Капітуляція Порошенка, зрада Меркель і Оланда, – важлива перемога Путіна!

.

Якщо подивитися на поведінку влади в Україні (не випадково вживаю конструкцію «влада в Україні», а не українська влада) після завершення переговорів у Мінську, то виникає логічне запитання : «А чому Порошенко ще не видав розпорядження вивісити державні прапори на знак перемоги?». Звичайно це гірка іронія. Але як же без неї, коли виповзає на екрани телебачення пігмей з пикою бульдога з адміністрації президента, що курує зовнішню політику і нахабно варнякає про якусь перемогу. Це вершина цинізму і нахабства всієї цієї полови так званих політологів і дипломатів, завдання яких приховати ганьбу і бездіяльність Порошенка, який намагається всім керувати, але ні за що не відповідати – тільки піаритися де тільки можна.

На яку ціну за таке бажане припинення вогню погодилася Україна? Хто не лінивий – уважно прочитайте і вдумливо проаналізуйте текст паперів, ухвалених у Мінську-2, а не слухайте огидну брехню продажних або психічно неповносправних політиків (точніше політиканів), політологів, дипломатів.

Що ж насправді сталося в Мінську? По великому рахунку,будь-яких компромісів, повністю було схвалено генеральний план Путіна поступальної ліквідації Української держави і українського народу!

Умовами домовленостей у Мінську заложений перший етап цього ліквідаційного шляху, фундамент для розвитку подальших етапів.

Зупинимося на головних моментах. По-перше, держава не захищена кордоном не може існувати як самостійний суб’єкт, тобто як повноцінна держава, а лише як квазідержава. За Мінськими домовленостями Україна назавжди відмовилася від контролю за своїм східним кордоном. Бо за цими умовами, Україна зможе контролювати кордони тільки через рік, але після того як вступить в дію нова Конституція, будуть обрані органи влади на територіях непідконтрольних Україні, тобто не окупованих (тобто на окупованих, хоча термін «окуповані» ніде не вживається) і з погодженням з цими органами. Якою буде влада, обрана на окупованих територіях, тільки останній дурень не розуміє, що це буде російсько-бандитська, антиукраїнська влада.

По-друге, погоджуючись на вибори на цих територіях, Порошенко відмовився від суверенітету над окупованими територіями. Бо на територіях, окупованих російськими терористами і повністю підконтрольних і озброєних Кремлем, погодився на ті особливі права, якими вони наділяються: вільне співробітництво з РФ, економічне, соціальне і культурне співробітництво з урядом України на основі договорів з місцевими органами влади на Донбасі (!), заборона Верховній Раді України достроково розпускати ці ради. Іншими словами – це дозволяє їм займатися будь-якою антидержавною діяльністю. Дозвіл на незалежну від Києва гуманітарну політику, тобто антиукраїнську – це більше ніж автономія, це фактично повна незалежність, закамуфльована під нібито формально входження в склад України тільки з однією метою: повісити утримання цих, анексованих Росією територій, на Україну.

По-третє, фактичне визнання т.зв. ДНР, ЛНР, про що засвідчують підписи Захарченка і Плотніцького під документами трьохсторонньої контактної групи.

По-четверте, на основі Мінських домовленостей так бажаного миру, на жаль, не буде. Буде продовжуватися аритмічна війна на виснаження України. Така війна для Путіна найбільш вигідна. Бо повна окупація України для Путіна не вигідна і не під силу. Москві потрібна не окупація, а капітуляція. По великому рахунку йому вигідний такий партнер як Порошенко, який з самого початку свого президентства став на шлях повзучої капітуляції.

Якщо українці не змусять кардинально змінити капітулянсько-угодовську політику Порошенка, то Україна буде котитися до хаосу і катастрофи.

