Точка зору щодо проекту змін до Конституції України

.

Указом Президента України від 25 серпня 2009 року № 671/2009 винесено на всенародне обговорення проект внесення змін до Основного Закону.

Академія Права публікує точку зору відомих українських юристів Миколи Хавронюка, доктора юридичних наук, доцента, заслуженого юриста України та Олександра Єрмака щодо запропонованих Президентом змін і доповнень до Конституції.

Згідно з положеннями преамбули законопроекту Конституція – Основний Закон України, приймається українським народом.

Проте, відповідно до положень пункту 1 частини першої статті 85 чинної Конституції України внесення змін до Основного Закону в межах і порядку, передбачених розділом XIII цієї Конституції, віднесено до повноважень Верховної Ради УкраїниКрім того, Конституція України передбачає, що новий текст Основного закону держави приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України, який має бути затверджений всеукраїнським референдумом (частина перша статті 156).

Крім того, зазначене положення преамбули не узгоджується зі статтями 97, 100 законопроекту, відповідно до яких закони приймає Палата депутатів, а схвалює їх Сенат. Згідно зі статтею 168 проекту Конституції України законопроект про внесення змін до неї або про нову її редакцію приймається не менш як двома третинами від загального складу Палати депутатів. Тому незрозуміло, яким чином український народ буде приймати Конституцію України: чи це буде здійснюватися шляхом референдуму чи шляхом делегування цього права Національним Зборам України.

До Розділу І

(“Засади конституційного ладу”)

Стаття 8

Положення частини четвертої статті 8 законопроекту щодо захисту судом прав органу місцевого самоврядування викладено некоректно. З її змісту випливає, що суд зобов’язаний захищати права місцевого самоврядування із власної ініціативи. Це суперечить принципу диспозитивності національного судочинства. Вважаємо чинну редакцію цієї норми (стаття 145 “Права місцевого самоврядування захищаються в судовому порядку”) Основного Закону виваженою. Для її перегляду немає підстав.

Стаття 10

У статті 10 законопроекту йдеться про міжнародний договір, згоду на обов’язковість якого надано законом. Слід зауважити, що наразі згоду на обов’язковість міжнародного договору дає уповноважений на це орган у встановленому законом порядку у формі як закону, так і постанови, указу тощо. Зазначені положення законопроекту не узгоджуються з міжнародними стандартами щодо дії та визнання міжнародних договорів (Віденська конвенція про право міжнародних договоріввід 23 травня 1969 року, Віденська конвенція про право договорів між державами і міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями від 21 березня 1986 року), відображеними у статтях 8, 9, 24 Закону України “Про міжнародні договори України”.

Стаття 15

Частиною другою статті 15 законопроекту гарантується право лише приватної власності на землю. Оскільки право державної та комунальної власності на землю в цій статті не передбачено, то можна зробити висновок, що воно не гарантується. На сьогодні в Україні визнані та реалізовуються три рівноцінних види права власності (статті 321, 324-327 Цивільного кодексу України). У випадку прийняття такої зміни до Конституції України виникне необхідність вносити зміни до чинного законодавства, змінювати існуючий правовий режим земель державної та комунальної власності, що не завжди є доцільним.

Нововведенням законопроекту є положення частини третьої статті 15 про те, що надра, які знаходяться в межах території України, природні ресурси континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони України є державною власністю.

Так, чинним Основним Законом (частина перша статті 13) передбачено, що надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об’єктами права власності Українського народу, а права власника здійснюють органи державної влади і органи місцевого самоврядування. У законопроекті частина цих природних ресурсів, зокрема надра, які знаходяться в межах території України, природні ресурси континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони України, віднесені виключно до державної власності. Правовий режимлісів, вод, рослинного і тваринного світу, атмосферного повітря та інших природних ресурсів держави (крім вищезазначених) в Конституції України не визначено.

