Що стосується опублікованих документів ВС РФ узагалі, то серед них немає таких, які не передбачені законом. Те саме стосується й Вищого арбітражного суду РФ. Відповідно до ст.9 федерального конституційного закону від 28.04.95 «Про арбітражні суди в Російській Федерації» цей суд уповноважений давати роз’яснення з питань судової практики. Чим вони відрізняються від роз’яснень законодавства судам? Тим, що, як правило, тлумачаться процедурні питання, а не матеріальне право. Цьому ж присвячені й інформаційні листи та постанови президії ВАС РФ.

Україна — і не Угорщина, і не Франція, і не...

Західна правова традиція інакша: пленуми найвищих (касаційних) судів, якщо вони є, не роз’яснюють законодавства у своїх постановах. Вони формують єдину практику переважно через судові рішення.

Утім, є й інші можливості. Наприклад, у Франції на Касаційний суд покладено обов’язок викладати свою позицію щодо правових питань, з якими до нього може звернутися будь-який суд загальної юрисдикції. Підставою для звернення згідно з нормами ст.L 1511 кодексу про судоустрій є наявність трьох умов:

• положення закону повинне бути новим;

• воно має спричиняти серйозні труднощі;

• ці труднощі повинні виникати в багатьох судових справах.

Інший приклад. На підставі закону ФРН «Про дотримання єдності судової практики вищих судів федерації» засновано спільний сенат цих вищих судів. Він не є постійним органом, а утворюється виключно у випадку, коли один вищий суд у певному правовому питанні хоче відхилитися від рішення щодо нього іншого вищого суду або спільного сенату. З часу прийняття закону спільний сенат засідав лише кілька разів.

Законом Угорщини «Про систему судочинства та судову адміністрацію» передбачено механізм «процедури єдиного порядку», який полягає в прийнятті палатою Верховного суду цієї країни з процедури єдиного порядку обов’язкових для судів рішень теоретичного характеру, дія яких спрямована «на майбутнє» й зазвичай не поширюється на сторони судового процесу. Підставою для застосування цієї процедури є наявність потреби в рішенні теоретичного характеру для забезпечення єдності майбутньої судової практики (ініціатор — голова ВС Угорщини, голова судової колегії або, у визначених законом випадках, генеральний прокурор). Така потреба може бути виявлена суддею будь-якого суду, про що той повідомляє голову суду, а також самим головою суду. Проте відсутність такого рішення не перешкоджає розгляду справи та ухваленню рішення в ній.

Подібні процедури існують і в країнах англосаксонської правової сім’ї. Наприклад, з метою забезпечення єдності судової практики п.19 правил Верховного суду США, що набрали чинності 2.05.2005, установлює процедуру підтвердження ВС цієї держави питань права. Згідно з процедурою американський Апеляційний суд може звернутися до ВС США по роз’яснення правового питання чи норми права, відносно яких він бажає отримати інструкції для ухвалення справедливого рішення у справі.

Загалом же, як нагадує Станіслав Шевчук, принцип єдності судової практики невід’ємний від касаційної функції. Тому, на його думку, «в Україні ВС як найвищий орган у системі судів загальної юрисдикції повинен бути знову наділений касаційними повноваженнями. Тоді його рішення в конкретних справах мали б нормативну природу та сприяли вирішенню тих суперечностей судової практики, які порушують принцип правової визначеності». Адже саме суд касаційної інстанції формулює правові позиції у своїх рішеннях. І, хоча найчастіше думка касаційної інстанції формально не є обов’язковою, якщо суд нижчого рівня відхилиться від неї, цілком очевидно, що його рішення в більшості випадків буде скасовано (Шишкін В.І. Судо­ві системи країн світу. Книга 2. — К.: Юрінком Інтер, 2001. — С.148—151). Про значення судового прецеденту для кримінального процесу і про необхідність його найшвидшого запровадження вже давно сказано українськими науковцями, зокрема Дмитром Кухнюком, Борисом Малишевим, вищезгаданим С.Шевчуком та іншими.

Що кажуть закони України?

Офіційне тлумачення Конституції та законів України здійснює лише Конституційний Суд.

Що стосується неофіційного тлумачення (роз’яснення) законів, то робити це відповідно до ст.21 закону «Про комітети Верховної Ради України», ст.ст.32 і 36 закону «Про судоустрій і статус суддів» дозволяється тільки двом суб’єктам:

• комітетам ВР — з питань, віднесених до предметів їх відання, щодо застосування положень законів України (скажемо відверто: комітети цим правом користуватися не прагнуть і не вміють);

• вищим спеціалізованим судам.