Отже, Порошенко повинен перестати брехати і нарешті називати речі своїми іменами: те, що Росія веде неоголошену війну без правил проти України, організовуючи і озброюючи терористичні бандформування. І почати організовувати через дипломатичні канали організаційно-розвідувальну роботу про Російську агресію проти України на доказовій базі (яка є достатньою, але чомусь не використовується) з метою організації міжнародного спротиву проти агресивного російського імперіалізму.

Справді, Путін в Мінську мав чого радіти, тому мав підстави заявити, що наступив добрий ранок. Чи можна було передбачити такий ганебний і принизливий результат? Так, можна було. Чому? По-перше, ще до зустрічі в Мінську було зрозуміло, що ні Меркель, ані Оланд не наші союзники. Чому? Бо їх завданням не було допомогти нам відстояти наші інтереси в боротьбі проти російської агресії, тобто відстояти свій суверенітет, державність, яку путінська Росія поставила за мету знищити. Мета Меркель за будь-яку ціну зупинити збройний опір України російським агресорам. Адже вона постійно повторювала, що «конфлікт на сході України неможливо вирішити збройним шляхом. Його потрібно вирішувати лише дипломатичним шляхом». Тобто вже у формулі «конфлікт на Сході України», а не війна чи військова агресія Росії проти України, вкладається стратегічну загрозу для України.

Зміщується акцент з головного: Росія розв’язала і проводить неоголошену війну проти України – все решта це похідне: найманці з Донбасу, Чечні чи Кубані – значення не має. Росія їх озброює, утримує,організовує і надає їм висококваліфіковані спецпідрозділи збройних сил Російської Федерації, найновіші озброєння та ставить їм завдання. Меркель послідовно виступає проти надання Україні оборонної зброї. А напередодні Мінської зустрічі розвинула просто шалену активність з цього питання.

Маючи неспівставно менше зброї по кількості і якості від росіян, ми опинилися перед дилемою: стримувати агресора ціною великих жертв або капітулювати перед Росією. Нажаль,так звані наші західні партнери, особливо Меркель, готові підтримати другий варіант.

Однозначна перемога Путіна у Мінську логічно випливала з позиції Меркель, Оланда і Порошенка. Ця трійка приїхала до Мінська як прохачі миротворця Путіна, аби повпливав на ополченців(!), щоб вони погодилися на припинення вогню. Фігуранти зустрічі погоджуються записати про виведення всіх «іноземних військ і озброєнь» з України. Чиї це війська – засекречено. Балаболки з Блоку Порошенка кажуть, що і так відомо всім, що це російські війська. Але ж Путін невтомно повторює, що ніяких російських військ на Донбасі немає і ніякої зброї теж Росія не постачає. І три бовдури з цим погоджуються і мовчать, хоч чудово знають, що Путін цинічно бреше. А якщо погоджуються з брехнею – значить бояться. Путін добрий психолог і діє як досвідчений кагебіст: якщо бояться – потрібно побільше тиснути, зі всім погодяться, що йому потрібно. Так і сталося: Путін витер ноги в цю трійцю.

З Путіним треба розмовляти так, як він на це заслуговує: він міжнародний терорист і йому потрібно говорити це в вічі з позиції сили, бо сила не у нього, а у Заходу у кілька кратному порядку. І тоді він обіс...ся. 

Але ж на Заході смертельно перелякані, що Росія ядерна держав, а Путін неадекватна людина і від нього можна чого завгодно чекати. Панове політологи, політикани і всі, хто хоч трохи здатен аналізувати, пам’ятайте: Путін дуже адекватна і прогнозована людина і блискучий тактик, хоч і поганий стратег. Він прекрасний майстер блефувати, але аж ніяк не позбавлений здорового глузду. Чим більше Захід наляканий, тим більше Путін буде блефувати і шантажувати, але він аж ніяк не самогубець. Він чудово розуміє, що атомною зброєю можна лякати, але жартувати з нею неприпустимо, бо розуміє яким би був відплатний удар.