Наразі існує гостра потреба захищати навколишнє середовище і поліпшувати його стан, забезпечувати сталий та екологічно безпечний розвиток. Кожна особа має право жити в навколишньому середовищі, сприятливому для її здоров’я та добробуту, а також зобов’язана як індивідуально, так і спільно з іншими людьми захищати і покращувати навколишнє середовище на благо нинішнього та прийдешніх поколінь. Ці принципи закріплені у 1-ій Стокгольмській декларації про середовище навколо людини, 10-ій Ріо-де-Жанейрській декларації про навколишнє середовище і розвиток, резолюції Генеральної Асамблеї від 28 жовтня 1982 року № 37/7 про Всесвітню хартію природи та від 14 грудня 1990 року № 45/94 про необхідність забезпечення здорового навколишнього середовища в інтересах добробуту людей, в Європейській хартії про навколишнє середовище та охорону здоров’я, яка була прийнята 8 грудня 1989 року. Враховуючи те, що водне та повітряне середовище, ліси, ґрунти, рослинний і тваринний світ є ключовими компонентами навколишнього природного середовища, вони мають бути об’єктами права власності лише Українського народу.

До того ж неузгодженими є положення частин третьої, четвертої та п’ятої статті 15 законопроекту. Так, відповідно до частини третьої надра та окремі природні ресурси є державною власністю, згідно з частинами четвертою та п’ятою вони можуть бути у державній або комунальній власності, а їхній правовий режим визначається законом.

Стаття 16

У частині першій статті 16 законопроекту передбачено зобов’язання, що виникають із набуттям права власності, а саме: використання власності не повинно завдавати шкоди правам, свободам та гідності людини. Зазначене положення не гарантує повного змісту й обсягу законнихможливостей, необхідних для існування та розвитку людини, зокрема не закріплює таку правову категорію, як законний інтерес. За теорією права, законний інтерес – це юридичний інтерес, що заснований на законі та випливає з нього, схвалюється ним, хоча і не закріплений у конкретних правових нормах. Крім того, законні інтереси прямо не прописані в нормах законодавства, йдеться лише про їхнє існування. Наявність законних інтересів в особи не тільки можлива, а й необхідна, оскільки інтереси не завжди опосередковуються суб’єктивними правами та юридичними обов’язками.

Застосування дефініції „законний інтерес” (“правовий інтерес”) у нормативно-правовому обігу обумовлено визнанням Загальної декларації прав людини 1948 року, підписанням й ратифікацією Міжнародного пакту Загальної декларації прав людини 1948 року, Міжнародного пакту про громадянські та політичні права і Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права 1966 року. В конституціях більше 120 країн світу перелік, зміст і допустимі обмеження прав, свобод та законних інтересів, які містяться в цих актах, перетворилися на загальновизнані норми міжнародного права, тобто на міжнародні стандарти прав людини. Таким чином, законний інтерес як інтерес, що підлягає захисту, обов’язково має бути закріплений в Основному Законі держави, що відповідатиме міжнародним стандартам прав людини, інтересам суспільства і громадян.

Стаття 17

Частину п’яту статті 17 законопроекту, в якій ідеться про те, що держава сприяє розвитку діалогу між соціальними партнерами, викладено некоректно, оскільки держава та її органи є стороною соціального партнерства і вона має гарантувати цей діалог, а також здійснювати державний нагляд та контроль за виконанням законодавства щодо соціального партнерства (див. підпункт b пункту 1 статті А частини III Європейської соціальної хартії від 3 травня 1996 року; Модельний закон про соціальне партнерство, прийнятий на 27 пленарному засіданні Міжпарламентської Асамблеї держав-учасниць СНД від 16 листопада 2006 року).

До Розділу II

(“Права, свободи та обов’язки людини і громадянина”)

Статті 25 і 62

У частині третій статті 25 законопроекту вказано, що при прийнятті законів, інших нормативно-правових актів не допускається звуження змісту та обсягу прав і свобод людини і громадянина, а в частині першій статті 62 – що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність особи чи в будь-який інший спосіб поліпшують її становище.

Ці положення потребують серйозних змін.

По-перше, як випливає із частини другої статті 62 та статті 105 законопроекту, права і обов’язки громадян, гарантії цих прав, діяння, які є правопорушеннями, та відповідальність за них, а також засади цивільно-правової відповідальності визначаються виключно законами. Тому в контексті прав, свобод, обов’язків та юридичної відповідальності взагалі не можна говорити про інші, крім законів, нормативно-правові акти. Іншими словами, підзаконні нормативно-правові акти не здатні:

- звужувати зміст та обсяг прав і свобод людини і громадянина;

- пом’якшити або скасувати відповідальність особи.