Із п.4 ч.1 ст.32, ч.ч.1, 2 і 6 ст.36 закону «Про судоустрій і статус суддів» випливає, що:

• суд аналізує судову статистику, вивчає та узагальнює судову практику; надає методичну допомогу судам нижчого рівня з метою однакового застосування норм Конституції та законів України в судовій практиці на основі її узагальнення та аналізу судової статистики; дає спеціалізованим судам нижчого рівня роз’яснення рекомендаційного характеру з питань застосування законодавства щодо вирішення справ відповідної судової юрисдикції;

• пленум суду узагальнює практику застосування матеріального і процесуального законів; заслуховує інформацію про стан правосуддя у відповідній судовій юрисдикції та практику вирішення окремих категорій справ; за результатами узагальнення дає роз’яснення рекомендаційного характеру; приймає [із зазначених питань] постанови більшістю голосів членів пленуму, які підписуються головуючим і сек­ретарем пленуму та публікуються в офіційному друкованому органі вищого спецсуду.

Очевидно, що вищий спецсуд має право давати роз’яснення, по-перше, тільки за результатами узагальнення судової практики (бо роз’яснення, підготовлені не за результатами таких узагальнень, можуть давати лише науковці — за результатами наукових досліджень) і, по-друге, у формі постанов пленуму (бо іншого способу роз’яснень закон не передбачає). Згідно ж із ч.2 ст.19 Основного Закону всі органи державної влади (у тому числі, звісно, й суди), їх посадові особи (отже, й судді) «зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України».

Хто кому і що дає?

Згідно з ст.32 закону «Про судоустрій і статус суддів» вищий спецсуд «дає спеціалізованим судам нижчого рівня рекомендаційні роз’яснення з питань застосування законодавства щодо вирішення справ відповідної судової юрисдикції». Проте в п.6 ч.2 ст.36 цього акта прописано дещо інший варіант: пленум вищого спеціалізованого суду «дає роз’яснення рекомендаційного характеру з питань застосування спеціалізованими судами законодавства при вирішенні справ відповідної судової юрисдикції».

Ніби схоже, а насправді не дуже.

Згідно з першим варіантом вищий спецсуд дає «рекомендаційні роз’яснення», а згідно з другим — «роз’яснення рекомендаційного характеру». Ці терміни можна визнати синонімами — другий з них певною мірою уточнює перший. Інші відмінності є більш суттєвими. Так, згідно з першим варіантом вищий спецсуд дає такі роз’яснення тільки «спеціалізованим судам нижчого рівня» (тобто вони мають цінність лише для цих судів) і з питань застосування будь-ким законодавства (тобто не тільки судами), а згідно з другим — дає їх будь-кому і «з питань застосування спеціалізованими судами законодавства».

Тож хто кому і що дає? І хто це все роз’яснить?

Які установи є «спеціалізованими судами нижчого рівня»?

Відповідно до ст.18 закону «суди загальної юрисдикції спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення». Крім того, «у судах загальної юрисдикції може запроваджуватися спеціалізація суддів з розгляду конкретних категорій справ». Але зрозуміло, що спеціалізація суддів не означає, що суд, в якому вони працюють, стає спеціалізованим.

В ст.33 КПК визначено, що «кримінальне провадження у першій інстанції здійснюють місцеві (районні, міські, районні у містах, міськрайонні) суди», в апеляційній — Апеляційний суд Автономної Республіки Крим, апеляційні суди областей, мм.Києва і Севастополя, а в касаційній — Вищий спеціалізований суд з розгляду цивільних і кримінальних справ. Та ні в кодексі, ні в законі «Про судоустрій і статус суддів» не зазначено, що місцеві суди є спеціа­лізованими.

На відміну від цього, існують відповідні господарські та адміністративні суди (місцеві й апеляційні) — саме як спеціалізовані.

То яким «судам нижчого рівня» ВСС повинен давати роз’яснення з питань застосування законодавства щодо вирішення справ кримінальної юрисдикції?

Це питання з категорії тих, що повисають у повітрі.