Про неадекватність Путіна розпускають чутки самі агенти Путіна, щоб більше його боялися. Він людина жорстока, без моралі, дуже любить багатство і має його вдосталь. Не варто забувати, що жорстокі люди ще й великі боягузи. Я хотів би бачити як би поводився Путін, якби Порошенко перед його мордою виклав би папку з доказовими фактами про агресію Росії на Донбасі, про незаперечні факти їх військових злочинів, грюкнув кулаком і пояснив, що ці матеріали будуть його супроводжувати в суді у Гаазі?

Звичайно, якби у нас був повноцінний президент, то він би обов’язково виклав на стіл перед Путіним і так званими нашими партнерами, документи де було б зафіксовано: кількість танків та іншої зброї, які пересікли кордон України, скільки з них знищено,скільки ідентифіковано вбитих, поранених і взятих в полон російських військових, зафіксовані аудіо і відеосвідчення. На жаль, Порошенко цього у Мінську не зробив (у свій час, ще минулого року він заборонив їх оприлюднювати). Напевно такі дані збираються і систематизуються, а їх велика кількість. А якщо така робота не ведеться, то це ще один злочин, який лежить на відповідальності Порошенка.

Звичайно, такі дані про російську агресію повинні доводитися нашими дипломатами до світової громадськості, але цього не робиться. Можливо не робиться через те, що Порошенко вперто не бажає офіційно визнати російську війну проти України, яку лицемірно вперто продовжує називати АТО.

І тут ще раз хочу нагадати: ні президент, ані будь-хто з інших державних діячів не має права торгувати територією України, узгоджувати з ким би то не було наш внутрішній державний лад та нашу Конституцію. Саме на це пішов у Мінську Порошенко. Саме так поступають переможці з переможеними: диктують умови капітуляції. В Мінську Путін продиктував Порошенкові умови поступальної капітуляції. Порошенко з «партнерами» погодилися прийняти ці умови. Чи мав право на таку капітуляцію президент? Ні, не мав. Бо Україна війну не програла, а Порошенко, як глава держави і Верховний Головнокомандуючий, повинен зробити все, аби ми її не програли.

На жаль, Порошенко робить це не просто погано, а дуже погано. Він ухиляється від своїх обов’язків, а свою недієздатність прикриває брехнею і брехнею своїх підлабузників, як платних, так і недоумкуватих, які поразку в Мінську намагаються видати навіть за нібито перемогу України, бо, бачте, вдалося витягнути Путіна до Мінська. Але ж Путін взяв участь у тих перемовинах, щоб за всяку ціну не допустити постачання Україні захисної зброї, не допустити поглиблення санкцій проти Росії і виступити в якості «миротворця», щоб нав’язати Україні свій план руйнування нашої держави. На жаль, поки-що, це йому вдалося. В діях Порошенка бачимо неприховані елементи капітуляції і державної зради. До речі не лише в Мінську.

А як же після Мінська поводяться наші так звані партнери, особливо Меркель? Шістнадцятого лютого Меркель заявила, що вона мала великі сумніви щодо успішності Мінських домовленостей у врегулюванні української кризи. Зауважте, що мова далі йде про якусь кризу, але не про війну, чи хоч би агресію Росії проти України.

Невідомо, чи змінила вона свою позицію щодо постачання зброї Україні і поглиблення реальних санкцій проти Росії. Справжніх санкцій, а не таких, які Євросоюз оголосив 16 лютого: розширення списку персоналій тих, хто підлягає під санкції, як наприклад Кобзон і деякі інші російські військові і навіть деякі очільники російських банд, які діють в Донбасі. Це просто глум над здоровим глуздом і окозамилювання. Росії від тих санкцій ні холодно, ні гаряче. Про застосування санкцій до головного міжнародного терориста Путіна не йдеться. Поки міжнародне співтовариство не дозріє, що для відновлення цивілізованого світопорядку до Росії і до Путіна особисто треба якнайскоріше застосувати комплексні всеосяжні санкції: відключення Росії від міжнародної банківської системи SWIFT, експорт до Росії високих технологій і відповідних товарів, політичний, гуманітарний бойкот, звуження до мінімуму дипломатичних відносин, блокування банківських рахунків Путіна та всіх його рідних і друзів тощо, російський агресивний імперіалізм буде продовжувати свій наступ.