По-друге, повним алогізмом у контексті статті 62 законопроекту є положення про те, що «закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони... в будь-який... спосіб поліпшують... становище особи». Адже це положення можна розуміти та тлумачити і так, що поліпшення становища особи слід розглядати у відриві від її юридичної відповідальності. Наприклад, може виникнути тлумачення, у тому числі офіційне, за яким «закони та інші нормативно-правові акти мають зворотну дію в часі, коли вони в будь-який спосіб поліпшують майнове становище особи».

Стаття 34

Практика діяльності правоохоронних органів показує, що фактично про арешт і затримання людини вони родичів часто не повідомляють, хоча це і передбачено чинним законодавством. Приводом для неповідомлення може бути зокрема те, що людина не має родичів або те, що в законі не визначено виключного переліку осіб, які мають бути повідомлені.

Тому пропонуємо частину шосту статті 34 доповнити словами «за її вибором».

Стаття 45

Відповідно до цієї статті кожен має право на звернення до державних органів, органів місцевого самоврядування, посадових осіб та на обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк.

Проте людина зацікавлена не в отриманні відповіді, а в тому, щоб за її зверненням були вжиті необхідні заходи для захисту її прав, свобод та законних інтересів. Будь-яка відмова в цьому, як правило, є обґрунтованою. Але чи законною?

Тому слова «на обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк» пропонуємо замінити словами «на одержання у встановлений законом строк відповіді, що ґрунтується на законі».

Стаття 65

У цій статті вказано, що ніхто не може бути притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення двічі.

Проте неясно:

- які в Україні визнаються види юридичної відповідальності;

- чи є окремими видами юридичної відповідальності конституційно-правова відповідальність, відповідальність за дисциплінарні правопорушення, майнова відповідальність за втрату знарядь виробництва працівниками та військового майна військовослужбовцями тощо;

- чи є кримінальна відповідальність та відповідальність за так звані адміністративні правопорушення одним або різними видами відповідальності;

- чи є відповідальність фізичних осіб – підприємців за адміністративні правопорушення та їх відповідальність за правопорушення у сфері господарювання у виді оперативно-господарських та адміністративно-господарських санкцій тощо.

У теорії права питання юридичної відповідальності є не лише остаточно не визначеними, а й доволі заплутаними. Загалом це питання не є настільки досконало розробленим в доктрині, щоб його можна було виносити на рівень регламентації в законі, а тим більше у Конституції України у тому вигляді, в якому це зроблено.

Тому пропонуємо поки що прямо перелічити у статті 65 ті види юридичної відповідальності, щодо яких є згода принаймні на доктринальному рівні, а частину першу цієї статті викласти, наприклад, у такій редакції:

«Ніхто не може бути притягнений за одне й те саме правопорушення до кримінальної, дисциплінарної, цивільної відповідальності, а також до відповідальності за адміністративні проступки двічі».

Стаття 66

Частина шоста цієї статті є суто декларативною, не містить жодних правовоих гарантій, а тому її зміст підлягає значній зміні.

По-перше, у разі скасування вироку суду як неправосудного держава повинна відшкодувати шкоду, завдану не лише безпідставним засудженням, а й безпідставним затриманням, арештом і триманням під вартою тощо.

По-друге, відомо, що шкода, завдана безпідставними засудженням, затриманням, арештом і триманням під вартою тощо, на практиці не відшкодовується або відшкодовується не завжди через те, що не існує спеціального державного Фонду для такого відшкодування і фактично кошти для відшкодування шкоди стягуються з рахунків конкретних державних органів та установ (міліції, прокуратури, суду тощо), які, зрозуміло, у цьому не зацікавлені, а тому їх працівники роблять усе від них залежне (зловживаючи службовим становищем), щоб не допустити такого стягнення.