Інші можливості ВСС

Згідно з ч.2 ст.439 КПК «вказівки суду, який розглянув справу в касаційному порядку, є обов’язковими для суду першої чи апеляційної інстанції при новому розгляді». При цьому касаційний суд має право скасувати чи змінити судо­ве рішення в разі неправильного застосування закону про кримінальну відповідальність або невідповідності призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого (пп.2 і 3 ч.1 ст.438 КПК).

Отже, ВСС здатен створювати власну судову практику. Щоправда, доти, доки вона не буде заперечена Верховним Судом, але якщо ВСС це допустить. Як усе заплутано!

Чи уповноважений ВС тлумачити кримінальне законодавство?

Відповідно до ст.27 закону «Про судоустрій і статус суддів» апеляційний суд вивчає та узагальнює судову практику. Зрозуміло, що «вивчати» й «узагальнювати» не означає «тлумачити».

Приблизно таку саму роль відіграє і ВС. Адже в ст.441 закону визначено, що заступник Голови ВС — секретар судової палати організовує вивчення й узагальнення судової практики у справах, розглянутих палатою. Що робити із цими узагальненнями надалі, закон не визначає.

Тим часом більш примітна роль ВС визначена в ч.4 ст.17 закону, де урочисто й водночас стилістично кострубато вказано, що «єдність системи судів загальної юрисдикції забезпечується... забезпеченням Верховним Судом України однакового застосування судами (судом) касаційної інстанції норм матеріального права».

Очевидно, тут маються на увазі рішення ВС, прийняті за наслідками розгляду заяв про перегляд судових рішень, які є обов’язковими для всіх суб’єктів владних повноважень, включаючи суди. Й останні зобов’язані привести свою практику у відповідність із такими рішеннями ВС (ст.11128 ГПК, ст.3607 ЦПК, ст.2442 КАС).

Так само і в ч.1 ст.458 КПК визначено, що «обов’язковими для всіх суб’єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності відповідну норму закону, та для всіх судів України» є виснов­ки ВС, викладені в його ухвалах, у таких випадках:

• якщо ВС встановить, що судове рішення у справі, яка переглядається з підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм закону про кримінальну відповідальність щодо подібних суспільно небезпечних діянь (крім питань призначення покарання, звільнення від покарання та від кримінальної відповідальності), що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень (п.1 ч.1 ст.445 КПК), є незаконним; тоді «він скасовує його повністю чи частково, змінює його і ухвалює нове судове рішення або направляє справу на новий розгляд до суду касаційної інстанції»; при цьому «у резолютивній частині нового судового рішення має міститися висновок про те, як саме має застосовуватися відповідна норма закону України про кримінальну відповідальність щодо подібних суспільно небезпечних діянь» (ч.2 ст.455);

• якщо ВС установить, що судове рішення є законним, «у мотивувальній частині ухвали про відмову в задоволенні заяви… має міститися обгрунтування з цього питання, а в резолютивній частині — висновок про те, як саме має застосовуватися відповідна норма закону України про кримінальну відповідальність щодо подібних суспільно небезпечних діянь» (ч.2 ст.456).

Отже, бачимо ознаки судового прецеденту. Згідно з дисертацією Д.Кухнюка, «особливими ознаками судового прецеденту як джерела кримінального процесуального права є те, що він:

• результат діяльності судової гілки влади, який формується в процесі здійснення правосуддя;

• сформований вищим судом (апеляційним, касаційним тощо);

• формується при вирішенні конкретного процесуального питання в процесі розгляду певної кримінальної справи;

• будучи засобом об’єктивізації нових кримінальних процесуальних норм, може як встановлювати абсолютно нову правову норму, так і декларувати або тлумачити вже існуючі норми;

• поєднує індивідуально-правові та нормативно-правові риси, оскільки містить у собі припис, спрямований на регулювання в першу чергу правовідносин, що є предметом конкретної судової справи, та водночас є правилом для вирішення інших подібних справ;

• зумовлює обов’язковість певного рішення для судді тільки за умови схожості або подібності справи, що є на розгляді, зі справою, в якій існує рішення вищого суду або його власне;

• об’єктивує динамізм та високий ступінь конкретизації кримінальної процесуальної норми».

Єдність практики: формалізм і щоденна праця

А як систематизуються акти Верховного Суду? На його веб-сайті висновків щодо адміністративних справ узагалі не розміщено. Хоча відомо: їх уже кілька сотень.

Що стосується кримінальних справ, то станом на 18.04.2013 рішення в них були тільки за 2010—2011 роки і І півріччя 2012-го. Загалом таких висновків тільки 9. Для порівняння: за цей же період у господарських справах — 103, а в цивільних — 94.