Міжнародне співтовариство повинно звернути увагу на особливості війни, яку проводить Росія в Україні, бо завтра «ситі» так звані цивілізовані країни в першу чергу відчують на собі всі особливості війни без будь-яких правил і лінії фронту.

По-перше, Росія категорично заперечує свою участь у війні на Донбасі, хоч насправді вона це робить уже не криючись: колони танків, інших озброєнь постійно заводяться на територію України, російські військові підрозділи мають ідентифікаційні ознаки (розпізнавальні знаки на обмундируванні, назви військових частин, особисті документи) тощо.

По-друге, російські військові не дотримуються жодної військової конвенції, будь-якого законодавства і моралі: катування, приниження і навіть вбивство українських військовополонених, систематично обстрілюються житлові масиви цивільного населення, нанесення ударів по медичних закладах, вбивства медиків, дітей і людей похилого віку (бомбардувати і обстрілювати об’єкти, які знаходилися під захистом червоного хреста, навіть не наважувалися німецькі нацисти).

По-третє, на Донбасі російські окупанти проводять етнічну зачистку від українців ( на жаль, на це не хочуть звертати увагу місія ОБСЄ, Емісті інтернейшл та й влада в Україні теж).

Пишу про це не тому, щоб викликати співчуття до українців з боку демократичної спільноти Заходу. Гіркий досвід не залишає місця для ілюзій. Ми ж пам’ятаємо, як у 30-ті роки Європа «не бачила», коли російсько-большевицька окупаційна влада знищувала голодомором мільйони українських селян. А колишній прем’єр Французької республіки, побувавши в той час в Україні заявляв, що він там голоду не бачив, а в ресторанах смачно годують. Звичайно смачно годували Рузвельта і Черчіля в Ялті, коли вони ділили Східну і Центральну Європу на користь Сталіна. Мабуть непогано харчуються і тепер члени ОБСЄ, які не бачать геноциду українців на Донбасі.

До речі, Порошенко, не до його честі, і досі не дезавоював блюзнірську заяву Януковича 2010 року в Брюселі про те, що голод 1932-33 років не був геноцидом українського народу. Він і пальцем не поворухнув, щоб знову активізувати процес визнання голодомору 30-х років геноцидом українського народу, особливо європейськими країнами. Це повинен бути тест на моральність чи аморальність європейських державних діячів.

Події 30-х років і нині мають цілком закономірний зв'язок. Їх об’єднує спільна мета, яку переслідував сталінський режим з нинішнім путінським – знищення української нації для увічнення російського панування над Україною!

Отже, пишу про все це, аби попередити тих ситих і переляканих європейців, що те, що відбувається з нами сьогодні, завтра без стуку вломиться і у ваші двері, якщо імперію зла з очільником Путіним не зупинити сьогодні.

Ну хто може гарантувати, що якщо Путіну з допомогою Меркель, Оландів, вдасться приборкати Україну, то наприклад на островах Данії не появляться хлопці з Бурятії у формі зелених чоловічків і від імені «алеутів» попросять змінити конституцію Данії, вийти з НАТО тощо. А перемовини з мирного процесу будуть проходити десь в Афінах або Нікосії за участю «миротворця» Путіна і одночасно недалеко від Копенгагена випадково зупиниться на перепочинок підводний атомний човен без пізнавальних знаків. Потім виявиться, що субмарину «алеути» закупили у воєнторзі. Меркель закличе вирішувати все це лише дипломатичним шляхом, а Путін пообіцяє вплинути на «алеутів». Звичайно, цей жарт – це цілком реальний схематичний принцип безлічі сценаріїв за умови збереження нинішніх тенденцій розвитку подій.