До Розділу VII

(“Суди і правосуддя”)

Системний аналіз положень цього розділу законопроекту вказує на те, що вони не спрямовані на реформування судової влади на якісно новій основі, що передбачала б створення судової влади, в центрі якої були б міжнародно-правові принципи її функціонування. Навпаки, прийняття запропонованих законопроектом змін фактично ставить судову владу у залежність від Президента України, що суперечить принципу розподілу влади (див. статтю 7 законопроекту). У законопроекті містяться норми, які суперечать Європейській хартії про статус суддів, прийнятій у Лісабоні 10 липня 1998 року, та якими свідомо нівелюється поняття системи стримувань та противаг, робиться спроба усіляко втримати можливість впливати на суддів, а відтак і на прийняття останніми рішень.

Так, на відміну від чинної редакції Основного Закону, суддів, крім суддів Верховного Суду України та суддів вищих спеціалізованих судів, призначає на посади та звільняє з них Президент України. Суддя згідно із законопроектом призначається безстроково.

Слід також вказати, що законопроектом нівелюється позиція Конституційного Суду України, висловлена у рішенні від 1 грудня 2004 року № 19-рп/2004 (справа про незалежність суддів як складову їхнього статусу), де зазначено, що одну з найважливіших гарантій незалежності суддів закріплено в положенні частини другої статті 126 Конституції України, за яким вплив на суддів у будь-який спосіб забороняється. Це означає заборону щодо суддів будь-яких дій незалежно від форми їх прояву з боку державних органів, установ та організацій, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, громадян та їх об'єднань, юридичних осіб з метою перешкодити виконанню суддями професійних обов'язків або схилити їх до винесення неправосудного рішення. Разом з цим, згідно з положенням частини другої статті 22 Конституції України конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. Це стосується і визначеного статтею 55 Основного Закону права на судовий захист. На думку Конституційного Суду України, зниження рівня гарантій незалежності суддів опосередковано може призвести до обмеження можливостей реалізації права на судовий захист.

Не може бути підтримана пропозиція законопроекту (частини друга, третя статті 136), відповідно до якої Верховний Суд України є вищою судовою інстанцією, що забезпечує однакове застосування норм права всіма судами загальної юрисдикції, а судами касаційної інстанції в системі судів загальної юрисдикції є вищі спеціалізовані суди. При цьому передбачається існування апеляційних та місцевих судів. Тобто законопроектом запропоновано побудову чотириланкової системи судів, за якої Верховний Суд України, будучи вищою судовою інстанцією, втрачає будь-які повноваження щодо здійснення покладеного на нього завдання із забезпечення однакового застосування норм права всіма судами загальної юрисдикції. Не отримав Верховний Суд України, згідно із законопроектом, і такої важливої функції, як здійснення правосуддя.

Відповідно до частини другої статті 125 чинної Конституції України Верховний Суд України є найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції. Такий конституційний статус Верховного Суду України обумовлює не лише здійснення ним правосуддя в усіх судових справах, а й його повноваження щодо забезпечення однакового застосування законодавства всіма судами загальної юрисдикції (частина перша статті 47 Закону України “Про судоустрій України”).

За чинною Конституцією України (частина друга статті 125 та пункт 8 частини третьої статті 129) здійснення касаційного перегляду судових рішень належить до повноважень Верховного Суду України. Це обумовлено тим, що:

по-перше, він –єдиний судовий орган у нашій державі, в якому процесуально консолідуються всі види судочинства (крім конституційного судочинства);

по-друге, його рішення є остаточними в межах держави;

по-третє, виконання ним касаційної функції є одним з основних правових засобів забезпечення єдиної судової практики, а отже – справедливого правосуддя і стабільності судової влади.

Предметом розгляду Верховного Суду України як найвищого судового органу в системі судів загальної юрисдикції мають бути насамперед ті справи, від вирішення яких залежить забезпечення однакового застосування норм матеріального і процесуального права всіма судами України, у тому числі спеціалізованими. Натомість згідно із запропонованими законопроектом змінами Верховний Суд України перестає бути найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції та фактично втрачає повноваження судового органу з розгляду справ.

Позбавлення Верховного Суду України повноважень здійснювати касаційний перегляд судових рішень, як пропонується законопроектом, означатиме свідоме ухилення держави від виконання в повному обсязі конституційного обов’язку щодо забезпечення судового захисту.