Висновки систематизовані за календарним принципом, а в межах календарного — за тематичним. Цю систему важко визнати зручною для того, щоб будь-який висновок ВС, особливо в разі значного збільшення їх кількості, було легко знайти. Пошукової системи на сайті немає.

Цю систематизацію навряд чи можна визнати достатньою для забезпечення однакового застосування судами касаційної інстанції норм матеріального права. Тому судді нижчих судів і перестають «ходити за досвідом» до ВС. А хіба закон заважає йому належно виконувати свою місію? Думаю, що річ тут не в законі.

Показовим є й те, що Верховний Суд недавно обрав ще одну не передбачену законом і раніше невідому практиці форму надання роз’яснень — коментар за авторством Судової палати в кримінальних справах. Такі документи розміщуються на офіційному веб-сайті ВС.

Як ставитися до постанов пленумів?

Скептично. Іншим ставлення до постанов пленумів вищих судів із роз’ясненнями законодавства й бути не може. Причиною цього є те, що з кожним роком стабільність самого законодавства стає все меншою, а обсяг його — усе більшим. У таких умовах розлогі, багатосторінкові роз’яснення тих чи інших положень законодавства мають свою цінність лише в момент їх появи. Наступного ж дня вони вже можуть застаріти через внесення змін до тих норм законодавства, які роз’яснювались, або до пов’язаних з ними.

На сьогодні у зв’язку з прийняттям нового КПК втратили цінність практично всі 18 постанов Пленуму ВС, що містили роз’яснення кримінально-процесуального законодавства. Та сама причина, а також зміни, внесені в останні роки до Кримінального кодексу, нівелювали цінність постанов, що містили роз’яснення щодо застосування його положень про звільнення особи від кримінальної відповідальності, про призначення судами кримінального покарання, про застосування законодавства у справах про злочини неповнолітніх і втягнення неповнолітніх у злочинну та іншу антигромадську діяльність, про легалізацію доходів, контрабанду, податкові злочини та інші злочини у сфері господарської діяльності, хабарництво та багато інших.

На відміну від постанов пленумів вищих судів, створені останнім часом прецеденти є більш живучими. Прецедент стосується тільки двох (а не множини) схожих справ, і він діятиме доти, доки положення конкретних статей КК не зміниться, — десятиліттями а то й століттями.

Цю тезу підтверджують самі ж судді ВС, які і створили перший в нашій державі свого роду збірник з кількох тисяч судових прецедентів (Кримінальне право України. Судові прецеденти (1864—2007 рр.). За ред. В.Ф.Маляренка. — К., 2008. — 1104 с.).

Що таке інформлисти?

Починаючи з 2011 року пленум ВСС прийняв тільки одну постанову у кримінальних справах — «Про практику застосування судами України законодавства про відповідальність за окремі корупційні правопорушення» від 14.06.2012 №9. Жодних роз’яснень законодавства в ній немає, вона містить доручення судовій палаті в кримінальних справах спільно з управлінням вивчення та узагальнення судової практики і статистики на основі проведеного узагальнення підготувати відповідну постанову пленуму, а також інформаційний лист апеляційним судам.

Як уже зазначалося, жодним законом не передбачено надання роз’яснень законодавства, вказівок іншим судам абощо у формі інформаційних чи будь-яких інших листів. Чому так? Адже, дехто може стверджувати, що такі листи уможливлюють швидке реагування на запитання суддів. Але це погана звичка: в одних — звертатися по вказівку зверху, в інших — давати такі вказівки. У судовій владі відносини не можуть бути такими ж, як у виконавчій. Всім відоме поняття «суддівська незалежність». А ось про поняття «військова незалежність» та «суддівська субординація» ніхто не чув. Крім того, далеко не завжди швидка відповідь є правильною.

Проте ВСС активно працює в «епістолярному жанрі». У 2011 році він розіслав 5 інформаційних листів з питань кримінального провадження, у 2012-му — 7, а у 2013-му — ще 6. Загалом — 18.

Їхня форма зазвичай (як-от у листі від 4.04.2013 №511-550/0/4-13) є такою: «У зв’язку з необхідністю роз’яснення положень Кримінального процесуального кодексу... з метою недопущення неоднакового та/або неправильного тлумачення норм права... судова палата у кримінальних справах ВСС звертає увагу суддів судів першої та апеляційної інстанцій на наступне…» Підпис: «Судова палата вкримінальних справах».