А може бути інакше і приклади є. Один з яскравих прикладів наведу. В Рейк’явіку Рональд Рейган і Горбачов зустрілися аби провадити переговори з проблем скорочення ядерних озброєнь. Першим запитанням Рейгана до Гобачова було: «Пане Горбачов, що ви думаєте робити з вашими політв’язнями?» Горбачов відповів, що в СРСР немає політв’язнів. «Тоді, відповів Рейган, нам з вами немає про що говорити». Встав, вийшов до журналістів і заявив: не хвилюйтеся, ми все одно змусимо росіян сісти за стіл переговорів.

Завдячуючи цій позиції Рейгана, я нині маю змогу писати цю статтю і взагалі мав змогу брати участь у процесах відновлення української державності. Бо Рейган тоді дозволив собі мати честь і позицію. Якщо хтось думає, що Горбачов був гуманістом, демократом, то це неправда. У 1986р. у таборах для політв’язнів режим був настільки жорстокішим, що стало ясно зрозумілим: режим взяв курс на прискорене фізичне знищення політв’язнів, що змусило нас у липні 1986 року на зоні 389/36 вдатися до крайнього заходу – страйку. Це можуть підтвердити колишні політв’язні: Зорян Попадюк, пастор Сварінкас, Норик Григорян, Олексі й Смирнов та інші. Вся зона страйкувала. Потужний зовнішній тиск великого президента великої держави Рональда Рейгана і внутрішній опір дав результат. Горбачов змушений був поступитися. Вийшовши на волю політв’язні стали бікфордовим шнуром відваги, який став каталізатором процесів, що прискорили розвал СССР.

Сьогодні на брехні, яку дозволяє собі Порошенко, називаючи війну Росії проти України якимось АТО, далеко не заїдеш. Тому й підтримуємо дипломатичні відносини з агресором, бізнес Порошенка процвітає в Росії, на заводі Порошенка в Севастополі ремонтується якраз зараз флагман ЧФ Росії крейсер «Москва». А в Києві Порошенко регулярно радиться з лідером «п’ятої колони» Москви в Україні Медведчуком, і якщо ми все це дозволяємо Порошенкові, то наївно розраховувати на успішний захист від московської агресії.

Замість парламенту, який визначає основи зовнішньої і внутрішньої політики і зобов’язаний поставити Порошенка в чіткі рамки діяти в українських національних інтересах, перетворився в безвольну маріонетку з обслуговування Порошенка.

Фактично парламенту, як найвищого представницького, незалежного органу держави не існує, про що засвідчує бездіяльність цього органу в такий критичний час. 

Надія на вдумливу активну позицію суспільства і рішучий тиск на немічну владу!

P.S. Останнім часом Порошенко заговорив про запровадження воєнного стану в усій державі. На моє переконання воєнний стан давно потрібно було вводити і зараз треба це робити в зоні підвищених загроз: це території прилеглі до Криму і моря, прикордонні з Росією області: Чернігівська, Харківська, Луганська, Донецька, Запорізька, Херсонська, Миколаївська, Одеська. В цілій державі запроваджувати такий стан нема потреби. Хіба для того, щоб убезпечити Порошенка від акцій протесту, для яких є багато підстав. Натомість давно пора створити Комітет Оборони, Ставку Верховного Головнокомандувача, чистку в Генштабі тощо. Президент має право законодавчої ініціативи і давно повинен внести законопроект про окуповані території Донбасу. Порошенко не робить цього, бо не хоче чи боїться назвати окупанта, а це Росія і це логічно зобов’язує розірвати дипломатичні відносини з Росією. Порошенків бізнес під загрозою, а гроші, як показали обставини, він любить понад усе.

Правозахисник, народний депутат трьох скликань
Верховної Ради України, Герой України
Степан Хмара

«Простір правди»

Ключові слова:

Додати коментар

Забороняється мат або прихований мат, флуд, оффтоп та реклама у будь-якому вигляді.


Захисний код
Оновити