Стаття 134

Частиною другою цієї статті передбачено, що “Делегування функції правосуддя, привласнення цієї функції іншими органами або посадовими особами не допускаються”. Тобто, йдеться про одну з функцій суду – здійснення правосуддя.

Відповідно до чинної редакції ч. 1 ст. 124 Конституції України делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. На наш погляд, зазначена норма є більш вдалою, ніж пропозиція законопроекту, оскільки забороняє делегування та привласнення іншими органами чи посадовими особами не якоїсь конкретної, а всіх функцій судів як органів державної влади (зокрема, функції судового контролю).

Крім того, частиною четвертою цієї статті законопроекту, зокрема, передбачено, що народ бере участь у здійсненні правосуддя через виборних мирових суддів.

Юридична коректність цього положення викликає сумнів, оскільки в ньому поняття “формування органу влади (шляхом участі у виборах)” фактично замінено поняттям “правосуддя”.

За своєю правовою природою зазначені поняття є, безумовно, різними. Якщо дотримуватися логіки авторів цих положень законопроекту, то можна дійти хибного висновку про те, що народ бере участь й у здійсненні законодавчої влади, у виконанні функцій глави держави тощо – через вибори народних депутатів та Президента України.

Правосуддя – це чітко регламентована діяльність спеціально уповноваженого державного органу на вирішення спорів, що виникають у державі (тобто суду). Якщо народні засідателі та присяжні, які обираються народом, безпосередньо здійснюють правосуддя, що визначено процесуальним законом, то лише таким чином народ здійснює правосуддя.

Стаття 135

Частиною третьою цієї статті передбачено утворення третейських судів та інших органів добровільного врегулювання спорів.

На нашу думку, на рівні Основного Закону держави недоцільно зазначати, що захист прав і свобод у сфері приватно-правових відносин є метою утворення третейських судів та інших органів добровільного врегулювання спорів. Так, відповідно до ст. 2 Закону України “Про третейські суди” третейський суд – недержавний незалежний орган, що утворюється за угодою або відповідним рішенням заінтересованих фізичних та/або юридичних осіб у порядку, встановленому законом, для вирішення спорів, що виникають із цивільних та господарських правовідносин.

Тобто, метою утворення третейських судів є вирішення відповідних спорів, але аж ніяк не захист прав і свобод, який суперечив би інтересам однієї зі сторін такого спору.

До того ж третейський суд здійснює недержавну юрисдикційну діяльність щодо вирішення спорів певної юрисдикції, і якщо вже зазначати про цей вид добровільного врегулювання спору, то слід згадати і про інші примирювальні процедури, медіативні функції. Разом з тим, це є завданням не Конституції України, а спеціального закону.

Стаття 136

У частині другій цієї статті пропонується визначити конституційний статус та функції Верховного Суду України як вищої судової інстанції, що забезпечує лише однакове застосування норм права всіма судами загальної юрисдикції. У разі прийняття цих положень Верховний Суд України фактично перестане бути судовим органом, а судді Верховного Суду України поступово втрачатимуть кваліфікацію.

Нічим не обґрунтовується пропозиція стосовно позбавлення Верховного Суду України як найвищої судової інстанції функцій здійснення правосуддя в касаційному порядку. Відповідно до чинного процесуального законодавства Верховний Суд України не зможе виконувати функцію перегляду судових рішень вищих спеціалізованих судів за винятковими обставинами.

Так, у частині шостій статті 240 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС України) встановлено, що перегляд судових рішень в адміністративних справах у Верховному Суді України за винятковими обставинами здійснюється колегією у складі суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України за участю не менше двох третин її чисельності (але не менше п'яти суддів). У частині другій статті 357 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) передбачено порядок перегляду цивільних справ у зв'язку з винятковими обставинами колегією суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України за наявності не менше двох третин її чисельності, а у випадках, встановлених ЦПК України – колегією суддів на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України при їх рівному представництві за наявності не менше двох третин чисельності кожної палати. У частині другій статті 111-17 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК України) передбачено, що постанова чи ухвала Вищого господарського суду України переглядається на засіданні суддів Судової палати у господарських справах Верховного Суду України. У частині першій статті 385Кримінально-процесуального кодексу України (далі – КПК України)касаційні скарги і подання розглядаються колегією суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України та колегією суддів Військової судової колегії Верховного Суду України.