Отже, йдеться про роз’яснення законодавства з метою однакового тлумачення норм права не уповноваженим на це суб’єктом. На якій підставі — не зазначається.

У деяких випадках (як-от у листі від 12.02.2013 №223-286/0/4-13) обирається інша форма: «Відповідно до ст.34 закону «Про судоустрій і статус суддів», ст.40025 КПК (1960 року), ст.458 КПК України доводимо до вашого відома, що Верховним Судом за наслідками розгляду заяв про перегляд судових рішень… прийнято постанову та сформульовано обов’язкову для всіх судів України правову позицію... Звертаємо вашу увагу на необхідність приведення судової практики у відповідність до судового рішення ВС». Підпис: «В.о. голови...».

Це — дійсно інформаційний лист, адже він містить певну важливу для судів інформацію. Незрозумілим є інше: для чого одна державна установа взяла на себе обов’язок повідомляти відомості, пов’язані з діяльністю ще однієї установи, іншим державним установам (апеляційним судам)? Невже ВС приховував від них цю інформацію? Чи вона викладена не так зрозуміло, як виклав її ВСС?

В ст.34 закону «Про судоустрій і статус суддів», на яку зроблене посилання, перелічені повноваження голови вищого спецсуду. Серед них, як не шукай, повноваження «звертати увагу» немає. Натомість є такі:

• організовувати вивчення та узагальнення судової практики;

• скликати пленум суду і виносити на його розгляд питання;

• інформувати пленум про практику вирішення окремих категорій справ.

А пленум, як уже зазначалось, узагальнює й дає роз’яснення. Все просто, але чомусь так не робиться вже третій рік.

Про справжню цінність інформлистів

Методологія створення постанов Пленуму у Верховному Суді напрацьовувалася десятиліттями. За всіх недоліків цих документів, про що зазначалося вище, над їх проектами тривала багатомісячна робота, після чого вони проходили, як правило, процедуру двох читань. Проект кожної постанови вичитували судді, їхні помічники, десятки працівників апарату, члени науково-консультативної ради. Здійснювалася зовнішня експертиза — в Генеральній прокуратурі, Мін’юсті та окремих вищих навчальних закладах та наукових установах.

А як готуються інформаційні листи? В одному з них (лист ВСС від 15.11.2012 №223-1679/0/4-12) прямо зазначено, що його підготовлено в.о. голови ВСС та помічником заступника голови ВСС, обговорено та схвалено на нараді суддів судової палати в кримінальних справах 14.11.2012. Отже, законодавство роз’яснила «нарада суддів».

Інші листи готуються, очевидно, як звичайна ділова кореспонденція. Саме тому фахівці звертають увагу на величезну кількість суперечливих і сумнівних положень цих документів.

А, наприклад, 26.11.2012 ВСС надіслав інформлист «Про деякі питання застосування розділу ХІ «Перехідні положення» Кримінального процесуального кодексу України» №1735/0/4-12.Невдовзі його було відкликано.

Сподіватимемося, що цей суд почне діяти відповідно до закону й усі згадані інформаційні та інші подібні листи будуть відкликані. Їм на заміну мають прийти постанови пленуму та створені в установленому законом порядку судові прецеденти, оформлені в зручні для користування збірники.

Витяг

Інформаційний лист ВСС «Про деякі питання здійснення кримінального провадження на підставі угод» від 15.11.2012 №223-1679/0/4-12

Сторони угоди про примирення мають ураховувати особу винного й обставини, що пом’якшують та обтяжують відповідальність (п.3). Але згідно з п.3 ч.1 ст.65 КК це обов’язок суду. Крім того, важко уявити, яким чином сторони будуть це робити.

Судам рекомендовано відмовляти в затвердженні угод, якщо сторони узгодили покарання, яке за своїм видом і/або розміром не відповідає характеру, тяжкості вчиненого та особі винного, не враховує обставини, що обтяжують та пом’якшують відповідальність, а також обтяжують покарання (п.3). Але подання таких відомостей суду при затвердженні угоди кодекс взагалі не передбачає.

Сторони угоди можуть визначати покарання нижче, ніж передбачене законом, у порядку ст.69 КК (п.3). Відповідно до КК це є правом тільки суду, яке не може бути делеговане сторонам угоди чи будь-кому іншому.