Отже, у разі прийняття зазначеного вище положення, учасників судового процесу та інших осіб, у випадках і порядку, передбачених процесуальним законодавством, буде позбавлено права на оскарження відповідних судових рішень в порядку провадження за винятковими обставинами (статті 235–244 КАС України, статті 353–360 ЦПК України, статті 111-14–111-22 ГПК України, статті 383–400-3 КПК України), що є ще одним свідченням спроби позбавити Верховний Суд України виконання конституційної функції органу правосуддя.

Перегляд же судових рішень у зв’язку з винятковими обставинами є передумовою виконання Верховним Судом України такої функції, як забезпечення однакового застосування норм права всіма судами загальної юрисдикції. Нагадаємо, що перегляд справи у зв’язку з винятковими обставинами є не функцією окремої інстанційної ланки судової влади, а однією зі стадій процесу (адміністративного, цивільного, господарського, кримінального), окремим видом провадження у справі. Якщо вважати за інстанційність перегляд судового рішення у зв’язку з винятковими обставинами, то доведеться створювати окрему судову інстанцію для перегляду судових рішень, що є невиправданим кроком.

Запропоноване положення законопроекту покладає на найвищу судову інстанцію в Україні лише один основний обов’язок: забезпечувати однакове застосування законодавства всіма судами загальної юрисдикції. Однак решта положень цієї та інших статей законопроекту унеможливлюють виконання Верховним Судом України цієї функції, оскільки власної судової практики у нього не буде.

З огляду на викладене вважаємо за доцільне збереження за Верховним Судом України його конституційного статусу як найвищого судового органу в системі судів загальної юрисдикції, а також його основних функцій.

Якщо Верховний Суд України буде позбавлено можливості здійснювати функцію правосуддя і функцію забезпечення єдності судової практики, то держава тим самим фактично ліквідує Верховний Суд України як такий.

У частині третій статті 136 законопроекту закладаються підвалини для функціонування в Україні Вищого цивільного та Вищого кримінального судів, доцільність створення яких є дискусійною. Вже існуючі Вищий адміністративний суд України та Вищий господарський суд України не виконують основного свого призначення і потребують комплексного реформування, а в результаті створення нових вищих спеціалізованих судів України кількість судових справ не зменшиться. З метою досягнення оперативного розгляду справ замість утворення двох нових вищих судів фінансово більш обґрунтованим було б збільшити кількість суддів відповідних судових палат Верховного Суду України. Адже кожний із нових судів треба забезпечити окремим приміщенням, транспортом, комп’ютерною технікою тощо. Відбудеться і значне зростання числа службовців у судовій системі за рахунок апаратів нових вищих спеціалізованих судів (йдеться про кілька сотень осіб), функції яких наразі виконують державні службовці апарату Верховного Суду України.

Запропонована законопроектом система судів загальної юрисдикції, якою передбачається утворення на додаток до двох вже існуючих підсистем спеціалізованих судів (господарські та адміністративні суди) ще двох нових підсистем спеціалізованих судів (цивільні та кримінальні суди), не відповідає принципам побудови бюджетної системи України. Наведена система судоустрою є невиправданою з точки зору витрат коштів Державного бюджету на забезпечення її функціонування (принцип ефективності планування і витрачання державних коштів, закріплений у пункті 6 частини першої статті 7 Бюджетного кодексу України).

Дуже сумнівною є пропозиція шляхом запровадження суцільної спеціалізації судів забезпечити покращення рівня судового захисту прав і свобод громадян, оскільки, з одного боку, правосуддя буде віддалено від громадян, які проживають у сільській місцевості, а з іншого – виникатимуть ще більші суперечки щодо визначення судової юрисдикції для розгляду тієї чи іншої категорії справ чи конкретної справи, що має сьогодні місце у практиці господарських та адміністративних судів.

Нова система судоустрою на забезпечення свого функціонування тільки за приблизними оцінками потребуватиме додаткового виділення з Державного бюджету України щорічно 3–5 мільярдів гривень (це при тому, що у 2008 р. у державному бюджеті було передбачено на підтримку судової реформи 1 млн. грн., а на забезпечення судів належними приміщеннями – 20 млн. грн.).

Загалом точна сума державних видатків на створення нової системи судоустрою невідома нікому, оскільки всупереч вимогам частини другої статті 27 Бюджетного кодексу України та частини третьої статті 91 Регламенту Верховної Ради України ініціатором законопроекту не наведено розрахунків можливих додаткових витрат державних коштів внаслідок реалізації законопроекту. В результаті ж відсутності фінансування судів відправлення правосуддя у більшості регіонів держави може зупинитися взагалі.

Стаття 137

У частині 2 цієї статті законопроекту, на нашу думку, слід перед словом “юрисдикціях” зазначити слово “судових”, оскільки у правовій системі України є й інша юрисдикційна діяльність, яка не є судовою

Стаття 141

У частині другій цієї статті як одну з необхідних вимог до кандидата на посаду судді передбачено “проходження підготовки для роботи суддею у закладі спеціальної підготовки суддів.”

На наш погляд, необхідно передбачити, що статус такого “закладу”, акредитаційні вимоги тощо визначаються законом, або ж зазначити конкретний орган державної влади, що може надавати відповідний статус.

З метою уникнення різного роду суперечностей, у тому числі і при формуванні складу судів усіх рівнів, можна було б:

- у “Перехідних положеннях” зазначити, що така вимога набуває обов’язкової сили як мінімум із того часу, коли відповідні заклади спеціальної підготовки суддів здійснять перший «випуск» слухачів;

- уточнити, що згадана вище кваліфікаційна вимога до кандидата на посаду судді стосується лише суддів, які призначаються у місцеві суди (тобто вперше).

Також як одну з необхідних вимог до кандидата на посаду судді можна було б зазначити передбачений частиною третьою статті 127 чинної Конституції України ценз осідлості (проживання в Україні не менше 10 років).

У частині четвертій передбачено заборону суддям займатися “іншою оплачуваною або підприємницькою діяльністю”. Під таке формулювання підпаде дозволена частиною другою статті 127 чинної Конституції України “наукова, викладацька та творча робота”. Наукова діяльність судді, а також викладацька робота (насамперед у згаданому вище закладі спеціальної підготовки суддів) підвищують його професійний рівень, а також є вкрай необхідною для суспільства. Тому запропоноване положення законопроекту, на нашу думку, є необґрунтованим.

Стаття 142

Викликає заперечення пропозиція частини першої цієї статті щодо призначення усіх суддів за поданням Вищої ради юстиції. Не може бути однаковою процедура призначення (обрання) керівництва суду для Верховного Суду України, вищих спеціалізованих судів та інших судів загальної юрисдикції. Вона повинна визначатися законом.

До Розділу VIIІ

(“Конституційний Суд України”)

Стаття 147

Зазначеною статтею законопроекту запропоновано новий механізм формування персонального складу Конституційного Суду України, яким передбачається усунути з’їзд суддів України від участі в процесі формування складу цього органу, зберігаючи при цьому повноваження щодо подання відповідних ініціатив та ухвалення остаточних рішень за Президентом України та Сенатом. На нашу думку, такий підхід, коли формування Конституційного Суду України відбувається без будь-якої участі в цьому процесі представників органів судової влади, є неприйнятним через його повну заполітизованість, яка навіть і за чинною процедурою формування складу Конституційного Суду України створює значні проблеми для суспільства.

Враховуючи викладене, вважаємо, що законопроект містить низку пропозицій, необґрунтованих з точки зору сутності правової держави, а також суперечливих положень і положень, заснованих на помилкових концептуальних підходах. У своїй сукупності вони заперечують можливість досягнення мети належного забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя, утвердження соціальної справедливості, суперечать задекларованому у преамбулі законопроекту прагненню розвивати і зміцнювати демократичну соціальну правову державу. Тому в запропонованій редакції приймати цей законопроект недоцільно.

Микола Хавронюк,
Олександр Єрмак,
Українське юридичне товариство

«Академія Права»

Додати коментар

Забороняється мат або прихований мат, флуд, оффтоп та реклама у будь-якому вигляді.


Захисний код
Оновити