Суд ніби зобов’язаний витребувати документи, подані сторонами під час досудового розслідування (п.4). Насправді в ч.6 ст.474 КПК йдеться про право суду в разі потреби витребувати документи, зокрема скарги обвинуваченого, подані ним під час кримінального провадження, і рішення за наслідками їх розгляду, а також викликати в судове засідання осіб та опитувати їх.

Суд ніби зобов’язаний з’ясовувати в обвинуваченого, який є стороною угоди про примирення, чи визнає він себе винним (п.4). Проте зіставлення положень п.3 ч.4 і п.3 ч.5 ст.474 КПК свідчить, що угода про примирення може бути затверджена й тоді, коли обвинувачений не визнає своєї вини.

Обвинувачений ніби є «засудженим» ще до набрання вироком щодо нього законної сили (п.8). Це не відповідає КПК.

Прокурор ніби має можливість оскаржувати у касаційному порядку рішення нижчих судів щодо угод про примирення (п.9). Однак із пп.2, 3 ч.3 ст.424 КПК випливає, що це право мають лише потерпілий і його законний представник.

Інформаційний лист ВСС «Про порядок здійснення підготовчого судового провадження відповідно до Кримінального процесуального кодексу України» від 3.10.2012 №223-1430/0/4-12

Згода обвинуваченого на розгляд обвинувального акта в спрощеному провадженні може бути відображена в клопотанні прокурора/слідчого (в обвинувальному акті) (п.1). Це суперечить ч.3 ст.302 КПК, відповідно до якої обов’язковою у такому випадку є письмова згода підозрюваного, складена в присутності захисника.

Серед підстав для повернення обвинувального акта прокурору ніби є така, як наявність у ньому суперечливих положень (п.2). Але КПК такої підстави не передбачає.

Ніби існує можливість подання сторонами під час підготовчого судового засідання документів (як джерел доказів), у тому числі протоколів слідчих дій та інших матеріалів (п.5). Це прямо суперечить ч.4 ст.291 КПК, якою надання суду до початку судового розгляду інших документів (окрім обвинувального акта і додатків до нього) забороняється. На практиці це призводить до того, що суду перед розглядом справи надаються матеріали радянської за змістом кримінальної справи, сформованої стороною обвинувачення, тобто до заперечення принципу змагальності та положень КПК про оцінку доказів судом у міру надання сторонами провадження під час судового розгляду.

Інформаційний лист ВСС «Про деякі питання порядку здійснення судового розгляду в судовому провадженні в першій інстанції відповідно до Кримінального процесуального кодексу України» від 5.10.2012 №223-1446/0/4-12

ВСС визначив послідовність дослідження доказів (п.9), хоча згідно з ст.349 КПК порядок дослідження доказів визначає суд першої інстанції в судовому засіданні.

Експерт у суді під час допиту ніби може доповнити свій висновок (п.9). Це прямо суперечить ст.356 КПК, де йдеться лише про можливість роз’яснення експертом змісту свого висновку. 

Інформаційний лист ВСС «Про деякі питання порядку оскарження судових рішень, дій чи бездіяльності органів досудового слідства» від 9.11.2012 №1640

Заява чи повідомлення про кримінальне правопорушення вважаються поданими з моменту попередження особи про кримінальну відповідальність (п.2 листа). Це прямо суперечить ч.1 ст.214 КПК.

Особа, якій скаргу повернуто у зв’язку з пропуском строку, позбавляється права повторного звернення до слідчого судді (п.6). За змістом ч.7 ст.304 КПК цього не передбачено, а тому таким тлумаченням обмежується право особи на звернення до суду.

Від слідчих суддів вимагається відкривати провадження і постановляти ухвалу про призначення скарги до розгляду (п.7). Вимога не грунтується на законі.

Перелік у ч.3 ст.309 КПК ухвал слідчого судді, які можуть бути оскаржені в апеляційному порядку, є ніби вичерпним (п.14). При цьому не враховані, наприклад, положення чч.11 і 12 ст.584 КПК (йдеться про оскарження рішення про наявність чи відсутність підстав для подальшого тримання особи під екстрадиційним арештом). 

МИКОЛА ХАВРОНЮК - доктор юридичних наук, професор

«Закон і Бізнес», №20 (1110) 18.05—24.05.2013

Ключові слова:

Додати коментар

Забороняється мат або прихований мат, флуд, оффтоп та реклама у будь-якому вигляді.


Захисний код
Оновити